Незадовго після прийнятого рішення сім’я уже зустрічала свого першого гостя. Ним став 52-річний мешканець Донбасу Володимир Линаренко. На момент нашої зустрічі ніщо, здавалось, не могло завадити цим людям з різних куточків нашої країни жити у мирі й злагоді, як справжня сім’я, – ані ментальні особливості, ані мовні бар’єри, ані кремлівська пропаганда, яка постійно твердить, що кровожерливі бандерівці хочуть винищити весь схід України. Фермер з дружиною раділи, що вбили двох зайців – і громадянський обов’язок виконали, і друга, чи навіть ще одного члена родини, віднайшли.
Проте недавно Леся Миколаївна зателефонувала до редакції і на початку розмови сказала досить насторожуючу фразу: «Хочу застерегти людей, аби вони не «велися» на вовків у овечій шкурі». Уже при зустрічі вона розповіла, що той Володимир, котрого вони прийняли, як рідного, у свій дім, зовсім не схожий на того, якого довелось видворити з допомогою міліції. А прекрасний світлий сон перетворився у страхітливий кошмар.
– Починалося все, як і зазвичай, з неприємних дрібниць, – каже Леся Миколаївна. – То не забрала на власному авто Володимира з міста, хоча регулярно курсують маршрутки, то пива не купила, то мало грошей на його кишенькові потреби дала, то сорочку йому не попрасувала. Але ж ми люди розумні, тож до сварок через таке ніколи не доходило, однак постійні претензії, на кшталт: «Чому це ти не купила сьогодні пива?» або «І це всі мої гроші на сьогодні? Мені треба більше!» – насторожували і лишали неприємний осад.
Гість постійно дорікав господині, що гроші, які він просить, для неї – ніщо, а йому вони важливі. «Хоча, – зізнається Леся Миколаївна, – я звикла їх цінувати, бо надто довго, працюючи, отримувала за свою роботу мізерну зарплатню, а син мій ходив у латаних штанах». До того ж у Володимира почала прокидатись манія величі (він же, як ви пам’ятаєте з публікації нашої газети у № 29 від 18 липня, поет). Після довгого робочого фермерського дня вони сідали й займались справами «душевними». Навіть почали разом писати сценарій фільму на реальній основі з власного життєвого досвіду. Немало уже й написали...
Це, за словами господині, було дійсно цікаво і реально втілити в життя, тим паче, що і знайомий режисер був. Пані Леся постійно допомагала Володимиру у «творчих справах»: займалась друком його віршів, пробивала дорогу до спілки письменників. Проте замість простого людського «Дякую!» пан Линаренко твердив, що Леся Миколаївна просто повинна цим займатись, і вона та її друзі і рідні повинні гордитися, що особисто з ним знайомі. А постійне вимагання пива й цигарок теж нічого доброго не передвіщало. Тож проблемки накопичувались і колись таки мали вибухнути. Апогей настав минулої неділі, якраз на День міста Рівне.
Володимир запропонував поїхати відсвяткувати черговий день народження обласного центру, проте Логіни відмовились, бо мали інші плани. Леся Миколаївна, зокрема, хотіла провідати внуків, та і молоко треба було продати. Тож Логіни поїхали вирішувати свої справи, а Володимир подався на іменини Рівного.
Коли фермер з дружиною повернулись, вдома на них уже чекав неприємний, а вірніше «п’яний» сюрприз. Те, що мають відбутися «розборки», згадує Леся Миколаївна, вона зрозуміла по, м’яко кажучи, невдоволеному обличчю Володимира та з його погляду. Так і сталось. Той без жодних пояснень з матюками кинувся на господиню. За дружину заступився Леонтій Микитович, однак Володимир не вгамувався, більше того, зі словами «Зараз ви, сволота западенська, за все відповісте! Я спалю вас до тла!» почав хапати господаря, як кажуть, за грудки. Той його відпихнув і з дружиною зачинився у будинку, очевидно, маючи надію, що п’яний на дворі «прочумається». Однак Володимир став вибивати двері, а коли ті почали «тріщати по швах» й обвалилося немало штукатурки, господар, зрештою, викликав міліцію. Правоохоронці, вочевидь, не надто квапились, тож Логінам, аби вберегти геть понівечену зовні оселю, довелось відчинити. До того ж, Володимир постійно погрожував, що незабаром тут усе палатиме, відтак було прийняте рішення: краще тримати його «на відстані руки».
Зрештою, через якийсь час шарпанини у домі господар заламав Володимиру руки і тримав так до приїзду міліціонерів, котрі й забрали його у відділок. Після від’їзду правоохоронців сім’я думала, що всі жахіття позаду, однак утішались цим недовго – приблизно о четвертій ранку Володимир повернувся і ще з більшим ентузіазмом та войовничим настроєм почав «дякувати» господарям за те, що його одягли, нагодували і дали дах над головою. Проте господарям вистачило «подяки», тож вони спільно з міліцією змусили гостя зібрати речі й, давши йому на дорогу 300 гривень, виставили за поріг назавжди. І той, хоча й з погрозами повернутись і помститися, поїхав до Львова. А нині регулярно дзвонить, каже, що повернеться, і Логіни дуже скоро пожаліють про їх вчинок. Дійшло навіть до того, що господарі надумали придбати зброю для самооборони.
Але найгірше у цій історії те, що своїм вчинком Володимир підвів та зневірив тисячі краян, які, можливо, збирались прихистити у себе тих, хто дійсно потребує допомоги. А Логіни ще нескоро забудуть відплату за своє добро і будуть готові прийняти до родини ще когось. Тож, згадує пані Леся біблійну мудрість, робити добро треба помірковано. І застерігає добре подумати й переконатись, що допомога людині й справді потрібна. Хоча Леся Миколаївна також зазначає, що, наприклад, бабусю з онуками, які і нічим не винні у цій війні, і по суті нічим не можуть допомогти у її швидшому закінченні, прийняли б, адже кімната, у якій проживав Володимир, усе ще пустує, навіть увійти до неї щось стримує психологічно.
• Анатолій Андрієвський
