Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Як рівнянка виборола місце під сонцем у Франції

Якщо вам щось судилося, то, напевно, від цього вже нікуди не сховатися. У цьому пере­конана рівнянка Анастасія Марченко, адже історія її життя ще раз підтверджує відому в народі фразу: «Від долі не втечеш». Навіть і від Франції, де вона пройшла шлях від вчителя до помічниці фінансового директора однієї із фран­цузьких компаній в Ліоні.

Коли про щось сильно думаєш, воно притягується
Народилася дівчина в творчій родині. Її мама – продовжила династію викладачів, тато – музикант. Тому для Анастасії викладацький шлях був цілком логічним.


«Я завжди бачила себе викладачем чи вчителькою іноземних мов, – розповідає дівчина. – У школі мені дуже подобалося вивчати саме англійську мову, тому вирішила піти маминими слідами і вступила у Рівненський державний гуманітарний університет на факультет іноземної філології (англійська на німецька мови). А про французьку до студентських років навіть не думала, лише, як і всі, слухала французькі пісні й іноді дивилася французькі фільми. І ось на першому курсі я чомусь так задумалася і вирішила: хочу вчити французьку. З нуля! Мама мене в усьому завжди підтримувала, вона для мене взірець та мій герой по життю. Навіть тоді, коли я їй сказала: «Мамо, хочу вчити французьку», вона, звісно, засумнівалася трохи, мовляв, де Україна, а де Франція, й чи знадобиться мені взагалі та французька мова, проте підтримала моє бажання».


Першою книгою для опанування французької мови став віднайдений у бібліотеці РДГУ радянський «Самоучитель» за 1965-й рік. Адже про касети чи диски для вивчення мови взагалі мова не велася.


«Зокрема, у тій книжці були малюнки, як правильно відкривати рот, куди ставити язичок, щоб вимовляти звуки, – зазначає Анастасія Марченко. – І це було щось таке нове для мене, як чистий аркуш. Можливо, саме через це й почала вивчати – щоб заповнити той, так званий, мій «чистий аркуш». А коли про щось сильно думаєш, воно притягується: у той самий час в університеті я побачила оголошення про перебування у Франції як «Au pair» («О пер») – програма, завдяки якій можна потрапити в іноземну країну і вивчати мову, натомість – потрібно було доглядати дітей тієї сім’ї, в якій ти перебуватимеш. І я одразу подумала: «О, було б класно вчити мову за кордоном».


Однак, щоб їхати за кордон, потрібно мати хоч якісь базові знання мови. І для цього радянського «Самоучителя» для дівчини стало вже замало. Тоді вона зібралася з думками й прийшла вчити французьку мову у рівненський «Французький альянс».


«Мене сильно захопила атмосфера в «Альянсі»! – пригадує дівчина. – Я заходила туди – і це вже ніби й не Рівне було, а маленька Франція! Мене захопила й зустріч із викладачкою-професіоналкою, очільницею навчального закладу Надією Петрівною Чумак, яка прийняла в «Альянс» на навчання. У «Французькому альянсі» мені додалося ще більше бажання вивчати мову. За це я дуже вдячна й своїй викладачці Тетяні Соколовій. Дякуючи цим людям і, звичайно, великому власному бажанню, я загорілася і почала дуже серйозно працювати. Я списувала десятки зошитів з відмінюванням слів, в «Альянсі» брала з медіатеки фільми та музику французькою мовою. Працювала над французькою весь свій вільний час, а якщо його бракувало, то вивільняла час саме для мови. Я всі сили та енергію вкладала у вивчення французької мови. Й нічого мені «з неба не впало», як зараз дехто мені може сказати. І саме коли навчалася у «Французькому Альянсі», у мене зародилася думка – повернутися сюди знову, але вже у ролі викладача».

Завдяки поїздці у Францію здійснила свою українську мрію
Значно підтягнувши рівень володіння французькою, дівчина поїхала далі вивчати її, як того й хотіла, за програмою «О пер». Саме це була її перша подорож у Францію – у «країну смачної випічки, рік вина та безмежної романтики», як прийнято вважати туристами. Однак потрапивши в реалії життя в іноземній країні, дівчина переконалася: там, дійсно, романтика. «Своя» романтика.


