Він — вчений-дослідник і теоретик математичної обробки геолого-геофізичних даних, фахівець у галузі геофізичних методів та геоінформатики, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАН України. У 1999 році Постановою бюро Президії НАН України призначений директором Центру менеджменту та маркетингу в галузі наук про Землю Інституту геологічних наук Національної Академії наук України.
Про нашу планету Микола Андрійович може розповідати годинами. Та так, що забудеш про все на світі. Земля для нього — це жива істота, яку він навчився бачити далеко вглиб. До того ж, істота, у житті якої, як він каже, немає парадоксів. Вони існують лише в теоріях вчених, в їх і наших поглядах на планету, а у ній самій – все в гармонії, все взаємопов’язано.
Розроблений Миколою Андрійовичем і такими ж ентузіастами як він сам спеціальний прилад здатний виявляти корисні копалини, зокрема нафту і газ, кам’яне вугілля, на глибині до 10 і більше кілометрів. В основі цього методу лежить здатність різних шарів літосфери (верхньої твердої оболонки Землі) випромінювати власні електромагнітні хвилі. І за їх частотою й визначаються ті чи інші поклади корисних копалин. Причому, якщо космічні апарати лише вказують на можливі місця їх залягання, то з допомогою цього приладу можна визначити перспективність того чи іншого родовища, його потенційні можливості відносно продуктивності. Саме при зустрічі з Борисом Патоном, коли Микола Андрійович демонстрував йому прилад і доповідав про виконану роботу, Президент Академії наук міцно потис йому руку і сказав: “Я горджусь Вами...”.
Про успіхи і самого Миколи Андрійовича, й очолюваного ним Центру менеджменту і маркетингу в галузі наук про Землю знають вже у всьому світі. Автор і співавтор понад п’яти сотень наукових праць, Микола Якимчук часто бере участь у роботі міжнародних конференцій, співорганізатором яких є Європейська Асоціація геовчених і інженерів, а він очолює її філію в Україні. Ці конференції проходять в Голландії, Франції, Іспанії, Італії, Австрії, Англії, Росії та у нас в Україні. На початку червня цього року Микола Якимчук брав участь в роботі подібної конференції в Копенгагені (Данія).
Фахівців такого рівня і такого напряму роботи в Україні можна перерахувати на пальцях однієї руки. У світі їх теж небагато. І Микола Андрійович гордиться тим, що Україна тут займає передові позиції.
– А чи все ми знаємо про поклади корисних копалин, зокрема нафти і газу, на території України? – цікавлюся у вченого.
– Ні, відповідає, далеко не все. І навіть дуже далеко не все. Буріння, як метод геологорозвідки, на сьогодні дуже дороге. Та й багато свердловин, які пробурюють геологи, бувають непродуктивними. Ми ж даємо картину максимально точну. Подібних приладів в Україні більше немає. Він поки що один. Створення нових вимагає відповідних затрат, а коштів з державного бюджету нам ніхто не виділяє, Центр працює на самоокупності.
Микола Андрійович, розвиваючи цю тему, додав, що Україна має і нафту, і газ, і поклади кам’яного вугілля, але її територія ще належним чином геологами не вивчена, бо існуючі методи цього вивчення істинного, повного стану речей не відтворюють.
В історії застосування їх приладу траплялися різні випадки. Наші вчені навіть на діючих розробках в інших країнах безпомилково визначали продуктивні і зовсім непродуктивні свердловини. І робили це, як кажуть, з закритими очима і без будь-якої попередньої інформації.
Звичайно, не можна все спрощувати. Прилад фіксує лише частотні параметри електромагнітних хвиль, котрі випромінюють різні шари літосфери. Для встановлення істинної картини потрібна ще серйозна і досить ґрунтовна обробка геофізичних даних. І цьому Микола Андрійович як фахівець присвячує усе своє життя. А воно було досить непростим, сповненим напруженого навчання і не менш напруженої роботи на всіх його етапах.
