Понад десять років він був сільським головою, не залишається й донині стороннім спостерігачем того, що відбувається навколо нього, а трудиться, щоб залишити слід на землі, на якій народився і зростав, яка давала і дає йому живильну силу для добрих справ.
- Я народився у сусідньому селі Терешів, - розпочав свою розповідь Павло Миколайович. – Має воно давнє походження, адже перші згадки про Терешів датовані ще 1454 роком. Збереглася в селі й церква XVII століття. І ось у мене виникла думка написати історію свого села. Збирати матеріали непросто, тому що залишилося їх не надто багато. Отож записую спогади старожилів, відшуковую деяку інформацію у Волинському архіві, а ще частину її зберігає наша земля. Зокрема на нашій території у кар’єрах знайдено унікальну річ – бивень мамонта, який нині зберігається у Млинівському краєзнавчому музеї. Багато слідів залишила тут і Перша світова війна, коли через село проходила лінія фронту. Ще малим разом із хлопчаками збирав гільзи, залишки зброї того періоду на схилах поблизу села. Доволі багато їх і понині там можна віднайти, отож і захопився археологією. А ще наша земля стала останнім місцем спочинку для багатьох воїнів російської та австро-угорської армій. За спогадами старожилів, їх лежить понад півтори сотні у братській могилі, що в Привітному. Раніше на ній був насип, стояв хрест. Але час зробив свою справу: хрест прогнив, насип розмили дощі. Лише стараннями однієї старої жінки могила не занепала зовсім. Отож і хочу відновити цю братську могилу: підсипати її, встановити новий хрест, щоб діти-внуки знали про історичні події, що відбувалися на теренах краю. А ще дуже хотілося б дізнатися імена загиблих, які тут покояться, хоча це зробити нелегко.
Але найголовнішу справу свого життя – відновити навколо села ліс, яким у минулому славився Терешів, Павло Балас вже втілює у життя.
- Колись навколо села росли ліси, - продовжив Павло Миколайович. – Тітка мені розповідала, що були такі дуби, що обхопити їх стовбур могли лише кілька чоловік. Нині цього вже немає. Все вирубане, викорчуване, але ми ж повинні залишити у спадок дітям та онукам землю, придатну для життя. Отож я і вирішив: коли розпайовували землю, взяти і собі шмат на схилах й висадити там ліс. Не знав, як правильно це робити, не мав і саджанців, але частково допомогли мені у лісництві й порадами, і деревцятами, хоча переважну більшість купував їх сам. Й справа зрушилася з місця. І ось нині вже три тисячі деревець тягнуть до сонця свої віти й радують навколишній світ. Люди приходять до лісу й прагнуть знайти там спокій від бурхливого щоденного життя, метушні, тривог, а ще він обдаровує їх грибами, ягодами, квітами. Єдине, що прошу: не ламайте дерев, бо вони ж мені, як рідні. Я доглядаю їх, розмовляю з ними, розповідаю про свої справи, й вони до мене прислухаються. Недарма ж всі без винятку прийнялися й ростуть. Я й надалі буду садити ліс, щоб вернути колишню славу Терешева.
Про людину можна судити - хороша вона чи недобра - за її ставленням до землі, до природи, до оточуючого світу. А з усього сказаного можна зрозуміти, що Павло Балас надзвичайно любить свій край і всіма силами намагається зробити його світлішим і красивішим. У ці новорічно-різдвяні дні Павло Миколайович святкує свій день народження. Побажаємо ж йому сил і здоров’я й надалі продовжувати прикрашати зеленими шатами рідну землю: від того світ стане щирішим і добрішим.
• Ольга Дем’янчук