«Програма «О пер» насправді дуже класна, – розповідає Анастасія. – Вона дозволяє молодим людям зануритися в частинку того суспільства. Звичайно, це не канікули, бо ти вчиш мови і доглядаєш за дітьми. А ще ти проживаєш у французькій родині і спостерігаєш, як вони живуть. У майбутньому це надзвичайно багато мені дало. Адже коли ти емігруєш, не знаючи деталей повсякденного життя, це зовсім інше, ніж тоді, коли ти вже маєш якийсь досвід життя за кордоном. У цій програмі більшість залежить від родини, в яку ви потрапляєте, адже я чула різні думки про «О пер». Я нічого не ідеалізую, але мені тоді пощастило, і я почала глибше вивчати мову і вчитись справжнім французьким традиціям. А потрапила я на південь Франції у місто Авіньйон. І опікувалася трьома дітками, віком від 6 місяців до 3 років. Це було дійсно складно, але було велике бажання вчити мову. Авіньйон – місто митців та музикантів. Туди їдуть зі всієї Франції та й з-за кордону влітку на фестиваль театрів. Мені теж це стало в нагоді, бо, з одного боку, у мене була традиційна французька родина, а з іншого – коли у мене був вільний час, я спілкувалася із різними представниками мистецтва. І в кожному колі спілкування була різна мовна лексика. До речі, зі всіма я говорила лише французькою мовою, адже «Французький Альянс» дав мені той рівень, з яким я вже могла нормально спілкуватися із людьми. А далі мова «шліфувалася» та вдосконалювалася. Після року перебування у Франції я стала себе впевнено почувати, спілкуючись французькою мовою. Звичайно, у мене була можливість залишитися і навіть вчитися там в університеті, але у мене ніколи не було такої мети – жити у Франції. Навпаки: у мене була мрія стати кваліфікованим викладачем французької мови саме в Україні. Тому я повернулася у Рівне, довчилася і здійснила свою мрію – я стала викладачем у «Французькому Альянсі». Працювати до себе в колектив мене запросила Надія Петрівна, і це були дійсно прекрасні роки в хорошому колективі. Працювала і з дітками, і з дорослими. Із дітками мені подобалося працювати найбільше, тому що маленькі дітки – віком від 3 до 6-ти років – дуже швидко вчаться. Мені було важливо навіть не те, щоб вони відразу заговорили, а передати любов до мови. І коли я бачила, що моя праця відгукувалася у їхніх серцях, мені хотілося ще більше працювати».

Франція таки впіймала
У «Французькому Альянсі» рівнянка працювала з 2006 по 2009-й роки. Адже у 2009-му році їй випала нагода спробувати себе  в іншій сфері. У той час склозавод «Зоря» викупила французька компанія. Й французькі власники шукали людину, яка б допомагала з перекладами і встановлювала зв’язки із працівниками на місці. Таку людину знайшли в «Альянсі». Саме Анастасії Марченко французька дирекція запропонувала посаду асистентки фінансового директора на склозаводі. І вона погодилася. А пізніше зустріла там свого майбутнього чоловіка, який приїхав в «Зорю» у відрядження.


«У мене ніколи не було мети залишити Україну, – ділиться дівчина. – Але життя якось так склалося, що от я вже 11 років у шлюбі зі своїм чоловіком і 11 років живу у Франції. Тоді моєму чоловіку було складніше переїхати в Україну – на жаль, він не знав українську мову, яка знадобилася б йому для роботи. Ми прийняли спільне рішення, тому переїхала я. До речі, зараз я активно працюю над тим, щоб і чоловік знав українську мову, постійно стараюся збільшувати йому навантаження. Адже, як на мене, людям важливо спілкуватися однією мовою, мати розуміння культури та нації, з якої походить ваш чоловік чи жінка».


І от для Анастасії настав зовсім новий етап життя – життя у Франції. І найперше, що вона захотіла зробити за кордоном, – вибороти повагу до себе – як до людини – серед місцевого населення.


