Доля Олени Заверухи склалася так, що все життя разом із чоловіком-військовим мусила бути в дорозі. Тож для того, аби прикипіти душею до якогось міста чи села, просто не було можливості. Та й бажання – теж. Адже, як зізналася, навіть через багато років перебування на чужині линула серцем до батьківського краю – до рідної і такої милої серцю Демидівщини. Тож, коли чоловік вийшов на заслужений відпочинок, не мали навіть крихти сумніву в тому, де оселитися.
– Ось і живу я тут, у селі Вербень, вже впродовж 15 років, – розповідає Олена Василівна. – За фахом я фельдшер, але у вільний час завжди захоплювалася рукоділлям. Навіть гуртки при будинках офіцерів вела. А ще – завжди мріяла навчитися ткати. Власне, з верстата і розпочалося створення моєї народознавчої світлиці. Роздобувши його, побачила, що гарно буде, якщо в кімнаті облаштувати все в народному стилі. Та й почала збирати предмети побуту і творчості наших предків.
Нині в домашньому музеї Олени Заверухи експонатів стільки, що важко й порахувати. Старі скрині та ліжко, прялка, гасова лампа, колиска, діжка, вже згаданий верстат… А поміж цим – безліч вишивок та вишиванок, ікони, портрети рідних та близьких людей. Кімната маленька, але у ній можна почерпнути дуже багато цікавого. Торкаючись тих речей, мимоволі здійснюєш подорож углиб століть, долучаєшся до духовних надбань народу, світлої аури, яку вони випромінюють.
– Деякі з експонатів наші люди мені самі приносять, – веде далі Олена Василівна. – Деякі знайшла у родичів, так і назбиралася ціла світлиця.
Пані Олена зізнається, що це захоплення – величезна розрада для її душі. Вона завжди з радістю приймає гостей у своєму домашньому музеї, а особливо втішена, що він цікавить маленьких жителів села. А ще – жінка не полишає своєї мрії навчитися ткати на верстаті, що став першим експонатом у музеї, та поповнити його в результаті вже власноруч виготовленими виробами.
• Світлана Тубіна
