— Ваше Високопреосвященство, поділіться, будь ласка, з нашими читачами своїми найсвітлішими спогадами з дитинства про різдвяні свята, що закарбувалося у Вашій пам’яті?
— Найперше хочу щиро привітати читачів вашої газети і всіх наших вірян із різдвяними святами, які минають, із Старим Новим роком та Богоявленням. Бажаю всім міцного здоров’я, духовного і фізичного, щоб Господь благословив усі добрі починання у новому році, додав терпіння, зміцнив нас у любові, а також подарував усім нам мудрість приймати зважені і правильні рішення. Щоб рік прийдешній приніс, у першу чергу, для всіх нас і для нашої держави України мир, перемогу. А ще - щоб у нинішньому році ми наблизилися до того, щоб мати єдину Помісну Православну Церкву.
Я виростав у священичій сім’ї в с. Зубрець Бучацького району Тернопільщини, і тому найбільше в моїй пам’яті закарбувалися різдвяні богослужіння. У нас було повністю збережено галицькі традиції, богослужіння відбувалося вночі. Воно навіювало особливий містичний зміст, і для нас - дітей - це дійство було надзвичайно цікавим. А ще найбільше Різдво запам’яталося Святим вечором, коли напередодні свята вся родина збирається разом, вечеряє і згадує все добре, що було протягом минулого року, бажають одне одному, щоб ще краще було в наступному році. Ну і, звичайно, Різдво запам’яталося колядками.
У дитинстві я часто прислужував у церкві. До 1990 року це було якось обережно, хоча, пригадую, в нас у селі не дуже забороняли дітям бувати в храмі. Це вже був період так званої горбачовської відлиги, і церкву дуже суворо не переслідували. Тому я не пам’ятаю темних сторінок зі свого дитинства. А вже пізніше, коли став дорослішим, мав можливість повноцінно допомагати батькові під час богослужіння: і паламарював, і безпосередньо допомагав подавати священичі книги, був завжди присутнім у вівтарі під час служби.
— У батьків Ви єдина дитина?
- Ні, нас троє. Ще є сестра і найменший брат. Він теж священик і несе своє служіння у Київській єпархії.
- Ваше Високопреосвященство, у своєму вітанні Ви згадали про єдину Помісну Православну Церкву. Про потребу об’єднання вірян під омофором Київського Патріархату йдеться вже не один рік, причому як у духовному, так і у світському середовищі. Хотілося б почути і Вашу позицію щодо того, як повинен проходити цей процес. Він має стартувати на рівні предстоятелів церков у Києві чи на рівні прихожан тієї чи іншої церкви?
- Ви абсолютно точно окресли два шляхи, якими можна йти до об’єднання. Перший шлях на сьогодні є малоймовірним, особливо зараз, оскільки Російська православна церква ніколи свідомо не піде на цей крок і ніколи нам не допомагатиме об’єднувати всі православні гілки в Україні у єдину Православну церкву. Це суперечить їхній ідеології і тому, що вони зараз проповідують. Маю на увазі ідею «руского міра», під якою маскується бажання відновити російську імперію. Тому цей шлях зараз надзвичайно важкий. Якщо вести мову про Вселенську патріархію і безпосередньо про Вселенського Патріарха Варфоломія, то він якщо і хоче активно втручатися в цей процес, то для цього не має достатньої волі. Якщо йому піти на такий крок — то це неминучий конфлікт з РПЦ, що може призвести до великого розколу у всьому Вселенському православ’ї. РПЦ може помститися за цей крок. Тому цей перший шлях на сьогодні є найважчий і майже неможливий. Але, дякувати Богові, є другий шлях, коли об’єднання починається на рівні парафіян, і цей процес вже давно почався. Особливо активно він проходив у 2014 році у нас на Рівненщині. На сьогодні ми зафіксували 11 парафій, які ще недавно були в юрисдикції Московського патріархату, а на сьогодні самостійно, без жодного примусу, перейшли під юрисдикцію Київського патріархату. Парафіяни розуміють, що вони теж несуть відповідальність за нинішню ситуацію в Україні через те, що церква розділена.
