Ніщо, розповідає жінка, не віщувало біди. Молода сім’я Івана та Тетяни Левко з усіх сил трудилися над облаштуванням свого родинного вогнища – щоб і в хаті був достаток, лад, мир між рідними. В теплі й любові зростала донечка Яна. Щастя... А тут ще один подарунок долі – подружжя дізналося, що скоро до них знову прилетить лелека. УЗД показало – дівчинка, здорове маля. Всі з нетерпінням чекали її появи – раділи і молоді батьки, і бабусі з дідусями. А надто Яночка. Дівчатко перебирало свої численні дитячі наряди, бантики-заколочки – оце, мовляв, подарую сестричці. А ще – цілими днями кататиму ляльку у візочку. Ото подруги заздритимуть! І мама пишатиметься, адже я така доросла уже, допомагатиму… І ім’я Яна вже вибирала – зранку один варіант, а ввечері - інший…
Коли Тетяна повернулася з Рівненського обласного перинатального центру, вона не знала, як пояснити Яночці, що сестрички нема, і ніколи не буде...
За словами Тетяни Левко, 21липня о дев’ятій годині їй стало зле. Тож, не гаючи часу, викликала «швидку», адже народжувати ще зарано – йшов сьомий місяць. Медики відразу доправили жінку до Рівненського перинатального центру і госпіталізували у відділення патології.
«Медсестри поставили якусь крапельницю, яка не викрапала й до 11 ранку наступного дня, та й пішли собі жартувати на пост, - запевняє Тетяна. - Я ж корчилася від нестерпного болю, проте ні лікар, ні інший медперсонал до мене не підійшли. Наступного ранку мені зробили УЗД і приголомшили – моя дитина померла, а у мене відшарування плаценти, тому потрібна термінова операція. Я була в шоці, адже вчора при поступленні в перинатальний лікар прослуховував серцебиття дитини, та й я відчувала її рухи. Потім я прокинулася від наркозу, і лікарі, які мене оперували, – Степан Лічнер та Віталій Липний - сказали, що я народилася в сорочці. Степан Ілларійович додав: «Якби ще ви втратили 400 мілілітрів крові»… А потім медики шокували ще раз – я більше ніколи не стану мамою. Хірурги змушені були видалити мені матку, аби врятувати життя. Я безмежно вдячна їм за порятунок, адже моя Яна могла залишитися сиротою. Я й досі не збагну, чому мій лікар Олена Садова не зробила мені кесарів розтин ще звечора. Так була б жива і моя дитина, і я не втратила б здоров’я. В розмові тет-а-тет вона свою провину визнала. Але не офіційно… Щоправда, керівництво лікарні запевнило мене, що лікар буде звільнена. Однак вона й надалі працює. Ставлю риторичне запитання – а чи не постраждають інші пацієнти від її рук? Спитаєте, чого хочу добитися, звернувшись у газету? Справедливості? Навряд. У нашій державі «біла халатність» ніяк і ніколи ще не була покарана. Чомусь життя і здоров’я людини не має ніякої цінності. Мабуть, хочу застерегти інших майбутніх мам, щоб зверталися до кваліфікованих і професійних лікарів, аби потім вони не переживали подібне горе. Та й до лікарів звернуся – розумію, що це просто ваша робота. Однак вона, мабуть, найскладніша серед усіх інших професій, адже ви тримаєте в своїх руках життя. Серед вас є чимало лікарів з великої літери – як-от Степан Лічнер та Віталій Липний. Вони щодня роблять неможливе, вкладають усі сили в свою роботу і, без перебільшення, скажу – виривають з лап смерті життя матерів і немовлят. Недаремно у них стільки вдячних пацієнтів (почитати хоча б відгуки у соцмережах). Я ось суджу по собі – якщо я погано виконаю свою роботу, звісно, ніхто не помре. Але як про мене думатимуть колеги, з якими я працюю? Мабуть, як не про зовсім порядну, чесну і сумлінну людину. А що казати про лікарів з їх надскладною працею? Певно, коли вони стають на такий шлях – порятунку людського життя – повинні усвідомлювати, що він надзвичайно важкий, і за найменшою помилкою може стояти трагедія. Буду рада, якщо мої слова вплинуть хоч на когось, і хоч хтось стане відповідальнішим на своїх посадах.
Єдине, з чого можу дозволити собі порадіти, – це те, що залишилася жива. Хоча, хтозна, як усе могло статися, якби зі мною не були мої рідні та друзі. Саме вони, бачачи мій стан, забили на сполох і вранці 22 липня мене вже почали оглядати, зробили УЗД і прооперували. Хочу подякувати й колегам Світлані Горисюк, Катерині Кирилюк та керівнику Людмилі Анишинець за фінансову допомогу, адже на моє подальше лікування знадобилося чимало коштів».
Так про свою, без сумніву, трагічну подію в житті розповідає колишня пацієнтка Рівненського обласного перинатального центру.
А головний лікар Вікторія Єнікеєва коментує ситуацію так: «Згідно з історією хвороби, яку я тримаю в руках, пацієнтка поступила до нас зі скаргами на те, що не відчуває рухів дитини за добу напередодні. Як показав огляд, була внутрішньоутробна загибель плода ще до поступлення в стаціонар. Тоді наші лікарі стали готувати жінку до пологів. Проте наступного дня в пацієнтки виникли ускладнення, тому ми терміново провели оперативне втручання. Патологоанатомічне дослідження засвідчило, що плід загинув, як мінімум, за 48 годин до пологів. Можу запевнити, що лікарської помилки при даному лікуванні не було. Медичний персонал, який порушив деонтологічну етику, - поніс дисциплінарне стягнення. На жаль, в житті нашої пацієнтки сталася така трагедія, її горе цілком зрозуміле, адже втрата дитини для будь-якої матері – непоправна. Можу лише висловити співчуття».
• Записала Яна Лісовицька
