Здається, за рівнем глядацьких симпатій Борис із Зарічного перестрибнув самого Джонсонюка. Наш Боря – справжня зірка соцмереж і, без перебільшення, найвідоміший олень країни. Його також знають в Америці, Європі та Азії.
Людина Борі – Руслан Петрович Христюк, начальник Зарічненської лісової охорони з 20-річним досвідом. Як говорить сам Руслан, Борька – це вже не його олень, а народне надбання. Наша зустріч із Борею перетворилася на справжню пригоду довжиною в декілька діб. Виявляється, зустріти його в Зарічному наприкінці літа вкрай непросто. Це період, коли олень покидає село та починає жити в лісі.
«Прославив Боря наше Зарічне, його скрізь знають!»
«Руслан свого часу Борю взяв маленького, із соски вигодував. Років шість тому це було. Борька на його очах з яйця вилупився, можна сказати», – зарічненці зустрічають нас розповідями про їхнього Бориса. Раз-по-раз кожен охочий висловлюється про Борьку, його тут знають від найстаршого до малого:
«А як же! Бо він такий гарний, здоровий, такий ситий, хороший. Бере з рук гостинці, фотографуються з ним стають, особливо з дітками…»
«Приїхав, було, чоловік з Одеси та й каже: «Прославили Зарічне Борею, уся Одеса знає Борю, та й не тільки Одеса…»
«Але він уже і сам без нагляду ходить по Заріччю, то його можуть десь і цей… ножем пирнути, самі розумієте. Всякі люди є…»
«Так, Борька не тільки по Зарічному ходе, кажуть, і в Серники добирається вже», – односельчани перехоплюють одне-одного.
«Бувало, вікно одкриєш – Боря стоїть! А ти його за рога хвать! – сміється житель Зарічного та додає: «Прославив Боря наше Зарічне, його скрізь знають!»
«То капусти йому, то картоплі, то яблуко… Але Борька і вред робить. Заходить, хазяйнує до людей. Так, кожен мешканець села зможе підтримати розмову про Борю, його тут добре знають усі».
Самого Борьку ми поки не зустріли, але наслухались цілий мішок історій про нього. Зранку він ще був у пана Христюка, однак наша команда приїхала до Зарічного вже по обіді. Рогата зірка України не дочекався журналістів і чкурнув чи то на пошуки пригод, чи то кохання.
Тож наступного ранку разом із господарем оленя, паном Христюком, ми сідаємо в його робочу машину лісової охорони та катаємось по Зарічному і околицях. З будь-якого куща може неочікувано вийти Борька. Поки блукаємо Поліссям, пан Руслан розповідає, як у його житті з’явився олень:
«Я давно хотів оленів розвести. У Дубровиці та на інших околицях вони є, кругом по Білорусі теж є, а у нас в Зарічному не було. І мені відмовляли. Мовляв, у вас багато лося є – не треба оленів. А я питаю, до чого тут «багато лося», я просто хочу розвести оленів, у мене мрія така була. До нас їздили на наради – відмовляли. Я на курси їздив, у Боярці є навчальний центр. І професор там мені казав, якщо у нас у Зарічному оленів немає, значить, там не його ареал проживання, і його там не може бути. А я їздив по інших, бідніших селах Рівненських, де умови були менш сприятливі для оленів, але ті там водилися. Набравшись духу, таки підговорив друзів і купив оленя, сам зробив вольєр. Важко було… хтось підтримував, хтось – ні. Тоді $10 тисяч я вклав у вольєр. І всіма силами ми запустили туди перших оленів. Що мене здивувало, підтяглися олені з інших регіонів. Я лишив камеру і побачив, що вони ходять довкола. Тоді зрозумів, що на правильному шляху.
Щоб ви розуміли, Борьку за усіма правилами вже давно повинні були виставити на відстріл через те, що він уже покриває своїх дітей, а такого не має бути. Батько не має покривати дітей своїх, бо потім можуть народжуватись нездорові олені.
• Руслан Петрович кличе Борю
Але так як Борька наш і його всі люблять, ми не можемо цього зробити. Бо Борька дійсно – це вже людська тваринка. Люди його привчили. Я не кажу, що це зробив особисто я. Він по людях сам ходить, він повірив людям!» – здається, Руслан Петрович може говорити про своїх підопічних, допоки сонце не сяде. Під його розповіді ми невпинно продовжуємо пошуки Борі.
«Але треба визнавати, що це дика тварина і вона теж може проявляти агресію. Є період, коли він добрий, а зараз настає час, коли він уже злий. Зараз він піде шукати самку собі і буде по лісу бігати, відганяти самців чужих, молодших за себе, і битися, для того, щоб бути першим і головним», – веде далі Руслан Петрович.
Вовки зайшли у вольєр і вбили його подругу
«Борька три роки прожив у вольєрі в лісі. Я зробив велику помилку, що привчив його до себе. Це неправильно, олень має жити в лісі. Люди приручили його, він у Зарічне ніколи до того не ходив. Виходить так, що зайшли вовки у вольєр і вбили самку, подругу його. А у той час якраз я приїхав, це Борьку і врятувало. Я такого Борьки ніколи не бачив. Приходжу, даю йому качана кукурудзи, а він у руки не бере. Яблука, грушки йому даю, а він навіть не реагує. Злякався. В кабіну машини ледь не лізе. Питаю: «Що таке, Борька, з тобою!» Коли глядь вліво, потім трохи ближче, бачу – вовк пішов… Я карабіна з машини дістав, а Борька поряд мене постійно, ніби прив’язаний. Підходжу до вольєра, бачу, вовк покачався у ньому. Вже я зрозумів, якщо вовк покачався, знач когось убив. У мене є відео з убитою самкою Борі. Ось така вона, вовча робота, – розповідає Руслан Петрович. – От скажіть, що таку тварину можна приручити, – ніхто не повірить. Кабана приручити ще якось можна, лося теж. Але це олень!
Мені цікаво «вабити» звіра. Лося вабити люблю, оленя. Я з лосем можу розмовляти ось так, як з вами зараз. Мине місяць часу, поїду до лісу, буду там цілодобово сидіти, розмовляти зі звірами. В мене таке було, що я лося виманював рукою до себе. Білоруси не вірили, я до них у ліс поїхав, показав – тільки тоді переконались.
Мені не лишалося нічого іншого, як випустити всіх оленів з вольєра. Бо раз вовки внадились, прийдуть ще. 14 їх у мене було тоді. Відкриваю вольєра – усі тікають. Я їх мав же все одно випускати. Але думав, зроблю це навесні. Посіяв поля навколо вольєра… Зробив усі умови для того, щоб оленям було добре. Якби ж то я знав, що в грудні випускатиму, а не навесні!
9 місяців я Борьку відтоді не бачив. А потім він прийшов до мене на базу. Досі не можу зрозуміти, як він знайшов мене. До цього часу ніколи не бувши в Зарічному!
І те, що прийшов на робочу базу, – ще не так важливо, бо потім через два дні він сам прийшов до мого дому! У самий центр Зарічного, де адміністрація, прийшов! Ото в звіра розум працює. Як він міг знайти мене – досі не розумію. Нюх, не нюх, але ж машини їздять скрізь. Як би він на нюх машину знайшов. Отак звірі все відчувають. Хай живе здоровий, але, бува, робить шкоду. Але і для нього то не шкода, а норма».