– Після закінчення семи класів, – розповідає він, – в далекому 1968 році я вступив до Київської фізико-математичної школи. Туди приймали лише 120 учнів, а заяв було 640. З України і частково з Молдавії. Я зайняв дев’яте місце, і був, звичайно, зарахований. Початок навчання був важким. Скучав за сім’єю, рідним домом, рідними Суймами. Та, дякувати Богу, знайшлися мудрі наставники, які підтримали, заспокоїли. Потім були навчання в університеті на геологічному факультеті, студентська практика в Магадані і на Чукотці, вступ до аспірантури, навчання на вечірньому відділенні механіко-математичного факультету, захист спочатку кандидатської, а потім і докторської дисертацій, захоплююча робота у науково-навчальних установах геологічного профілю України.
Але життя не обмежувалося однією наукою. На першому курсі аспірантури Микола одружився. За дружину взяв собі дівчину з села Півче, з якою вчився в одній школі. Щоправда, була вона трішки молодшою за нього. Жили в гуртожитку Академії наук. У 1978-му у них з Галиною Михайлівною народився син Юрій, у 1982-му — ще один син Андрій. Хлопці пішли дорогою батька, обоє закінчили ту ж саму фізико-математичну школу. Юрій — кандидат фізико-математичних наук, займається видавничою діяльністю, Андрій закінчив факультет економічної кібернетики, аспірантуру Академії наук, займається ІТ-технологіями, працює разом з батьком. Має Микола Андрійович і внуків. Їх двоє.
Батьків вченого вже немає. Мама пішла у вічність два роки тому, батька немає вже 37 літ. Обоє жили в Суймах, були колгоспниками. Мама очолювала буряківничу ланку. Як і всі матері, раділа успіхам сина, гордилася ним. А ще серцем відчувала кожен його крок. Коли проходив практику в Магадані і мало не загинув під час невдалого приземлення вертольота геологічної партії, вона з точністю до години відчула це і потім запитувала Миколу, що сталося з ним того дня. Та, слава Богу, все закінчилося переляком. Навіть не його, а тих, хто керував його практикою. Сам Микола лише пізніше зрозумів, що був на волосині від смерті.
Микола Андрійович Якимчук — людина непосидюча. Йому мало бути великим і відомим вченим. Він став ще й співзасновником Рівненського земляцтва — Міжнародного громадського об’єднання, що охоплює земляків з Рівненщини, які живуть у Києві та за кордоном. І тут він працює теж плідно. Бо головна мета земляцтва – захист національно-культурних, економічних та соціальних інтересів Рівненщини, надання допомоги своїм землякам — для нього не пусті слова, а керівництво до дії. І в тому, що в Суймах, Півчі, Новій Мощаниці кілька років тому в оселях людей загорівся голубий газовий вогник, є і його величезна заслуга!
Улюбленими предметами Миколи Якимчука у школі були математика і географія. З цих предметів він був переможцем районних олімпіад. Він багато знав про далекі країни і міста, моря й океани, материки. Мріяв усе це побачити колись наяву. І мрія ця здійснилася.
– Я об’їздив майже всю Європу, Азію і Америку, – розповідає Микола Андрійович. – Об’їздив, бо розробляв нові технології обробки та інтерпретації геолого-геофізичних даних. А інтерес до них проявляли в багатьох країнах. Недавно, у березні цього року, пощастило побувати ще й в антарктичній експедиції в складі геолого-геофізичної групи з чотирьох чоловік. Літаком добиралися до Аргентини, звідтіля вже на кораблі — до антарктичної станції “Академік Вернадський”. Вивчали на Антарктиді поле атмосферної електрики, а також льодовик острова Геліндез методом електро-резонансного зондування. Вражень — хоч відбавляй!
Йому справді є що розповісти людям. Є чим гордитися. Планів — теж хоч відбавляй! Він уболіває за науку України, за саму Україну, якій служить усім своїм життям. А в Здолбунівський район також навідується частенько. Кличе до себе мала батьківщина, кличуть сім’ї старших сестер, які живуть в Мізочі. В Півчі і Суймах живуть двоюрідні сестри. А, крім того, і тестеві потрібно допомогти. Один він тепер живе у Півчі, Михайло Федорович Прокопчук — батько його дружини, друга і порадника, матері його дітей.
Оце все й тримає нас на цьому білому світі. Робота, батьки і діти, онуки, могили рідних і близьких людей. Це святе для всіх. І для нашого знаменитого земляка, видатного вченого, про якого, я впевнений, ще не раз заговорить світ, це святе також.
• Володимир Дрозюк,
Здолбунівський район