Патріарх Філарет неодноразово висловлював думку, що якби в Україні, ще починаючи з 1992 року, була єдина Помісна Православна Церква, то ми не мали б війни на сході. І я з цією думкою повністю погоджуюся. Коли церква одна і повноцінно виконує свій першочерговий обов’язок — спасіння душі, є совістю свого народу, - то ніякі громадянські конфлікти державі не загрожують. Попри те, що ми сьогодні маємо спілкування з різними конфесіями, історично склалося так, що Україна у переважній більшості є православною державою, і найбільша церква має виконувати особливу місію. І невипадково у нинішній час найбільший тягар на себе бере церква Київського патріархату. Вона намагається бути совістю свого народу. Доказом цього є те, що при виникненні подій неоднозначних наш Патріарх Філарет ніколи не лукавив, він завжди виступав і висловлював однозначну і правдиву позицію. Згадаймо зустріч у Януковича перед кривавими подіями на Майдані на «круглому столі». Патріарх Філарет тоді відкрито сказав Януковичу, що не буде так, як хочете ви, а буде так, як цього хоче народ. Ще раз наголошу: якби в Україні була єдина Помісна Православна Церква, ми не мали б війни на сході. Можливо, мали б складні переговори, але умови диктували б ми. Не хочу ототожнювати всіх священиків Московського патріархату, але про сепаратистські настрої, висловлювання декого з них ми усі чули неодноразово, а місцеве населення далеко не завжди розуміє, що відбувається. Якби церква не втручалася, все було б по-іншому. Але так як церква Московського патріархату, особливо на сході, зайняла позицію проросійську, то вона наче подає духовну їжу, підживлює сепаратистів, і ми до цих пір не можемо впоратися з військовою агресією. Знову ж таки, я не хочу звинувачувати весь Московський патріархат, але є велика його частина, яка сприяє цьому негативному процесу. Переконаний, що недалеко вже той час, коли всі свідомі українці оберуть церкву, яка є зі своїм народом. А наша церква, як засвідчили нинішні події, була є і буде разом зі своїм народом.
- На Ваш погляд, церква як інституція на сьогодні сповна виконує свої функції щодо популяризації в суспільстві християнських та моральних цінностей?
- Я візьмуся аналізувати лише діяльність церкви Київського патріархату. Чи належним чином ми виконуємо своє головне завдання? Ще донедавна єдине, чого нам не вистачало — це повноцінне соціальне служіння церкви. Сьогодні наша церква не на словах, не лише у проповідях, але й на ділі виконує свою соціальну місію. Ми допомагаємо бідним, убогим, пораненим, важко хворим. Нинішній стан на сході України якраз і сприяв тому, що в церкві Київського патріархату відродили соціальне служіння. 50 мільйонів гривень і 5 тисяч тонн гуманітарної допомоги на сьогодні зібрано нашою церквою для воїнів і тих, хто постраждав від військових дій на Донбасі. Це і є соціальне служіння церкви. Ми і надалі продовжуємо відправляти фінансову і гуманітарну допомогу в зону АТО. Наші священики тим, хто покинув зону конфлікту, надають духовно-психологічну допомогу, спілкуються з ними. Справа в тому, що наші хлопці часто потрапляли в таку ситуацію, коли розуміли: не вони вб’ють, то вб’ють їх. Це війна, і вибору там немає. І тому, коли хлопці повертаються додому, осмислюють усе це наодинці, то їм, безумовно, потрібна психологічна допомога священнослужителя. Бо ж психолог чи психотерапевт може пояснити певні дії, які більше пов’язані з фізичним, розумовим станом, а що відбувається в душі — це сфера суто церковна. Багато наших священиків саме зараз і надають таку допомогу. Я переконаний: коли завершиться війна, не буде поранених і військовополонених, наша церква і надалі нестиме цю місію, але вже в іншому форматі. Якщо служіння прокинулося і розвинулося, то воно ні в якому разі не пропаде.