У Борьки чимале потомство
Ось, до речі, центр Зарічного. Тут біля адміністрації Борька частенько розгулює…
Користуючись нагодою, ми вирішили завітати до голови селищної ради. Богдан Квачук так само побажав нам найскоріше зустрітись із Борькою:
«Олень Борис – зірка нашої громади. І знають нас по всій Україні та за її межами завдяки йому. «А, Зарічне – це ж там, де той Борис!» – кажуть. Однак частина жителів час від часу ображається на нього. Звичайно, він любить яблука десь потрощити, бурячки подоставати, капусту поїсти. Але гарно огороджені приватні території цих проблем не мають. Відкриті ділянки, звичайно ж, він знаходить, облюбовує і туди час від часу навідується. Так що я сподіваюсь, ми сьогодні теж з вами цю зірку знайдемо!»
«Люди самі привчили, то нехай сприймають його шкоду як норму», – вже в автівці продовжує Руслан Петрович.
• Боря ласує грушкою на подвір’ї Руслана Петровича
Наступного ранку ми продовжили пошуки Борі. Як виявилось, він почав перепливати річку і його помітили по той бік берега. Для того, аби наш шляхетний герой врешті вийшов, Руслан Петрович навіть дістав спеціального рога, який імітує рев оленя. Біля річки ми кликали Борьку хвилин 15. За іронією, його бачили на тому місці вже потім. Квест з пошуку Борі продовжується, він вартий хоча би розповідей Руслана Петровича:
«Я його зараз буду з рога кликати, він подумає, то реве самець, і прибіжить на бій – буде легше його шукати. Зараз він шукає самця, з яким може побитися за самку. В період гону в оленів вже проявляється агресія. Вони починають битися, шукають собі опонента. Лідер, як правило, покриває (запліднює) усе стадо. І самка теж сама має обрати собі покровителя. Це має бути сильний олень. У Борьки вже чимале потомство, хоча серед стада є і більші за нього самці».
Хто ті роги знайшов – того і винагорода
«Борю нашого не тільки вся Україна знає. Він і в світі відомий: Англія, Польща, Італія, Іспанія, Німеччина, Канада, США… Знають усі його скрізь. Бо мені дзвонять з тих країн, пропонують величезні гроші за Борьчині роги. Було, давали 600 євро за роги. А я кажу, що, може б, і взяв я ті гроші, наприклад, але вважаю, що Борька – це вже не мій Борька. Цей олень – народне надбання! Люди його годують, люди його привчили, він ходить, де хоче, він ті роги загубив. Хто їх знайшов – того і винагорода.
Був один польський бізнесмен. Каже: «Виставте роги Борьки на аукціон і візьмете мінімум 5 тисяч євро». І не тільки з Польщі, а й із Англії та інших країн дзвонили мені, пропонували роги виставити на аукціон. Але оцінити вартість та якість ріг має навчений експерт. Роги Боря скидає кожен рік. Бо я вважаю, що вони – народне надбання. Хто знайшов – того і роги.
Було, йшла баба, навпроти магазину йшов Борис, махнув головою – ріг відпав, баба рога того під руки – і понесла, а назустріч їй вояки та побачили бабу з рогом. Кажуть: «Бабо, продай рога! Ой, внученьки, дорогії роги, дорогії…» «Скільки, бабо, хочеш?» Так баба 2200 гривень вторгувала за одного рога. Ну а що, бабі вже й то добре. Отак йшла і пенсію підібрала. Хай буде! Я не збагатію на ті гроші, але і не збіднію.
Як роги хоче скинути, то ходить чухає їх об усе. За рік інші роги відростають і з віком їхні відгалуження додаються. Тобто зараз у Борьки найпишніші роги з усіх, що були, а наступного сезону будуть ще більші».
«Я мрію про те, аби наш Зарічненський район став перлиною Полісся. У Заріччі є все для того, аби гарно жити. У нас немає фабрик, немає заводів, у нас є природа. Треба робити зони відпочинку, облаштовувати дружню до природи інфраструктуру, як у Європі. Зараз нараховую понад 200 голів благородних оленів. Розводжу ще лосів, є кози, кабани, рисі, вовки… Раніше у нас не було рисей, оце тiльки з’явились. Значить, стільки звіра не було. Рідкісний звір, рись, заходить у ліс, коли бачить багато дичини довкола.
