Закономірно, що увага до поетичного слова, яке спроможне окреслити сповнене колізій буття, зростає й загострюється саме в часи великих історичних змін.
Так уже склалося, що українська поезія в особах її талановитих творців, які вписали не один рядок у молитовник людства, який називається Літературою, є яскравим віддзеркаленням суспільних процесів. І як справедливо відзначила відомий критик і літературознавець Михайлина Коцюбинська: «Все свідоме життя української нації – майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції…Тому й опір переходить із суспільного поля на території душі окремої людини».
Народились – вмрете тільки раз!
Славте життєвий біг, з бурею,
блискавицями
Повсякчас!...
Таку унікальної долі «окрему людину», тісно пов’язану з Рівненщиною, – Сергія Кушніренка – студента відділу гуманістики Варшавського університету, члена Української студентської громади, автора поетичної збірки «Пружінь» (Львів, 1938 р.), який друкувався у львівському «Віснику» та інших українських періодичних виданнях (майже сотня публікацій упродовж 1930-х – на початку 1940-х рр.), що виходили тоді на території Польщі та західної України – високо цінували його відомі сучасники Олена Теліга, Дмитро Донцов, Євген Маланюк та інші.
Боже! Дай думкам
барвисту тонкість
Влий же мені в душу
стільки сонця,
Щоб у ній аж клекотіло!
У ґрунтовній рецензії на збірку «Пружінь» Євген Маланюк відзначає, що автор – «людина обдарована поетичним хистом, се не підлягало ніякому сумніву, і збірка все се поважно підтвердила». Олена Теліга ставила Кушніренка поряд з Ольжичем, наголошуючи, що обох цих поетів «понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати». Кушніренко входив до вузького кола молодих друзів Олени Теліги (1906 – 1942 рр.) – відомої уже тоді поетеси, публіцистки, громадської діячки, та присвятив їй вірш «Психопортрет» (1936 р.). Тоді ж у 1936 році Олена Теліга писала: «Яка це горда, шляхетна і вперта вдача! І до того – талановитий на рідкість…» – так поетичний хист 23-річного поета, одного із яскравих представників тогочасної молодої поезії, оцінила його подруга в той історичний період, коли кожне щире висловлювання набувало ваги вчинку. Більше того, Олена Теліга вважала, що «буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо: яка вміє єднати слово з ділом».
Іван Коровицький у статті про студентську Варшаву, опублікованій в журналі «Сучасність» 1982 року № 4-5 (в той час, коли Кушніренко ще жив у селі Хотинь на Рівненщині), згадував про нього: «…Своє життя, сповнене нестач і небезпек, сприймав з гумором і загинув десь на Підляшші, либонь, у 1944 році».
Донедавна, відповідно до офіційних даних, поета вважали загиблим в роки війни. Так, Олег Штуль посилався на розповідь Івана Мітринги про Сергія Кушніренка, який «з початком війни Німеччини проти СРСР вирушив в Україну з похідною групою (бандерівців). Їхня група доїхала до Василькова й там «група Мітринги», «не погоджуючись із лінією свого проводу, повернулася на Захід, а С.Кушніренко залишився. Від того часу доля його невідома». Ми ніколи, певно, не дізнаємося точно, що ж сталося з похідною групою під Васильковом і чому Кушніренко повернув назад. Могло бути так, припускає доктор історичних наук Надія Миронець, що після розколу групи Кушніренко залишився без керівництва і без інформації, куди їхати далі, де шукати зв’язки, і змушений був повернутися у ті місця, де були у нього знайомі люди і де чекала на нього наречена.
Піду крізь терни!
Загартую душу!
Життя – принадне!...
Сергій Кушніренко – людина, яка подолала рамки життя і удари долі. Він змусив усіх – і ворогів, і побратимів – повірити у свою смерть. А сам залишився в Україні, не емігрував, вижив у той непростий час, не зраджуючи своїх переконань.