Що стосується таких суспільних недоліків як алкоголізм, наркоманія тощо, то наша церква має багато спільних проектів з протестантами, римо-католиками. Ми намагаємося спільно відвідувати цих людей у спеціальних закладах, де вони перебувають, координуємо роботу між собою. Але разом із тим ще багато залежить від держави. Ніхто до сьогодні не займався проблемами законотворчими і юридичними щодо того, наскільки далеко церкві можна заходити, наскільки брати відповідальність на себе і якою така відповідальність має бути з боку держави. Йде гонитва за економічним розвитком, а якраз про духовне постійно забувається. Наша медична галузь з року в рік перебуває у плачевному стані. А це ж здоров’я кожного з нас. Звичайно, церква вчить, що насамперед людина має бути здорова духовно, але ми живемо в такому суспільстві, де все взаємопов’язано, і ми не можемо не говорити про такі важливі суспільні проблеми. Церква не є прибутковою організацією, вона живе виключно на пожертви парафіян. Це є однією з вагомих причин, чому церква не виконує всіх тих місій, які вона могла б виконувати.
- Чи реально християнину жити в нинішньому світі і роками не порушувати Божих заповідей, коли суспільство загалом далеко не ідеальне і в ньому на віруючу людину очікує багато спокус?
- Прожити в нинішньому світі і абсолютно не порушити закон Божий неможливо, але це стосується всього людства. Єдиною безгрішною людиною був Ісус Христос. Коли ми читаємо молитву, то кажемо: «Ти єдиний без гріха». Бо немає людини, яка б не згрішила. Але гріх є різної важкості і різних категорій. Разом із тим не можна стверджувати, що є великі і малі гріхи. Гріх або є, або його немає. Але кожен гріх тягне за собою ланцюг інших гріхів. Тут діє наступний принцип: якщо людина згрішила і не кається, а думає, що вона нічого страшного не зробила, тоді вона здійснює ряд інших гріхів і поступово втрачає контроль над собою, грузне в таких гріхах, з яких їй потім важко вибратися. Господь настільки милосердний до людини, що немає в світі такого гріха, який би не був їй прощений Богом. Єдине, що не прощається Богом, — це хула на Духа Святого. Це коли людина, знаючи, що Бог може простити, свідомо відкидає допомогу Божу. Гріх суїциду теж належить до категорії хули на Духа Святого. Адже людина, зіткнувшись з проблемами, не просить у Бога допомоги, не думає над тим, як знайти вихід із ситуації, а йде наче всупереч Богу, мовляв, «я не хотів народжуватися у цей світ, я не хочу цієї боротьби, я стомився і вкорочую собі віку». На це ми не маємо права, тому що не ми дали собі життя, а Господь нас покликав до життя. А якщо так, то головний наш обов’язок - прожити так, щоб досягнути тієї великої місії, досконалості і врешті-решт отримати спасіння душі. Не один із святих отців Церкви повторював слова Тертуліана, який сказав: «Бог став людиною для того, щоб людина стала Богом». Це означає, що Спаситель народився у цей світ для того, щоб викупити нас у прокляття закону, виправити той недолік, який зробили перші люди Адам і Єва, і щоб полегшити наш шлях сходження до Бога. Насправді місія людини надзвичайно важлива і велика. Те, що нас чекає в майбутньому світі — це надзвичайне блаженство, яке неможливо описати. До цього треба дійти. І найкращий шлях сходження — це постійна боротьба з гріхом. Найкращий шлях виправлення гріха — це прийти в церкву, прийняти сповідь, а потім — святе причастя. На цьому шляху в першу чергу треба усвідомити, що ми зробили щось не так і прийняти вольове рішення, що більше не хочемо цього робити. Скільки б разів ми не грішили, стільки разів потрібно каятися. Один зі святих отців сказав: «Наш шлях до Бога не від перемоги до перемоги, а від поразки до поразки». Який би гріх вас не спіткав, потрібно одразу ж каятися.
- Інколи доводиться чути від пересічних людей, що, мовляв, не настільки важливо - ходить людина в церкву чи ні, головне — не порушувати заповіді Божі, щоб від неї не страждали ті, хто її оточує. Як Ви прокоментуєте таку позицію. Чи важливо для віруючої людини жити церковним життям?
