Якою силою має володіти жінка, аби знайти в собі життя після смерті власної дитини?
Марія Попіль втратила сина Івана 17 травня 2015 року. Ще зовсім юний хлопець підірвався на фугасі у Попаснянському районі поблизу селище Троїцьке. Звістка про загибель сина застала жінку у дворі їх будинку в селі Заріччя, що на Львівщині. Тоді біль скував їй груди і не відпускає й досі.
-Я пам’ятаю як під’їхала машина з частини, вийшли військові. Я тільки на них подивилась і все зрозуміла. Ніби усе моє тіло скував біль, в грудях не було повітря. Я тоді не заплакала. Просто ніби усе моє тіло стало одним єдиним стражданням.
На той час вдома знаходилась ще хвора бабуся та сестра Оксана, яка перебувала на шостому місяці вагітності. Під серцем Іванової сестри билось маленьке серце дівчинки.
-Я мусила триматись, я не знала де мені взяти сили витримати біль втрати свого сина. Мама була хвора, при ній я не могла плакати. Оксанка вагітна, ми мусили зберегти її дитину, при ній я теж не могла. Я просто йшла за село в посадку і там кричала й плакала. Оксана з Іваном були дуже близькі, вона надзвичайно сильно страждала. Я знаходила сили її заспокоювати, я просила її не нервувати, адже нам потрібно було зберегти дитину.
Іван, з його пухлими щічками, був для мами цілим всесвітом. Щирий і милий хлопчик, який вчився на відмінно, мав гарний почерк та до самої армії прислуговував у церкві.
-Коли я його обіймала і цілувала, я обов’язково завжди прикусувала трохи щічку. Вони завжди були в нього такі пухленькі. Оксанці я так не могла зробити, адже вона дівчинка. А от Івасику робила так навіть коли виріс. Він виріс дуже високим хлопчиком і я вже говорила йому «скоро вже не дотягнусь до тебе». Високий, статний, але дуже сором’язливий. Коли повертався з першої ротації його зустрічало все село. Він дуже розсердився, бо забагато уваги.
Івасик, саме так звертається мама до сина й досі, хотів іти до армії і не піддавався на благання мами.
-Спочатку пішов на строкову. Так пишався тим. Потім приїхав і каже «мамо я підпишу контракт у 2 Галицькій бригаді, хочу приносити ще більше користі». Мене не слухав, вирішив і все. Коли почалась війна приїхав додому. Ходив, мучився, потім зізнався, що поїде на схід. Я щодня молилась за нього, а він щодня дзвонив. Говорив, що у них все добре і він далеко від обстрілів. Але одного разу говорив зі мною і різко попрощався. Поклав телефон в кишеню і не відключився від дзвінка. Я чула усе, що там відбувалось, там були стрільби, крики. Тоді я зрозуміла, що він правди нам не говорив.
Після першої ротації не знаходив собі місця. Говорив, що його місце там, на сході, поруч з іншими. Перед останньою у його житті поїздкою зібрав у дворі всю родину.
-Коли їхав у травні на День матері зібрав у нашому дворі усіх-усіх рідних. Тоді смажили шашлики, проводили разом час. Я була така щаслива, що він вдома, поруч зі мною. Навіть думати не могла, що через кілька тижнів його не стане. Перед від’їздом у мене була страшна туга за ним. Ніколи я не скрикувала, коли він їхав. А цей раз просто стояла у дворі, плакала і кричала. Івасик розсердився, сказав, що піде ще попрощається з бабусею і їде. Я навіть його не обійняла і не поцілувала. Востаннє не обійняла і не поцілувала.
Коли Івасика ховали, над будинком кружляв бусько.
-Я цього не бачила, але ті, хто був тут вдома, розповіли, що поки ми були на кладовищі, над будинком літав бусько. Але Івасик прилітав ще й до нас, кілька разів, білим голубом. Знаєте, він дуже любив машини і незадовго до смерті купив собі білу «вісьмірку». Ми для тієї машини зробили окремий гараж, там вона і стояла. І от одного разу білий голуб прилетів і заглядав до машини, обходив там усе. Ніби перевіряв. Було й таке, як їхали з чоловіком додому і на трасі за нами білий голуб ув’язався. Ми зупинили машину, а голуб на капоті походив, потім під машину зазирнув, до дисків підійшов. Ті диски якраз Івасик і купував. А потім заліз до водійського сидіння. Ми стояли і дивились. Я впевнена, що це мій Івасик був.
Щоночі Марія говорить з сином. Знає, що він її чує і підтримує.
-Ви питаєте, як змиритись з цим? Я не змирилась ні на секунду. Мене часто питають, чи не нарікаю я на Бога. Я кажу – ні, я сама його туди відпустила. Неможна змиритись з втратою своєї дитини. Я постійно молюсь за нього, моя онука разом зі мною. Зараз вона стала моєю віддушиною, адже народилась незадовго після втрати Івасика і саме вона хоч трохи заглушила ту біль. Вночі, у подумах, я говорю з ним, звертаюсь до нього, прошу аби він мені наснився. Зараз вже сниться рідше. Ця туга настільки сильна, що розриває моє серце. Але я знаю, що мушу жити далі. Я живу, а мій Івасик поруч зі мною.
P.S. Сестра Івана, Оксана, у минулому році теж стала військовою. Мама Марія не пускала дівчину, але та, як і її брат, має дуже вперту вдачу. Тепер вона військовослужбовець однієї з частин ЗСУ на Самбірщині.
Аліна Новікова
фото і відео автора