«Першим моїм кроком у Франції став французький диплом, – пригадує колишня рівнянка. – Тому що Франція – нелегка країна для еміграції. Й незважаючи на те, що я вже прекрасно розмовляла французькою мовою, а програма «О пер» мені дала уявлення про те, як живуть люди у Франції, тобто я була підготовлена, все одно мені було складно – це не вдома. Мені потрібно було відвоювати «місце під сонцем» і зробити так, щоб французи сприймали мене серйозно й на рівні. А шлях соціалізації до цього «на рівні» проходить через роботу. Французи працюють і поважають тих людей, які працюють. Не варто переїжджати у Францію і думати, що «ай, переїду, сяду чоловіку на шию, і нехай він мене утримує». Тут більш партнерські стосунки у плані зайнятості: кожен має вносити свою частинку. Звичайно, вона може бути більшою чи меншою, але вона має бути. Тож потрібно працювати. Претендувати на щось людям, які переїжджають у чужу країну, надзвичайно складно. Тим більше, у Франції. Адже французьке суспільство надзвичайно закрите й таке, що туди важко пробитися і зробити так, щоб тебе, іноземця, там поважали. А щоб отримати гідну роботу у Франції, потрібен французький диплом. І найважчим на навчанні мені було не думати про те, що от я вже і вивчилася в Україні, і мала хорошу роботу, і зарплату отримувала, а тут у Франції мене знову чекала студентська парта. Морально було важко. Але я знала, для чого я це роблю, і була переконана в тому, що французький диплом буде моїм додатковим «плюсом» у їхньому суспільстві. У Франції навчання в державних університетах майже безкоштовне. Є, звичайно, й приватні виші – там навчання значно дорожче. Я пішла у звичайний державний університет на лінгвістику. До слова, дехто зі студентів взагалі вважав, що я із Франції, адже мала велику перевагу в мові. Провчилася один рік, цього мені було достатньо. Й вчитися  було неважко й у Франції, і в Україні».

Еміграція – це постійне балансування
Анастасія Марченко зізнається, що якби не кохання, вона б ніколи не наважилася переїхати жити в іншу країну через страх бути неприйнятою в новому суспільстві. Та й життя в Україні її також влаштовувало.


«Для чого мені було переїжд­жати в чужу країну, коли я все мала у рідній, – ділиться українська француженка. – Але коли вже там власна родина й у тебе там є підтримка з боку чоловіка – це зовсім інше. Під час переїзду у Францію потрібно мати мету й бажання інтегруватися у їхнє суспільство, інакше – а для чого переїжджати? Краще вдома».


У Франції Анастасія поміняла багато робіт, адже знайти хорошу роботу там складно навіть із високим знанням мови та французьким дипломом. Вона навіть викладала у французькому державному виші французьку мову як іноземну для іноземних студентів й російську мову – для французів. Це, за словами дівчини, було її ще одне особисте досягнення. А далі українка поставила собі ще більшу ціль – працювати асистенткою директора у французькій компанії. Для цього потрібно було мати бездоганне володіння усною та письмовою французькою мовою. І… своєї мети Анастасія таки досягнула.


«Потрібно чітко уявляти, на що ти, так би мовити, підписуєшся, переїжджаючи за кордон, – говорить дівчина. – Там на тебе ніхто не чекає з відкритими обіймами. А підтримку потрібно шукати в родині. З іншого боку, наприклад, якщо говорити про плюси проживання у Франції, то це соціальний захист населення. Мається на увазі медичне страхування чи допомога по безробіттю, або ж допомога від держави на певні інші потреби... Я думаю, що це реальна перевага, і саме тому громадяни там впевненіші у завтрашньому дні, ніж люди в Україні. Саме тому вони й усміхаються більше, бо розуміють, що держава їм допоможе. Тепер, уже через роки, коли я повертаюся до України, мене запитують: «Ой, а чого ви так часто усміхаєтеся?», а в мене це вже як звичка, адже за цією усмішкою багато чого стоїть… А взагалі, немає ні ідеального середовища, ні зовсім поганого, все відносно. Важливо, з якого боку дивитися. Переваги й недоліки є що в Україні, що у Франції. Я намагаюся частіше приїжджати додому. Тому що еміграція – це постійне балансування між рідним та новим: потрібно не втрачати себе, знати, хто ти є, й одночасно бути частиною нового суспільства. Україну я дуже люблю, мені подобається, як вона розвивається, і я бачу зміни на краще».


А стосунки із родичами у дівчини навіть поліпшилися, адже тепер вона знає вартість моментів, проведених із близькими людьми. Ба, більше – вона вміє насолоджуватися ними по-справжньому.


«Щасливим можна бути в Україні. Щасливим можна бути й за кордоном. Важливо – знайти справу, від якої у вас горять очі. Та не всім відразу вдається знайти те, що запалює, і те, що дійсно хочеться робити. Тому треба пробувати, пробувати, пробувати… І от коли ви вже знайшли те, на що ви хочете витрачати свій час та енергію, далі – працювати над собою, адаптуватися до життєвих обставин й головне – не втратити себе й своє коріння», – переконана Анастасія Марченко.


 • Олександра Нагорна

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: