Валерій Кардаш, якому минулими вихідними виповнилось 25 років, планував одружитись ще весною, проте на заваді стали заворушення на сході, які переросли у неоголошену війну.
– 10 квітня, – згадує юнак, – нас із Юрієм призвали до лав Збройних Сил, а незабаром ми уже стояли на блокпосту під Красним Лиманом, 28 травня нам повідомили, що віднині ми – учасники Антитерористичної операції.
Відтоді хлопці пережили чимало жахіть, найтяжче, зізнаються, було у селищі Новосвітлівка Луганської області. Там хлопці воювали півмісяця, і саме там, за словами Кардашів, стало очевидно, що воюють проти них не так звані «ДНР», «ЛНР», яким Москва тільки допомагає, а суто кадрові російські військові, які тільки прикриваються «братерською рукою».
– Якщо раніше в боях зустрічались із чеченськими найманцями та всіляким збродом, – каже Валерій, – то у Новосвітлівці після боїв чи не у кожного знайшли відповідну «ксиву», яка підтверджує, що це офіцер ЗС Російської Федерації. Там же стало зрозуміло, що у нашому командуванні завелись «кроти». Подумайте логічно: віддали наказ зайняти три стратегічно важливі висоти, задля цього сформували, відповідно, три групи. Першу – москалі розбили ще на виході з місця дислокації, другу – прицільним артобстрілом при спробі взяти одну з висот, і тільки наша група підкорила висоту, яку наказали взяти. Проте, коли стало очевидним, що ми тут – «гарматне м’ясо», бо наші позиції безкарно бомбили, командир, аби врятувати тих, хто уцілів, на свій страх і ризик наказав відступати. Ця ситуація свідчить або про некомпетентність міністерських військових чиновників, або про те, що у генеральських кріслах сидять люди, яким начхати на тих, хто на передовій захищає і країну, і честь армії зокрема, бо їхня честь і совість, схоже, уже розміняна на
«зелені папірці».
Нині, до слова, від Новосвітлівки, після того, як наші бійці відступили, лишилась хіба що назва населеного пункту. Путінська армія там зрівняла з землею все за «чеченським сценарієм»: по черзі, за допомогою танків та систем залпового вогню, російські окупанти знищували будинок за будинком.
– Кажуть, що в українській армії немає професіоналів – це брехня. Служити є кому, - зауважують хлопці, - немає з чим служити. Знаєте, як військові наступають або проводять якісь операції? Попереду йде БТР, танк чи будь-яка, відповідно до операції, техніка, яка прикриває солдатів, а за нею – бійці. А у нас як? У «Айдарі», наприклад, йдуть бійці і собою прикривають свій БТР! Бо він один у них! Якщо його підірвуть – справи взагалі ніяк не підуть, тож бережуть його більше ніж себе! Знаєте, росіяни активно використовують безпілотники. А наш безпілотник – боєць, що надягає наколінники, налокітники і повзком по полю… Є у нашій армії професіонали, є віддані військовому ремеслу чесні офіцери, є, звісно, і зовсім «зелена» молодь – 19, 20 років, таких найбільше й жаль. Автоматну стрілянину юні захисники ще витримували, а коли окупанти почали з танків, «градів» та гаубиць нас обстрілювати, то їм наче ноги повідбирало. Це й на моральному рівні давить. Ще коли давали прочуханки кремлівським нападникам, то бойовий дух тримався на високому рівні, а після Новосвітлівки бойовий дух замінили страх і бажання повернутись додому живими, тим паче, що вдома є кому нас чекати.
Мама хлопців Тамара Петрівна й при нашій зустрічі з хвилюванням розповідала про те, як чекала дітей додому, і Валерій не раз її заспокоював: мовляв, не хвилюйтесь, мамо, не плачте, ми ж уже вдома, ми поряд. Виявляється про те, що сини воюють на сході, жінка дізналась випадково (!).
– Коли хлопців мобілізували, я довгий час була спокійною, - каже Тамара Кардаш. - Адже, коли телефонувала до них, вони обидва казали, що на Волині «відсиджуються», військові навчання проходять, тренуються. Аж ось прийшли з військкомату до нас, поцікавились, чи поміч нам по господарству потрібна, запропонували допомогти. А допомога й справді потрібна, бо чоловік хворіє на діабет, мама теж захворіла, сама не встигаю за усім. Тож з військкомату таки прислали нам помічників. Чоловік же довідку у військкомат поніс про те, що хворіє, там йому запропонували почекати поки її факсом перешлють у зону АТО.
– Як у зону АТО!? - здивувався батько хлопців. – Вони ж на Волині!
Так йому і розповіли, що сини давно уже воюють на Донбасі.
– Скільки я відтоді пережила, - зізнається Тамара Петрівна, - то й сказати важко. Навіть у день, коли хлопців зустрічала, ніби камінь на душі висів і радість переповнювала водночас. А коли вони ступили на поріг, то ніби й війна закінчилась. А зараз все одно переживаю, тільки тепер за тих, хто лишився там.
Дуже пишаються Юрієм та Валерієм батьки. Кажуть, ніколи не мали з ними проблем, ані під час навчання у школі, ні у ВНЗ, ні під час служби в армії – всюди вони були на хорошому рахунку. Засвідчує їхні слова і те, як зустрічали братів у Немовичах: привітати їх з поверненням прийшло майже усе село – від старого, як кажуть, до малого.
А на минулих вихідних у Немовичах з’явилась ще одна сім’я Кардашів. Валерій вирішив скористатись заслуженою відпусткою сповна і здійснив те, що планував до війни. Валерій та його обраниця Наталія наважились на створення власної сім’ї. А на демобілізацію Валерія та благополучне повернення додому чекатиме у новоствореній сім’ї не лише Наталка, а й... їх первісток. Тож хочеться побажати молодій сім’ї терпіння, достатку, родинного затишку, усіх земних благ і – перш за все - мирного неба.
• Анатолій
Андрієвський