Життєві та історичні обставини носили Сергія Кушніренка по світу: більшовицька Центральна Україна – Польща – післявоєнна західна Україна… У біографії поета чітко вирізняється п’ять життєвих періодів: перший – сирітське дитинство, яке пройшло у Житомирі та на Вінничині (1913-1928 рр.); другий – учнівство (Острог, Рівне) та студентська юність (Варшава 1928-1939 рр.); третій – під німцями. Біженець у селі Калинка Володавського повіту Люблінського воєводства, вчитель у Володаві, учасник похідної групи (бандерівців) на Київ (1939-1941 рр.); четвертий – холмський. Після одруження проживає в селі Сверщів Холмського повіту Люблінського воєводства (1942–1946 рр.); п’ятий – рівненський. Депортація сімї до СРСР у Рівненську область (21 червня 1946 р.). Помер 5 грудня 1984 року у с.Хотинь Рівненського району.
І било серце невгомонним
молотом,
Що я бездомний,
що я сам один...
Життєва географія Сергія Кушніренка бере початок у Житомирі. Народився він 7 листопада 1913 року в сім’ї залізничника-телеграфіста Степана Феодосійовича Кушніренка і вчительки – Пелагеї Костянтинівни. У 1919 році батько Сергія помер від тифу, а згодом, у 1924 році, в селі Котюжинці Калинівського району Вінницької області від голоду померла мати і малолітніми дітьми заопікувалися дядьки і тітки. Сирітська доля Сергія була нелегкою. Олег Штуль згадував, що «Кушніренко був сиротою з Поділля, якого чудом вирвала з СРСР тітка на західну Волинь». Так, у 1928 році Сергія забрала до себе в Острог мамина сестра Анна Костянтинівна Іванова (дівоче прізвище Боровська). Про роки, проведені в Острозі, він зберіг теплий спомин, а тітці – «провіднику своїх непевних днів» - присвятив два вірші «Далекий спогад» (опублікований під заголовком «Бувало») і «В альбом тітці Анні» (зберігся в рукописах).
Словесний аромат любить родивсь на світ він білий,
Плекати витончені барви й звуки повсякчасно
Поетичні здібності Сергія Кушніренка проявилися досить рано, в одному з віршів він писав: «Я від трьох літ поет». У його рукописах збереглося два вірші, датовані періодом навчання в Острозькій гімназії: «Життя» (Острог, 5.VІІ. 33) та «Вечір» (Острог, 13. VІІ. 33). З вересня 1933 року до червня 1935 року Сергій навчався в VI-VIII класах Рівненської української гімназії, яка була духовним центром українства та просвітництва. Тут здобували освіту та виховували свідому українську молодь із національно-патріотичними переконаннями. У 1935 році Кушніренко вступив до Варшавського університету. Він був людиною досить ерудованою, знав кілька іноземних мов: польську, французьку, німецьку, латину та давньогрецьку, його листи пересипані крилатими фразами, згадками про прочитані книги, у творах він часто звертається до історичних подій і постатей, міфологічних героїв та філософських роздумів.
Під час навчання у Рівненській українській гімназії у 1934 році Сергій Кушніренко надіслав два вірші («Листопад» і «В місто») до львівської газети «Назустріч», і вони були опубліковані. А у 1935 році підбірка із восьми його поезій під назвою «Серпентинами життя» вийшла в учнівському часописі «Ватра» – одному з перших на Волині видань для підлітків. Мистецьке оформлення журналу здійснював Ніл Хасевич. Рівненська дослідниця Любов Крайлюк зазначає: «Націлений на молоду читацьку аудиторію, Н. Хасевич створив найбільш авангардний і найкращий у своїй творчості логотип. Дуже динамічна композиція «Ватри» поєднує діагоналі шрифтових елементів і пружний S-подібний абрис полум’я. Вона яскраво втілює образ світу, що швидко й постійно трансформується. За мистецькою вартістю і новаторством логотип видання «Ватра» відповідає найкращим зразкам української книжкової графіки першої половини ХХ ст.». Співпраця Ніла Хасевича з періодичними виданнями західної України була плідною та багатогранною. І в подальшому творчість Сергія Кушніренка та Ніла Хасевича тісно перепліталася. Так, Євген Маланюк, у рецензії на «Пружінь» (обкладинка Ніла Хасевича) відзначав, що «збірка видана дуже естетично».
