«Трак», «Лєший» і «Кобзар» – так назвалися бійці батальйону УНСО, з якими мені вдалося поспілкуватися під час їх відпустки у Рівному. Знають один одного тільки за псевдо (позивними). Так для розвідки певніше. Та й вже звикли. Це не стоїть на заваді їхній дружбі, бойовому побратимству. Відповідав на мої запитання здебільшого сорокарічний здолбунівчанин Кобзар. Має чоловік дві вищі освіти – філологічну й технічну. У недавньому мирному житті - інженер «Прикарпатбудсервісу». Псевдо «Кобзар» – не випадкове. Половину Шевченкового «Кобзаря» він знає напам’ять і читає своїм побратимам в окопах.
- Як же вам, хлопці, там, на війні, ведеться? Чи багато в батальйоні УНСО бійців із Рівненщини?
- Усе, що маємо, – від одягу до харчів – головним чином, завдячуючи волонтерам. Для будівництва бліндажів та укріплень вони везли на схід із західної України ліс, для обігріву – пічки-буржуйки, продукти, одяг, ліки та вітаміни, спальники і багато чого необхідного. А рівненських багато. Майже у кожному відділенні є наші земляки, - розповідає Кобзар.
– Держава виділила нам лише зброю та військову техніку, – додає Трак, – та й то ми власними силами тепер змушені її модернізувати.
- Але ми багато можемо, - продовжує Кобзар. - Коли роздивитися наш батальйон зблизька, то у нас справжня Запорізька Січ. Кого тільки серед нас немає. Люди найрізноманітніших професій, з різними освітами – від середньої до вчених, але нашому побратимству може позаздрити кожна бойова частина. І у нас такий закон – вчимося кожен у кожного. Звісно, усьому корисному, що можна почерпнути один в одного.
- Що ви думаєте з приводу перемир’я? Адже по ваших позиціях стріляють?
- Стріляють. Вже на слух знаємо, що то летить, і розраховуємо, скільки секунд маємо, щоб сховатися, - каже Лєший.
– Це так зване перемир’я і затишшя – це неправильно, – додає Трак. – За цей час, поки стоїмо, дали агресорові можливість перегрупуватися й озброїтися. Ми на своїх позиціях фіксуємо, що ворожа розвідка не дрімає. Зачастили до нас їхні безпілотники, після чого починають обстрілювати наші позиції.
- Ваша ж розвідка також не спить?
- Так. Ми достатньо поінформовані про розташування ворожих військ. Але ж ми не генерали. Рішення не приймаємо, – зітхаючи, каже Кобзар.
- Ви собі не уявляєте, як це: бачити позиції противника, спостерігати за його нахабною поведінкою, тримати його на прицілі, а командир тобі у вуха наказує: «Спостерігай!» – знову вступає у розмову Трак. Він керує протитанковою ракетною установкою і є одним із кращих операторів-навідників.
- Хлопці злі, скаженіють від цього стояння. Коли добами сидиш в окопі без руху, це вимотує, ламає психіку. Ми кинули своїх дітей, сім’ї, роботу і стоїмо. Усі ми стомилися спостерігати, – відверто зізнаються вояки. – Переконані, що це перемир’я на руку нашим ворогам. Раніше російські найманці боялися виходити на передні позиції, а тепер вони передислокувалися, переозброїлися і зовсім знахабніли. Ми ж змушені терпіти їхні обстріли, а відповісти належним чином не можемо.
- Але ж там нагорі видніше. Наша армія, очевидно, не готова воювати з набагато краще оснащеним противником. Жертв і так вже доволі. От ви рветеся воювати, а коли б вам сьогодні надійшов наказ атакувати ворога, то чи готові?
- Готові, – в один голос відповідають вояки. – Ми не прийшли завойовувати чужу землю. Ми на своїй землі. І у нас є така зброя, якої нема у ворога. Це любов до своєї Вітчизни і високий бойовий дух.
- З таким аргументом важко не погодитись, однак до цієї зброї ще б не завадило мати новітні ракети.
- На даний момент ми не потребуємо новітньої зброї. Адже щоб нею володіти, треба довго вчитися. А у нас на це часу немає, – заперечують бійці. – Ми маємо ракетні установки 1982 року випуску. Ними важко керувати, але вони мають дуже хороші технічні дані. Якщо розумно діяти відповідно до поставлених цілей, то цієї зброї достатньо. Ми, до речі, помітили цікаву тенденцію. Незважаючи на нові гуманітарні конвої з Росії, агресор усе ж став економити свої набої, заряди до своїх «градів».
- Це добрий знак. А які прогнози у вас щодо завершення цієї війни?
– Що можна прогнозувати? Двадцять років все робилося для того, щоб знищити армію. Та усіх нас, хто тепер в обороняє наші рубежі, об’єднує любов до України, - каже Кобзар. - Тож будемо битися до кінця. Як не буде чим, то луки зі стрілами поробимо й будемо разити ворога, поки він не забереться геть із нашої землі.
– Ви, хлопці, герої!
– Які ми герої? – заперечує мені Кобзар. – Для мене та людина, що прийняла нас, допомогла попрати наш одяг, є більшим героєм, ніж ми. А візьміть волонтерів. Хіба вони не герої? А діти, які пишуть нам листи, малюють малюнки? Всі українці, які нам допомагають, підтримують нас, молодці. Добре, що наші люди усвідомлюють, що коли ми тепер не згуртуємось - нації не буде.
– Коли вже зачепили тему прання, хотілося б запитати про стосунки з місцевими жителями. Як вони у вас складаються? Чи не складаються?
