Ви мріяли хоча б раз опинитися за лаштунками сцени перед самісінькою виставою? Доторкнутися до декорацій, пройтися подвір’ям, на якому незабаром оживе дійство, відкрити заслінки печі, як зробить це у фіналі головний герой вистави «Мартин Боруля», аби за вогнем пішли всі його хитромудрі прагнення отримати дворянський титул?
Навіть якщо й мріяли про таке, то більшість із вас навряд чи знає, як здійснити цю мрію. А виявляється, що вона в нашому рідному обласному академічному музично-драматичному театрі може втілитися ніби за помахом чарівної палички.Якщо точніше, то з допомогою Ірени Богинської – завідувачки літературною частиною театру. На її черговій екскурсії за лаштунками були особливі люди – глядачі з порушенням зору. Тож ці тактильні відчуття, які вони отримали під час екскурсії театром, а особливо за лаштунками, дозволили їм яскраво й об’ємно уявити, що ж саме діялось цього вечора на сцені.
Ще краще зорієнтуватися допомагала та сама невгамовна Ірена Богінська, адже в навушнику під час самого дійства звучав її оксамитовий голос, що описував дію на сцені, одяг акторів, їх емоції та дії.
Саме так допомагають у Рівненському академічному музично-драматичному театрі зануритися у дійство незрячим і слабозорим людям. Відбувається це в рамках проекту "Запровадження послуги аудіоопису для осіб з порушенням зору в обласних театрах Вінниці, Рівного та Хмельницького" за підтримки Українського культурного фонду.
Любомир Покотило, автор і керівник цього проекту наголошує:
- За підтримки Українського культурного фонду послуга має на меті допомогти Рівненському обласному академічному музично-драматичному театру, Вінницькому обласному академічному музично-драматичному театру імені М.Садовського та Хмельницькому обласному академічному музично-драматичному театру імені М. Старицького стати доступнішими для незрячих та слабозорих глядачів. На цьому етапі театри обрали по дві різножанрові вистави (у Рівному це дві комедії), і коментатори з окремого приміщення за допомогою радіопередавача наживо провадять аудіоопис під час постановки на сцені. Глядачі перед виставою отримають приймачі та мають змогу і чути виставу, й у навушнику отримувати додаткову інформацію про декорації, кольори, рухи, міміку, жести, костюми акторів. Це дає можливість цілісно сприймати мистецький твір під час відвідин театру. Надалі театри зможуть обирати й опрацьовувати наступні вистави зі свого репертуару й за допомогою такого обладнання тішити відвідувачів з порушеннями зору. Окрім цього, колективи театрів під час навчання нашими фахівцями отримали інструктаж та розвинули навички надання послуг незрячим та слабозорим людям, що дозволить підвищити інформаційну доступність театрів та розширити глядацьку аудиторію.
Мені пощастило й у залі опинитися поруч із глядачами з порушенням зору, тому я бачила всі ці щирі емоції, які вони переживали від дійства на сцені. Дійства, що тепер набувало для них нових відтінків, додаткових штрихів, ставало зрозумілішим завдяки аудіоопису. Більше того, спробувала сама зануритися у цей новий досвід. Тож періодично заплющуючи очі, чула голос Ірени у навушнику й розуміла, наскільки важливим є такий проект. І наскільки людяно, щиро і з власною ініціативою підійшли в нас до його втілення. Окрім екскурсії, доторків до декорацій та цікавої розповіді про історію театру, незрячі й слабозорі змогли поспілкуватися біля гримерок зі самими акторами, що за якісь пів години тими самими голосами, але вже в образі і костюмах, звертатимуться до них зі сцени. Захват глядачів годі було описати:
«Я побувала в казці!» – захоплено прокоментувала одна із глядачок.
Емоції вирували й по той бік куліс: актори старалися, аби навіть їхній шепіт долинав до останніх рядів. А Ірена Богінська після вистави залишила на своїй фейсбук-сторінці такий відгук:
«Вчора я стала кращою… Провела майже чотири години поряд із чудовими людьми. Здавалось, цей проект для них, для слабозорих і незрячих. А ні! Він для мене… Для тих, хто сліпий серцем. Учора я стала кращою. Мені хотілося дякувати їм усім, які довірились, які йшли крок в крок, нащупуючи кожен сантиметр, захоплювались можливістю торкнутися до декорацій і реквізиту, а потім слухали акторів і дивились на сцену моїми очима. Я дякую за те, що попри неможливість бачити очима, не втратили любов до світу!»
Я ж хочу подякувати і натхненникам цього важливого не тільки в соціальному й культурному аспектах проекту, і його організаторам, і безпосереднім учасникам, акторам і працівникам театру. Любов – це про вас. Від першого кроку за театральний поріг аж до того, як за вами зачиняться двері після вистави. Кажу це з упевненістю, бо працівниці театру, побачивши в моїх руках пристрій для аудіоопису, поцікавились, чи не потрібна мені допомога, адже в театрі багато сходинок, і чи не провести мене до зупинки. Й люб’язно запросили мене на ще одну таку ж інклюзивну виставу – «Вечеря з диваком».
Автор Мирослава Кирильчук
Фото Анатолія Похилюка
