Рівненський ювелір Іван Шевченко має цікаве хобі – створювати моделі радянських автомобілів у мініатюрі й на радіоуправлінні.
За його словами, подібні мініатюрні моделі автомобілів, які продаються, зазвичай – лише красива коробка,яка зовні наближена до оригінальних машин, однак всередині – порожня або ж неестетична. Його ж мініатюри – як зовнішньо, так і внутрішньо, наближені до оригіналів машин. У цьому і полягає ідея його творінь.
Розпочалося з дідусевого «Москвича»
Чоловік займається моделізмом впродовж двох років. За цей час створив шість мікрокопій автівок. Зробив би й більше, однак конструювання машинок – заняття не з дешевих. В середньому, собівартість однієї мініатюри – від чотирьох тисяч гривень.
«З 18 років я працюю у ювелірній справі, – розповідає Іван Шевченко. – Однак до цього – навчався на механіка й навіть планував пов’язати своє життя із автомобілями.
У мене є, як я сам називаю, така «хвороба» – постійно щось майструвати. Ще будучи студентом, зацікавився моделюванням автомобілів. Пригадую, дивився новини в Інтернеті й випадково натрапив на статтю, в якій йшлося про моделістів, які роблять із ПВХ-пластику кузови моделей машин. У той момент я загорівся такою справою, але, слава Богу, не почав. Бо, аналізуючи зараз, я б витратив тільки час та гроші, так нічого толкового і не зробивши.
А буквально два роки тому зламалася пластикова деталь до моєї машини. Оскільки потрібну запчастину до авто знайти було важко, вирішив купити шматок пластику і самому її зробити. Купив ПВХ-пластик, клей й зробив потрібну деталь. А рештки пластику шкода було викинути. Я пригадав статтю, як із цього матеріалу люди робили кузови до машин, і вирішив сам спробувати щось сконструювати. І перша моя думка була: «А що ж саме зробити?». Й думав не довго, вирішив розпочати із дідусевого «Москвича», на якому ми об’їздили всю Україну. У моєму дитинстві навіть була традиція – їхати на дідусевій машині до моря. Були, звичайно, певні пригоди, враховуючи, що машина 1979 року виробництва, але спогадів й досі залишилося чимало…».
Той «Москвич» і задав початок його творчому хобі. Креслення (а вони були для створені для оригінальних машин) чоловік брав з Інтернету, перетворюючи всі виміри в потрібний йому масштаб. «Москвича» Іван створював впродовж 2,5 місяців, однак, у кінцевому результаті… його мініатюру роз'їхала велика машина.
«Я два тижні ходив сумний, бо ж це була моя перша спроба, та і часу, і грошей витратив чимало, – зізнається ювелір. – Хоча підвіска автомобіля вціліла. Згріб все, що залишилося від моделі, й, працюючи ночами, за місяць відтворив «Москвича» заново. Хоч уже зараз, дивлячись на свої перші моделі, думаю, що міг би зробити їх кращими.
Найбільше в моделюванні використовую ПВХ-пластик, хоча в нинішньому світі більшість людей-моделістів переходять на 3-D принтери. В чому переваги ПВХ-пластику для мене? Він по консистенції дуже схожий на щільний пінопласт. Відповідно, його легко різати канцелярським ножем, його можна нагрівати і гнути – він тримає форму, добре взаємодіє із суперклеєм. Розглядаючи авто, яке роз'їхала машина, побачив, що злами були не на місцях склейки, а на місцях, де, так би мовити, був голий лист пластику.Також використовую автомобільну шпаклівку для бамперів, а також звичайну фарбу для машин.
До речі, коли створював «Москвича», довго пояснював продавщиці на автобазарі, що мені потрібен лимонно-жовтий колір, схожий на лаймовий – бо такий колір був в оригінальної машини. Спочатку фарбував авто літом у себе на балконі, а потім почав фарбувати мініатюри на роботі – там є можливість зимою поставити їх на батарею в закритому приміщенні і добре просушити».
Реалістичність до дрібниць
Всі машини, які створює Іван Шевченко, – на радіоуправлінні. У цьому, як зазначає чоловік, для нього і радість, і горе. Адже зробити мініатюру, ідентичну великій машині, й засунути в неї все технічне наповнення – не так вже й просто.
