Незламний Желал

Заслужений майстер спорту серед ветеранів, десятиразовий чемпіон України та неодноразовий призер із дзюдо і самбо, дворазовий чемпіон світу, чемпіон Польщі,  Румунії, Прибалтики, 66-річний Желал Хаджієв нині вимушений тренувати підлітків практично у спартанських умовах – на старих матах, під якими прогнила підлога, в напівхолодному приміщенні,  де відсутні навіть  душові.

Погодьтеся, дуже часто ми чомусь не помічаємо героїв, які живуть із нами в одному селі чи навіть на одній вулиці. А в тому, що 66-річний Желал Хаджієв, який мешкає в с. Новожуків Рівненського району, є справжнім героєм нашого часу, не маємо жодного сумніву.
Він народився і виріс в Чечено-Інгушетії, в Урус-Мартанівському районі, а все своє життя прожив на Рівненщині.


У Чечні сім’я прожила три роки, і після розлучення батьків мати із сином переїхала в Дагестан, в Кізлярський район. Там Желал закінчив 8 класів у 1971 році. Після закінчення школи пішов вчитися в ПТУ на муляра. В училищі почав активно займатися вільною боротьбою. У 1975 році призвали в армію, потрапив у повітряно-десантні війська розвіддивізіону в Баку, де його навчали бойовому і спортивному самбо. Ще в армії зі спортивного самбо він виграв чемпіонат полку, дивізії, армії і двічі вигравав чемпіонат Азербайджану із самбо серед молоді. Збирався навіть їхати на чемпіонат Союзу, але оскільки мали проходити навчання, то його не відпустили.
На змаганнях у Закавказькому військовому окрузі в 1976 році виступав за Азербайджан і став чемпіоном Закавказьких молодіжних ігор, був зарахований до Збірної округу і поїхав на Чемпіонат Збройних сил Радянського Союзу. На чемпіонаті став третім призером Збройних сил Радянського Союзу. У 1976 році також виграв чемпіонат повітряно-десантних військ. Пригадує, що під час служби в армії проживав переважно в готелях. У 1977 році відслужив, і його направили в ЦСКК в Москву. Два тижні там побув, але йому не сподобалося, бо почали відправляти в наряди, а він вважав, що свій термін вже відслужив. Тож вступив у Донецький технікум фізкультури і спорту, щоб здобути спортивну освіту. Вчився там три з половиною роки. Здобув фах учителя фізкультури. Оскільки мав звання майстра спорту зі самбо і дзюдо і закінчив технікум, то міг викладати в будь-якому вищому навчальному закладі. Та на той момент вирішив, що бути вчителем фізкультури – це непрестижно, треба здобути сільськогосподарську освіту. Відтак став студентом Кам’янець-Подільського сільгоспінституту. За 5 років навчання брав участь у всіх змаганнях. Був призером Союзу з вільної боротьби.

Хіба кавказцю не під силу тваринництво?
Після завершення навчання Желала із дружиною, яка вчилася разом із ним, направляють на роботу в колгосп с. Бронне Березнівського району, але, на щастя, місце зоотехніка виявилося зайнятим, місцева дівчина здобувала освіту зоотехніка заочно. У спорткомітеті області порадили звернутися до Героя Соцпраці Володимира Плютинського, щоб влаштуватися тренером у Зорі. Але на той час там усе було зайнято. І молодого зоотехніка відправляють на роботу у село Жаврів Гощанського району.


– Керівництво району запитало, куди підеш: у Курозвани, де свині, чи в Жаврів, де вівці? Оскільки в моїх жилах тече кавказька кров, то я обрав Жаврів. Вівці в господарстві були дуже бідові. На них не було навіть вовни. А все тому, що не отримували потрібних кормів з вітамінами і мікроелементами. А вовну, до речі, для виконання плану господарство купувало аж на Кіровоградщині. Довелося перелопатити купу спеціальної літератури, проконсультуватися зі спеціалістами з вівчарства у себе на батьківщині, з друзями, та врешті-решт знайшов причину. Почав контролювати раціон – і на вівцях з’явилася вовна. Стадо було велике – 2, 5 тисячі голів, – пригадує Желал. – Саме там я відчув, що таке мати авторитет з боку людей і, зрештою, побачив реальні результати своєї праці.
Разом із дружиною він відпрацював у Жаврові три роки, як і вимагалося. Там і донька народилася…