Заріччя – це, можна сказати, перший куточок в Україні, де дикий олень ось так може вільно ходити серед людей. Цей показник виховує нове покоління. Наші діти дивляться на дику тварину не як на спосіб наживи, тобто вбити і поїсти, а як на джерело життєвої радості: «О, гляньте який гарний олень!» Де ще у нас в Україні такий Борька ходить серед людей? Так, він робить зараз шкоду, дерева поїв, але то ж не шкода – а його природні процеси. Він мусить так робити. Ще два тижні максимум – і він піде в ліс. Тільки гормони заграють більше, ніж треба, і піде. Вже в нього панти (м’яка оболонка ріг) відпали, і він обчухує роги, дерева ламає, трощить. Кровоток по рогах вже не йде, а вся кров йде до голови. От-от – і в нього почнеться гон. Піде в ліс і місяців 6-7 бачити його ніхто не буде. Ну, окрім мене, бо я в ліс виїжджатиму, гукатиму, прибігатиме до мене. Потім вже, як впаде сніг, мороз, гон закінчиться.
Кому тільки скажи, що приходить Борька вночі до мене в двір і стукає рогом у вікно! Уявляєте таке чи ні? Я думав, жінка прийшла до мене стукає перевірити, чи я тут сам чи ще з кимось. Я спершу не зрозумів. Виходжу, відкриваю двері, дивлюсь – Борька стоїть! А я просто механічно не поставив йому корм. Забув, бо так-то завжди у мене корм його стоїть біля дому. А він прийшов – і корму немає. Ну, він рогом у вікно й почав стукати, аби я насипав його йому. Я мусив йти до машини, відкривати багажника, брати звідти зерно, щоб той наївся».
«Борька – бо боровся зі мною»
«Борька – бо боровся зі мною. Діло було як: він зранку витяг два мішки кукурудзи – порвав. Ми його нагнали, він і висловив претензії. А загалом таких історій є декілька.
Існують випадки, що олені нападають в лісі на людей. На мене Борька нападав двічі. Я з ним двічі боровся. Як дав мені в спину раз рогом, то здоровий синяк був. А раз було, до мене в лісі прибіг, морда в крові, з носа кров біжить. Прибіг до мене, щоб я його пошкодував. Кажу до нього: «Борька, тебе побили чи що!?»
Я ж не знаю, яка ситуація була там… Я йому дав їсти, покормив його, він наївся і пішов (сміється). Мені його було тоді шкода. То моя дитина прийшла пожалітися до мене тоді. Морда в крові, все в крові, прибіг… Я зрозумів, що він бився».
«А іншим разом я підійшов до вольєра, не чіпав, але по очах вже зрозумів, що зараз Борька буде атакувати. Я став біля сітки вольєра і в очі йому дивлюсь. А то якраз був період гону і Борис сприйняв мене за свого конкурента. Сідає на зад. Лапи передні прямі, задні зігнуті і дивиться на мене. Таке враження, як ракета. Я зрозумів, що зараз мене буде атакувати. Я ступив крок назад від вольєра, і він як стрибне мені копитами вперед ніби списом… Якби я стояв у той момент за вольєром, він би і вбив мене. Передніми ногами пробив би мені груди і зубами почав би рвати. Бо це його природа. Це звір, і це потрібно розуміти. Тому треба знати завжди, коли можна його любити, а коли треба бути осторонь. Лось теж, бувало, нападав. Вовк – ніколи. Вовки нападають тільки коли вже не можуть рухатись і розуміють, що у безвиході.
Борька далеко не дурний. Він дивиться на людину й одразу бачить, яка вона. Деколи буває приходять до мене люди і наскільки мене дивує, як він бачить недобрих людей та починає цокотіти зубами на них. Зубами скрегоче – я вже знаю, що, знач, він людину якусь не любить. Може і роги одразу наставити. Настовбучитися, як собака. Був у мене єгер, який і годував його, і все, а Борька, страх його не любив. Видно, не одного Борьку той образив. Чує Боря людину».