– Ми намагаємося підтримувати місцевих, - розповідає Кобзар. - Прибираємо, продуктами харчування допомагаємо. Однак намагаємося бути з ними обережними. Адже ставляться до нас по-різному. Одні побоюються, другі – готові допомагати й допомагають, треті – ставляться вороже. Здебільшого тут люди такі, як ото у фільмі «Весілля в Малинівці» показано. Влада міняється, і вони пристосовуються. Чоловік із двадцять з тієї місцевості, де розташовані наші позиції, воюють на тому боці. Коли їдуть додому, проїздять через наші блокпости.
- Чим ви найбільше здивовані на війні, яку називають гібридною?
- Недоторканістю олігархів, - відповідає Кобзар. – Їхні маєтки, підприємства чомусь оминають усі «гради». Не обстрілюють їх ні з того, ні з нашого боків. Одного разу був у нас такий випадок. Виконуючи бойове завдання, ми збилися з курсу і під’їхали на БМП прямо до їхнього блокпоста. Добре, що вчасно схаменулися. Побачили, що прапор не наш, розвернули машину і навтьоки. Вони нас помітили й почали навздогін стріляти. Думаєте, що нас врятувало? Недоторканий «Азовмаш». Як в’їхали на їхню територію, стрільба припинилася. Перечекали там певний час, тоді благополучно прибули на свою територію.
- Що додає вам сили й віри, що ми в цій війні переможемо?
- Не повірите - дитячі листи. Ми читаємо їх і не раз плачемо, - розповідає Кобзар. - Тримає нас і наше побратимство. Один одного підтримуємо. В мене у відділенні є хлопчина, спеціаліст з тайського боксу, рідновір, вголос читає Клавдія, де йдеться про те, що потрібно воїнам, щоб дух підтримувати, як вести себе в облозі і т. п. У нас велика історія, і є з чого черпати, є в кого вчитися. Військовий дух у жилах тече. Ми всі щось читаємо, обмінюємося книжками. Завдяки волонтерам та небайдужим людям вже підібралась чимала бібліотечка. Ще ми підтримуємо свій дух піснями - часто й багато співаємо козацьких, повстанських, різних.
- Маєте що сказати владі?
- Маємо. Накипіло на душі. І ми ще своє слово скажемо. Ось приїхали додому на кілька днів, поспілкувалися з друзями, знайомими і знаємо, що нічого від часу Майдану не змінилося. Корупція й далі процвітає. Але ми знаємо й те, що цей час назавжди увійде в історію. Бо у цій колотнечі народжується нова Україна. Свідому націю ніхто не переможе. І нас тримає віра в щасливе майбутнє наших дітей. Хочемо, щоб вони жили й народжувалися у сильній державі. От, бачите, як у тому ж Слов’янську після звільнення нашими військами у людей помінялася свідомість.
- Що хотіли б сказати своїм землякам?
- У нас є нація, а це значить, що є і майбутнє. Аби тільки не загубити цей дух. Цього я нам усім бажаю, - каже Кобзар. - Дивлюся на своїх хлопців, йдуть на важке завдання, а очі горять. Приходять веселі. Кажу їм: «Ви ж могли загинути». І двадцятирічний хлопчина каже: «Якщо загину, то на своїй землі, за свою Батьківщину. Краще згинути вовком, як жити псом».
Чим особливий батальйон УНСО? Тут усі добровольці. Проте з початку формування цієї бойової одиниці та підготовки до участі в бойових діях, яку наші бійці проходили на базі 54-го окремого гвардійського Прутсько-Померанського розвідувального батальйону в Новограді-Волинському на Житомирщині, вони були включені до складу цього батальйону, що є однією з кращих частин Збройних Сил України. Ще з років Другої світової війни, нагороджений бойовими орденами Олександра Невського, Богдана Хмельницького, Михайла Кутузова трьох ступенів за відвагу і хоробрість, цей батальйон, попри усі негативні тенденції у Збройних Силах України, усе ж зберіг свої бойові традиції. Тож наші вояки-добровольці, які прийшли сюди служити за покликом серця, пройшли такий вишкіл, якого собі й бажали. Нині батальйон УНСО від початку жовтня минулого року стоїть на позиціях під Маріуполем та Дебальцевим.
У батальйоні УНСО – чоловіки різного віку. Є бувалі, що вже мають бойовий досвід з воєн в Афганістані та Чечні, є й молодь, яка під керівництвом досвідчених побратимів швидко вчиться. «Ми пішли не щоб загинути, а щоб повернутися живими з перемогою й розбудовувати Україну» - це головна мотивація, чому бійці взяли на себе відповідальність і за вишкіл, і за навчання один одного, і за вправність та професіоналізм у розвідці та бойових діях.
Бійці пишаються тим, що служать саме у цьому батальйоні. На моє запитання, чому така коротка відпустка, всього лиш кілька днів, і чому солдати не їдуть на ротацію всім загалом, вони відповіли, що в доволі небезпечній ситуації не можуть покинути позиції, припинити розвідку. Коли бійці їдуть на ротацію цілими бригадами, на їх місце має заступити така ж навчена бойова одиниця. А їх, на даний момент, немає ким замінити.
З гордістю розповідають і про те, що ворог їх боїться. Виловили ось недавно в Інтернеті, що сепаратисти пишуть у своїх постах такі поради: «Якщо навіть розвідник поранений, до нього краще не підходити, бо у нього в руках граната».
• Марина Мартиненко