До Плютинського
– Це був 1986 рік. Якраз на ЧАЕС сталася аварія, у нас народилася донька, і теща наполягла, щоб ми переїхали у Клевань, де вона мешкала, бо їздити до внуків у Жаврів їй ставало тяжкувато. І тут мені випала друга спроба влаштуватися на роботу до Плютинського.
Справа в тому, що дідусь тещі мав прізвище Завадський і після війни возив Плютинського на конях. Тож теща, не зволікаючи, записалася до нього на прийом. А далі події розгорталися наступним чином.
Одного дня Володимир Антонович у своєму кабінеті проводив прийом громадян. У списку помітив прізвище Завадська. Знайоме прізвище, подумав, і дав вказівку покликати до кабінету цю жіночку.
– Одне слово, у призначений час я приїхав до Плютинського на прийом. Написав йому на папірці, як мене звати, бо йому було дуже тяжко вимовити моє ім’я, тож пізніше він називав мене Іваном Івановичем. Він сидить-сидить так поважно за столом, двічі ж Герой Соц­праці, а тоді каже до мене: «Розказуйте, яку освіту маєте і на що претендуєте». А я про фах зоотехніка не кажу нічого, лише про те, що закінчив технікум фізкультури і спорту в Донецьку, що є двічі майстером спорту. «І що ви хочете?», – питає. Та чув, кажу, що є вакантне місце директора спортивної школи, заходжу здалеку. Я ж не знав, що попередника він вигнав за пияцтво і цих спортивних діячів терпіти не міг, мав від них купу клопотів. Так під час нашої розмови він про щось задумався, а потім запитав мене зненацька: «А п’ять років Ви де були?» Ну, тут вже щось приховувати не було сенсу, і я зізнався, що маю ще й диплом зоотехніка, вчився в Кам’янці-Подільському і таке інше. Диплом був якраз при мені. Плютинський аж повеселішав від цієї гарної новини і одразу направив мене працювати зоотехніком у Білів. Розпорядився, щоб надали пристойне житло, в яке я через місяць після ремонту і заселився, – пригадує Желал Хаджієв.
За його словами, коли він вперше оглянув ферму, то в око впало те, що кормова база була достатньою, телятам навіть привозили сухе молоко. Надої молока теж були високими.
 Згодом у Рівненському районі об’єднали три господарства (в Іскрі (нині Новожуків), Жобрині і Бронниках), і Хаджієва направили туди зоотехніком, а в 1994 році його обрали головою правління цього господарства. Це були найскладніші часи – поділ землі, безгрошів’я, розрахунки натуроплатою. В таких умовах він працював головою правління колгоспу «Іскра» 13 років аж до його ліквідації.

І знову – спорт!
У 2008 році Желал Хаджієв став тренером ДЮСШ в Зорі, де працює дотепер. Упродовж багатьох років навчає дітей опановувати прийоми самбо і дзюдо у Більові та Новожукові. Та й сам не пропускає жодної нагоди виступити на різноманітних змаганнях з боротьби. Дуже допомогло близьке знайомство із найсильнішим у світі самбістом-ветераном із Квасилова Миколою Кобою. Разом вони побували на багатьох змагання не лише в Україні, а й за кордоном. Саме Коба запропонував Хаджієву поїхати на чемпіонат України в Черкаси серед ветеранів. Поїхали і обоє здобули перемогу, в Криму – те ж саме. Як кажуть, дають фору всім. У Марокко Хаджієв взяв третю нагороду. На чемпіонаті в Болгарії теж здобув перемогу.
«Чоловіче, та відпочинь вже», – часто каже йому дружина, але, відчуваючи в собі сили й енергію, він знову і знову збирається в дорогу, щоб взяти участь у чергових змаганнях. Минулого року у Дніпрі брав участь у відкритому чемпіонаті України з дзюдо, побував на міжнародному турнірі у Харкові, Києві і Румунії. Звісно, було б значно простіше втілювати в життя свої плани, якби було належне фінансування чи щедрі спонсори. Бо ж на поїздку в Марокко з коштами допомогли друзі, як кажуть, збирали всім селом. Прикро, що охочі допомогти з’являються лише перед черговими виборами, а потім кудись зникають аж на наступні 4-5 років.
Щоправда, за словами нашого співрозмовника, є і рідкісні винятки з цього правила. Тут не можна не згадати про рівнянина Михайла Никитюка, котрий на якій посаді не працював би, і навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, завжди допомагає Хаджієву, чим тільки може.
– Я живу тим, що постійно серед молоді. Попри свої 66 років не вважаю себе колишнім спортсменом, бо варто мені виступити на змаганнях – обов’язково стану призером. Секрет мого успіху, напевно, в тому, що у мене своя кавказька техніка. Моїх рухів під час боротьби не може передбачити ніхто… Маю вагу 90 кілограмів і часто на змаганнях молодші на 10-15 років суперники просять не кидати сильно… Один з останніх таких випадків був у Дніпрі. У Заслуженого тренера України (з етичних міркувань не буду називати його імені) був саме ювілей – 55 років. Трохи незручно мені було перед ним, але спорт є спорт, і він слабкості не пробачає.
Саме завдяки таким ентузіастам, як Желал Хаджієв, самбо і дзюдо у Рівненському районі розвиваються, і цими видами спорту цікавляться не лише хлопці, але й дівчата.
Через відсутність належної матеріально-технічної бази та достатнього фінансування Желал Хаджієв нині тренує лише 30 дітей в основному складі, хоча охочих стати його послідовниками  набагато більше. Саме через матеріальну скруту йому неодноразово доводилося виступати під прапором Волинської області, де розвиток масового спорту фінансується не за залишковим принципом. Боляче усвідомлювати стан спорту у селах Рівненщини після децентралізації, а надто після того, коли зникнуть останні ентузіасти, такі як герой нашої розповіді. Дуже добре, що ми вже маємо в області перших олімпійських чемпіонів. Але не треба забувати, що майбутні чемпіони отримують перші навики саме від таких незламних майстрів спорту як Желал Хаджієв.
• Василь Бурченя