«А у лісі пошукаю, то біжить до мене, як пес. Але тільки коли голодний, бо, як наїдений, – ніколи не прийде. Буває, 2-3 дні в ліс не приїжджаю – нарада в Рівному чи ще якісь справи. Якщо я три дні до лісу не поїду, 100% Борька на ранок буде біля хати у мене стояти. Прибігає до хати, наїсться і йде до лісу.
На святкові дні мені кажуть: «Запрягайте та дітей катайте». (сміється).
Приходить завжди на Різдво та на Миколу. Сам прийде, я йому стрічку на роги начіплю жовто-блакитну або якогось дзвіночка маленького».
«Той магазин стільки грошей заробив на Борьці!»
«Грушки теж дуже любить. От буде лежати 10 яблук здорових і в кінці грушка, то з’їсть її одразу.
Банани теж любить. Сьогодні зранку онучка банана не доїла, то я йому дав – з’їв.
У магазині його часто пригощають. Там той магазин стільки грошей заробив на Борьці! Як тільки Борька до магазину – всі люди прибігають та купують яблука. В інших магазинах яблука коштують 18 гривень, а в тому – 35! Через те, що Борька ходить туди, а поки добіжиш до іншого магазину, він і втече.
Дерева молоді, черешні такі гарні та яблуні знищив, сливки… Пів персика такого гарного обламав. Я Борьку кавунами привчив до себе. Він розпробував їх. Я, буває, спеціально розрізаю кавуна і даю йому з руки. Він бачить кавуна, біжить, наче одержимий, на нього. Тому в мене огризки від кавуна ніхто не викидає. Поряд дому, у відрі, лишаємо, а Борька приходить та їсть. Ще в нього завжди миска з кукурудзою стоїть біля хати, він приходить і їсть. Така тваринка, дуже цікава і дуже розумна. Як в очі гляне, то одразу бачу, чи він добрий, чи злий…»
Пошуки Борі розтягнулись ще на день. Нам потрібно було повернутись до Києва на запис інтерв’ю, однак залишати цей матеріал без зустрічі з Борею ми не могли, тож одразу після запису повернулися до Зарічного. В думках було залишитись ночувати десь неподалік річки, адже Борис навчився її перепливати, і саме тут Руслан Петрович за допомогою спеціального рога кликав його вдруге.
Хто шукає, той знаходить!
Минуло близько 20 хвилин ранкової спроби номер три, як Борька нарешті з’явився! Все просто: Борис прийшов до дому Руслана Петровича, аби поснідати та відпочити.
«Бачте, вам повезло! Як кажуть: «Хто шукає, той знаходить!» – із полегшенням від того, що його підопічний таки показався журналістам, говорить Руслан Петрович. Поглядом проводжаємо Борьку до його фірмового місця відпочинку. Нам нічого не залишається, як по кропиві та росі рушити за оленем, адже набулися ми з Борькою, в порівнянні з тим, скільки його шукали, вкрай мало.
Довго турбувати зайнятого своїми справами Борю ми не хотіли. Було відчутно, що оточений увагою олень хоче усамітнитись. До того ж, скоро інстинкти покличуть до лісу, і там у нього теж буде дуже багато справ. Побажавши Борі гарного проведення часу, рушаємо до Зарічненської автостанції. Нас підвозить господар дому, людина Борі та супровідник усієї нашої пригоди – пан Христюк:
«Хай про нашого Борю всі знають! Щасливої дороги!» – на цій ноті покидаємо авто господаря біля автостанції. Вже пообіді звідси рушаємо до Києва. Ось так Борька не давався нам декілька днів, а потім вийшов за 20 хвилин ранкових пошуків сам.
• Ольга Ткач,
URSA.MEDIA