Жити, любити, творити
й сміятись –
Ніколи не пізно!
Ще донедавна про поета Сергія Кушніренка практично ніхто нічого не знав, тож інформацію доводилося збирати буквально по крихтах. Адже він добре розумів, яка небезпека чекає на нього на радянській території, якщо стане відомим його минуле, зв’язки з українськими націоналістами та і його вірші, пронизані ідеєю боротьби за самостійну Україну. З метою конспірації, вболіваючи за долю своєї родини, він поміняв документи, знищивши паспорт, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У документах писав, що освіта у нього п’ять класів. Так, «замаскувавшись» під людину з неповною середньою освітою, Сергій Кушніренко у 1950-1951 роках працював рахівником у колгоспі «Нове життя» у селі Михайлівка Рівненського району. Та крізь маску, очевидно, пробивалася його освіченість і природний розум, і йому пропонували посаду голови колгоспу, від якої йому вдалося відмовитися, бо, мабуть, вирішив бути якнайменше помітним. Повсякчас була йому надійною підтримкою велика сила кохання дружини Олени Тимофіївни. У 1951 році він купив хату в селі Хотинь, де до 1964 року завідував сільським магазином. А з 1967 до 1977 року, до виходу на пенсію, працював обпалювальником цегли на цегельному заводі № 3 Рівненського комбінату будматеріалів. Перебуваючи на пенсії, проживав у селі Хотинь до самої смерті - 5 грудня 1984 року, але так і не відкрив рідним своєї таємниці. Через шістнадцять років після смерті Сергія Кушніренка його донька Ірина та онука Світлана виявили на горищі рукописи у старій коробці, які нині є у приватному архіві родини – це щоденник та зошити з віршами.
Сьогодні Сергій Кушніренко повертається до нас у слові, перш за все завдяки рідним. 7 листопада цього року виповнилося 100 років від дня його народження. Настав час гідно вшанувати поета та повернути ім’я Сергія Кушніренка в українську літературну класику, адже його вагома за змістом та цікава за формою творчість ввібрала провідні політичні, культурологічні, філософські ідеї, які породжував європейський інтелект. А сам Сергій Кушніренко є яскравим представником «празької школи» поетів в українській літературі – феномену, який не має аналогів у світовій літературі XX століття. «Празька школа» об’єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, які географічно проживали не лише в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Автор опублікованої у «Краківських вістях» за 18-19 січня 1942 року статті «Буревістя в українській поезії», аналізуючи творчість групи поетів зазначеного ним напряму, серед жінок виділяє Наталю Лівицьку-Холодну, Олену Телігу та Оксану Лятуринську, а серед чоловіків – Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Володимира Янева і Миколу Чирського – пише: «Сергій Кушніренко замикає цю плеяду поетів. Його тематика – визвольна, переживання безпосереднє і щире. Поет має поважні здібності і добре опановує форму». Дмитро Донцов відносив Сергія Кушніренка до «квадриги» талановитих авторів «Вісника» поряд з Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом, Оленою Телігою, Юрієм Кленом.
Стосовно Сергія Кушніренка історична справедливість має бути нарешті відновлена. Бо якщо є люди, які встигають творити, — неодмінно мають бути ті, хто може зберегти створене. І подбати про посмертну славу творців, якщо вони не змогли або не встигли цього зробити. Якщо земна слава не відбулася, справа за славою посмертною.
Тому прохання до читачів: якщо вам відоме ім’я Сергія Кушніренка, або у вас збереглися фотографії, на яких він зображений, повідомте, будь ласка, редакцію газети, яка передасть ці матеріали автору з метою їх подальшої публікації у книзі, присвяченій людині унікальної долі – поету Сергію Кушніренку.
• Катерина Глодя
