Переді мною – пожовклі фотографії чвертьстолітньої давності, зроблені фотографом-любителем Миколою Гусевиком. Та комусь вони можуть видатися значно старішими - фотографіями минулої війни. Насправді ж усе це відбувалося в Рівному вже в мирні роки.
Тоді в обласний центр приїхала знімальна група з кіностудії, аби розпочати роботу над створенням художньої кінострічки про загін особливого призначення, який у роки Великої Вітчизняної десантувався у цих краях для боротьби з фашистськими окупантами.
Головний герой фільму – розвідник Микола Кузнецов. Окремі ролі довірили й рівнянам. Про все це й розповідає виконавиця невеличких кількох ролей, самодіяльна акторка Любов Українчук:
-У Рівному проводили огляд творчості самодіяльних театральних колективів з метою вибрати для зйомок фільму «Це було під Ровно» найталановитіших акторів. Тоді я займалася в театрі Клубу будівельників. І мені поталанило - запросили на знімальний майданчик. Грати довелося кілька епізодичних ролей. Але вони мені запамяталися на все життя.
Перший епізод – сцена прогулянки з «німецьким офіцером» вулицею, що прилягає до обласного краєзнавчого музею ( в роки окупації міста фашистами тут розташовувалася резиденція гауляйтера Коха). А потім була «подорож» із Рівного до Дубна в легковому автомобілі часів війни поруч з «Миколою Кузнецовим» – відомим актором Олександром Михайловим. За нашим легковиком рухався «німецький» бронетранспортер. Зустрічні зупинялися, водії з подивом і цікавістю роздивлялися картину тих далеких і страшних років…
Мені також запропонували автори фільму й роль партизанки-радистки. Тож німецький мундир поміняла на фуфайку, вдягнула шапку-вушанку, ватні штани та кирзові чоботи. Зізнаюся, мої відчуття були незвичними. Здавалося, що то були не зйомки фільму, а справжнє життя тих далеких років. Відчувалася гнавіть тривога: ось-ось на партизанський загін нападуть вороги.
Та найбільше мене вразив епізод, що розповідав про розстріл фашистами мирного населення. Надворі стояв грудень. Земля притрусилася першим снігом. Температура повітря – до 10 градусів морозу. А з одягу в мене – нічна сорочка, ноги - босі. Роль фашистських підневільників погодилися грати разом зі мною ще декілька чоловіків – місцевих «моржів». До речі, до них я ніколи не належала.
Сцену розстрілу знімали в карєрі. Нас підвозили вантажівками, виштовхували з кузовів, «бючи» прикладами гвинтівок. Босі ноги примерзали до металу, яким був оббитий кузов. Невдало вистрибнула – до крові розбила коліно. Але зважати на це не було коли. Режисер фільму підганяв. Гарчали вівчарки, лунали кулеметні черги…
Перший дубль видався для нас легкою забавою. А ось після четвертого почали відчувати тілом і душею стан справжніх німецьких заручників. Саме так вони бігли напівголі останньою в житті стежкою до своєї страти… Не повторилося б таке ніколи! Думаю, подібні почуття проймали не тільки мене.
Щоправда, свою артистичну діяльність у фільмі, який отримав потім назву «Загін особливого призначення», довелося припинити. Мій керівник за основним місцем роботи викликав «на килим» і категорично заявив: «Хочеш зніматися в кіно – звільняйся!».
Нині я – приватний підприємець. І знаєте, яка в мене заповітна мрія? Хочу мати свій сад, де вирощувати екологічно чисті фрукти, та власне підприємство, на якому виготовляти якісні та поживні дитячі напої!
Утім, театр мене вабить до себе і досі.
Юрій Береза