- Тільки частково праві ті, хто стверджує, що помолитися можна вдома. Звичайно, один із обов’язків кожного християнина — молитися вдома. Це є особиста молитва. Але чому дуже важливою є молитва церковної общини? Для чого християни почали облаштовувати храми? Це сталося в перші століття християнства, коли Господь встановив таїнство євхаристії. Пам’ятаєте, перед стражданням була тайна вечеря, на якій були присутні 12 апостолів. Це була перша літургія, перша євхаристія, яка відбулася за участі самого Спасителя. І потім учні не один раз згадували про тайну вечерю. І не важливо, в якому храмі і коли відбувається переломлення хліба - це і є таїнство євхаристії. І так склалося, що в перші віки християни служили літургію вдома, а пізніше люди стали облаштовувати храми - це є однією з головних традицій християнства. І саме тому для сучасного християнина важливо обов’язково відвідувати храм. Скільки разів в рік чи місяць — то вже особиста справа кожної людини, але безпосередня участь у таїнстві євхаристії, яке проходить у храмі, є обов’язковим елементом для всіх християн. Тобто заради божественної літургії, заради святого причастя ми й відвідуємо храм Божий. Християнин, який не буває в церкві, не може вважати себе повноцінним, бо він не має зв’язку з самим Христом.
- А як же сподвижники, які роками перебували в пустелі і молилися? Хіба вони не були справжніми християнами?
- Це дещо інше, воно стосується суто монашества чи суто сподвижництва, коли людина хоче досягти особливої досконалості і йде до неї шляхом усамітнення. Але ми ж не можемо зараз усі кинути свої домівки і втекти у ліс. Це не те, заради чого ми народжуємося. Кожен до спасіння душі йде тим шляхом, який він відчуває.
- З благословення Патріарха і з волі Священного Синоду УПЦ КП Ви вже майже три роки очолюєте Рівненську єпархію, яка є однією з найбільших в Україні. В чому, на Ваш погляд, особливість Рівненської єпархії?
- Рівненська єпархія є третьою за кількістю приходів, перша — Київська, друга — Тернопільська. У нас зареєстровано 329 парафій, з яких майже 300 діючі.
Найперше я мушу зізнатися всім читачам, що я надзвичайно радий, що Господь сподобив мене пройти служіння на історичній волинській землі, саме на Рівненщині. Після 4-х років служіння на Чернігівщині я отримав один досвід, тут я отримую інший. Як там, так і тут цей досвід позитивний. Перше, і найголовніше, — на Рівненщині є багато людей, які по-справжньому вірні святій церкві і є добросовісними християнами. Це, як на мене, — головна ознака Рівненської єпархії. У нас не на словах, а на ділі люди віруючі. Коли потрібна допомога, та чи інша парафія чи громада, не замислюючись, мов ті бджоли, моментально вирішують проблему. Добросовісність є однією з головних ознак Рівненської єпархії.
- Преосвященніший Владико, чи випадає Вам інколи вільна хвилина і як Ви нею розпоряджаєтесь?
- Якщо бути чесним, то вільного часу майже немає. З одного боку, для нас, архієреїв, це дуже добре. У моєму розумінні вільний час — це коли ти не знаєш, чим зайнятися. Коли я в дома чи в дорозі, то намагаюся якнайбільше читати. Дорогою на Київ, чи з Києва на Рівне намагаюся відстежувати новини, і не лише церковні, але й світські. У мене немає телевізора, але й потреби в ньому я теж не відчуваю. Сучасне телебачення — це один із легких способів зомбування людини. І тому я дуже радий, що не маю змоги і часу дивитися телевізор. Позитивно ставлюся до преси, як до газет так і до інтернет-видань, тому що там ти маєш вибір і читаєш те, що хочеш. Удома читаю богословську літературу. Вже не один раз мав можливість переконатися, коли якийсь короткий період не читаєш літератури святих отців, то відчуваєш брак святоотцівської благодаті. Хотів би порадити вірянам: якщо маєте вільну хвилину, читайте Новий Завіт та повчання святих, наприклад, Івана Золотоустого, Григорія Богослова, отців західної традиції. Мені дуже подобається спадщина, яку залишив митрополит суразький Антоній. З його повчань мені найбільше до душі порада священнослужителям: «Будьте таким священнослужителем, який приводить до Бога, але собою не затуляє Бога». На жаль, нині трапляються такі священики, які зі своєї особистості прагнуть створити культ, коли люди йдуть не до церкви, а «до батюшки». Це є неправильно.
• Розмову вів Василь Бурченя
