МИХАЙЛО МАРЧУК - головний майстер сержант, начальник навчального поля, навчально-тренувального комплексу навчального пункту аварійно-рятувального загону ДСНС Рівненщини, йдеться на сторінці Головне управління ДСНС у Рівненській області
Зрозумів, що наступив на міну, коли поруч лежала нога…
Цей день, 29 жовтня, суботу 2022 року Михайло Марчук вважає своїм ще одним Днем народження.
Хоча народився 30 жовтня. Якраз напередодні свого 42-річчя Михайло вийшов на мінне поле біля села Тетянівка Краматорського району, що на Донеччині. Звично вдягнув бронежилет, каску. Розташувалися командою так, аби в разі вибуху не зачепило інших. Звично рушив з міношукачем. І раптом... вибух.
Зрозумів, що сталося, коли побачив власну ногу неподалік від себе уже збитого вибуховою хвилею. Прибігли товариші. Принесли турнікети. Михайло сам наклав їх спочатку на поранену, а потім на іншу ногу. Скинув з себе каску і бронежилет і мовив:
- Несіть мене.
Нині, зізнається, Михайло Миколайович йому не пощастило ще й тому, що була субота. І одразу не було кому надати кваліфіковану медичну допомогу. Спочатку завезли в Слов'янськ. Там обезболили. Потім в Краматорськ - зробили якісь процедури. І лише в клініці Мечнікова уже робили все як слід. Хоч спочатку нога загноїлась і довелось її укорочувати. А для носіння протезу довжина ноги має значення. Осколки від міни потрапили з низу. Тож бронежилет не захистив. Поранення отримала ще й рука і лоб. Коли вже потрапив у Клевань у Рівненській госпіталь ветеранів війни на реабілітацію, то висновок лікарів був однозначним: "Нога до протезування не готова".
Завдяки місцевим ескулапам запрацювало сухожилля, поліпшилась робота правиці. Лоб зашили. "Не все так кепсько - подумав тоді боєць Михайло, - адже є дві руки і ще одна нога. Тож жити можна".
Потрохи почав звикати до протезування. Підтримали колеги з ГУ ДСНС у Рівненській області. Повернули його на роботу. Нині Михайло Миколайович Марчук - головний майстер сержант має посаду начальника навчального поля Навчально-тренувального комплексу навчального пункту аварійно-рятувального загону Головного управління ДСНС у Рівненській області.
Передає свій досвід піротехніка молодшим колегам. А він у пана Михайла справді чималий, бо спочатку служив у ЗСУ. А з 2006-го після закінчення школи молодших командирів почав службу в ДСНС.
Має підтримку від колег. "А як же інакше, - кажуть в управлінні». Від дружини Оксани, вчительки за фахом. Пишається сином Іваном, який в цьому році став студентом НУ "Острозьська академія".
... Михайло піднімається до нас в редакцію на третій поверх. Якби не знав, що чоловік має технічне продовження ноги, то й не сказав би, що МСЕК довічно присвоїв йому другу групу інвалідності.
- Фізичну підготовку, мабуть, з дитинства маєте? - не втримуюсь, аби не запитати.
- В школі, які б не були види спорту - усіма займався. Особливо любив бігати 3-кілометрову дистанцію. Та й "конструкція" моя така, що завжди важу 60-65 кілограмів. А це важливо коли ходиш з протезом.
- Ви в долю вірите?
- Мабуть, що так. Бо як дано на життя, то будете жити, хоч і з випробуваннями.
- Що головне у вашій професії?
- Долати страх. Сконцетровуватись на тому, що робиш. Та не забувати, що смертоносні винаходи спрямовані на тебе.
Ось так і йдеш у двобій з ворогом, який далеко, а пастки його на кожному кроці.
P.S. Інтерв?ю вів Андрій БАБІНЕЦЬ редактор газети Вільне Слово.
На фото: Михайло Марчук – піротехнік та його трофеї.