«Чим складніший кузов по формі, тим важче його виготовити. Чому мною було взято за основу радянські автомобілі? Бо вони більш квадратичні, рівніші, їх легше зробити вручну. Чим машинка менша, тим важче всю апаратуру в ній сховати. А в мене ж ідея не просто створити зовнішнього схожу на оригінал машину, а й внутрішньо також. Ті професійні моделі, які продаються, не мають салону як такого. А мені було цікаво зберегти і оригінальний салон, і сховати радіоапаратуру.
По радіоапаратурі шукав інформацію в Інтернеті, однак її було дуже мало. Тож я самостійно вирішив знімати відео-уроки про моделювання, про радіоапаратуру й викладати їх на Ютубі, щоб люди, які цікавляться моделінгом, мали хоч якесь розуміння що й де використовується.
Всі запчастини в авто, які можна виготовити вручну, я робив самостійно. На початкових етапах колеса і гуму доводилося купувати вже готовими. Елементи ходової частини також купляв, адже їх виготовити вручну не вийде – висока складність роботи. Сидіння, управління, скло, багажник, дверцята й навіть колір шкірозамінника для сидіння в «Москвичі» відтворені максимально наближено до оригіналу.
В середньому, якщо працювати день у день, то за місяць реально сконструювати кузов без дрібних елементів. Ще місяць-півтора доїжджає радіоелектроніка й інші запчастини, місяць усе це треба прикріплювати до машини, і ще три-чотири ночі, щоб розпаяти всю електрику по ній. Найбільше часу займають дрібні деталі.
Коли робив першу модель, у мене було «золоте правило»: як тільки розумів, що починаю психувати чи перебуваю в поганому настрої – зупинявся і відкладав роботу. Я людина-сова: вдень я ледь човгаю, а от вночі у мене прокидається бажання щось творити. Не раз бувало, що у 9 вечора починаю длубатися в машині, а коли закінчую – на вулиці вже світає».
Вправно керувати автомобілем – для цього також потрібна своєрідна техніка. Тож щоб навчитися більш-менш керувати мініатюрною машинкою, Івану Шевченку знадобилося два тижні.
«Кожна модель повторює вади керування реального автомобіля, – ділиться рівнянин. – Наприклад, той же «Москвич» по своїй структурі доволі нестабільна машина, вона часто перекидається на свій дах. Але у цьому випадку чим більше побита мініатюра, тим більше вона схожа на свій великий оригінал. У минулому році, коли робив «волинянку», постійно її обкатував, щоб зрозуміти, як вона себе поведе у русі. Часто траплялося, що вдень катаюся, а вночі щось підшпакльовую чи підфарбовую на машині».
Їздити – ще не літати
Сімдесят відсотків вартості машини – електроапаратура. Собівартість машини розпочинається із чотирьох тисяч гривень, якщо це просто машина, яка їздить, максимум – вмикає фари. А якщо хочеться добавити імітацію звуку, повний привід та й інші деталі – відповідно, собівартість виробу зростає.
«По своїй натурі я перфекціоніст, тому розумію, що перші мої машини – це не той продукт, який можна назвати «готовим», – ділиться чоловік. – А от, наприклад, модель мого «ЗІЛа» можна назвати готовим і завершеним продуктом, який можна продавати. Та й люди також цікавляться моїми мініатюрами. Але якщо собівартість «ЗІЛа» – майже 9 тисяч гривень, і це тільки матеріали, то продавати таку машину за одну чи дві тисячі гривень – для мене не вигідно. Також важливий чинник – карантин, який добряче вдаряє по матеріальному становищу кожного українця. Тому, я розумію, що купити подібну машину – у людей зараз не на першому місці».
Пілоти із Житомирщини замовляли в Івана Шевченка мініатюру вертольота «Мі-8». Однак чоловік відмовився, обґрунтовуючи свої рішення просто: ще немає достатнього досвіду. Чоловік додає:
«Вертольоти вважаються найскладнішими авіамоделями в моделізмі і я вирішив не стрибати поки що вище голови – мені ще потрібно набути досвіду. Не хочеться віддавати недосконалий продукт».
У найближчих планах рівнянин хоче створити мініатюру «Запорожця» й спробувати зробити бензинову модель авто. А в майбутньому – навчати такій справі молоде покоління українців.
Олександра Нагорна
