Сьогодні День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Проте найперше цей день у нашому суспільстві асоціюється з Іловайською трагедіїєю, коли всупереч домовленностям про «зелену зону» українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення. Тоді, у серпні 2014, путінський «зелений коридор» став для наших військових справжньою дорогою смерті.
Ганна Терянік, волонтерка, котра нині працює в Перший Музей АТО Дніпро, а тоді однією з перших зустрічала наші солдатів, що вирвалися з іловайського пекла, так згадує ці дні:
«В ту серпневу ніч не вмовкав телефон. Ми ще не розуміли, що трапилося. Лише фрази лікарів: "борт прибув, чекаємо наступний. Прибув, чекаємо наступний..." Паркували машини у внутрішньому дворику госпіталю та під'їжджали за пораненими по черзі. Навколо панувала тиша. Невідворотна. І запах. Який досі не можу описати. Вчора його нагадав бронежилет загиблого з музейного сховища, позавчора згарище на сусідній вулиці, кілька днів тому так само стояло повітря та не було чим дихати. І купа метеликів у фарах...
Іловайськ...
...
Він попросив зупинитися. Допомогла вийти з машини. Руку підв'язали рушником для протирання вікон - бинт лопнув під вагою гіпсу. Він поправив шорти, розміри на два більші за потрібні, здоровою рукою підняв неушкоджену, але чомусь синю, ногу, ліг на узбіччя.
- Вам погано?
- Ні. Мені гарно! Я - живий. Розумієте? Я - живий! Живий! Трава тут, сонце, спека, дорога. ЖИВИЙ! Звідти неможливо було вийти. Звідти ніхто не вийшов...
...
- Так приємно бачити, що Ви смієтеся.
- Це сльози так виходять, розумієте?
- Розумію...
- Моїх розкидувало в різні сторони вибухами. Я нікого не знайшов. Тільки цей підсумок.
Білі пальці стискали зелену тканину. З-під обгорілих вій нарешті потекли сльози вперемішку з краплями напівзасохлої крові, яка просочувалася крізь пов'язку на голові.
- Треба віддати. Ви розумієте? Треба віддати.
- Віддасте.
- У мене телефон згорів. Немає номерів. Жодного не пам'ятаю...
...
- У Вас немає в машині чогось міцного?
- Горілки?
- Ні. Дивіться, нога не влазить у капці. Треба щось підв'язати.
- У мене є мотузка. Давайте капці до стопи прив'яжемо. Відріжемо верх і закріпимо.
- Давайте.
- А Вам хіба можна на ногу ступати? Вона вся забинтована.
- Можна. Мені можна тепер все. Розумієте? Все!!!! Я не міг вижити. Теоретично, фізично, як там ще. Не міг! Прив'язуйте ці капці, нарешті. Хочу постояти біля машини. Дихати хочу. І жити.
_____
Щаслива, що тоді були разом. Що розмовляли. Що бачили метеликів у світі фар чи сонце напікало маківки. Що плакали. Що згадували. Що я, нарешті, зрозуміла, яку цінність має трава на узбіччі. І запах, який неможливо описати...
Слава Героям».
А ось таким бачив Іловайськ рівнянин
