Були довгі місяці лікування і реабілітації, повернення на службу, а нещодавно, відпросившись на три дні у звільнення, Роман приїхав до рідного села Підгайці Млинівського району, щоб… одружитися. Саме світле почуття любові, зізнався герой, допомагало у найважчі хвилини, мов крильми ангела захищало від куль і смертоносних «градів» та дарувало сили, здається, на межі людських можливостей.
Бо він знав, що його чекають, за нього моляться, із завмиранням серця рахують такий нестерпно довгий і болісний відлік телефонних викликів аж до рідного… «Так, кохана!». А потім знову тиша, одержиме стеження за стрічкою новин із фронту, і знову, не маючи сил вгамувати тремтіння рук, відчайдушне натискання телефонного номера…
- Не дзвонити не могла і робити це щоразу боялася. Якщо телефон мовчав, це було просто нестерпно. Та найбільший страх мала, щоб не озвався хтось чужий… Розумієте ж, чому… - сумно розповідає кохана, а тепер і дружина Романа Шевчука Альона Гарбар, але вже за мить, тримаючи за руку любого чоловіка, ніжною щасливою усмішкою розвіює пережитий біль. - Ми познайомилися 13 грудня 2013 року у Луцьку на ковзанці, тоді ще й припустити ніхто не міг, що буде війна, а за кілька місяців, у лютому 2014 року, Роман пішов служити у Збройні Сили України контрактником, а в червні потрапив у зону АТО.
- 13-го познайомилися? – перепитую забобонно, мимоволі чіпляючись за поширений стереотип.
- Та для нас це щасливе число, - бадьоро каже у відповідь Роман. - Я й народився 13-го, у квітні.
- А я, уявіть собі, всього на два дні раніше – 11 квітня, - щебетливо додає Альона.
При цих словах молодят - закоханих, трошки наївних, безтурботних – у мене защеміло серце… Надто разюче ця юність контрастує із болем і жахіттями війни. У журналістській практиці доводилося писати про зворушливі історії любові на межі життя і смерті, про чекання і почуття у концтаборах, на фронті, в засланні, проте ці історії були про наших дідусів і бабусь, про вже далекі, вже завіяні десятиліттями події, в яких природно потьмяніли відтінки почуттів. І ніколи навіть не уявляла, що вони матимуть ось таке юне, майже дитяче, обличчя...
«Дякую тобі Боже, що я родився Українцем.
Дякую, що довірив мені почесну справу захищати
Українську землю та Українську націю.
Дякую за величну історію та славних предків наших.
Дякую, що не піддаюся смутку, виконуючи обов’язок…»
Такі слова солдат 24-ої окремої механізованої бригади Роман Шевчук написав на своїй сторінці у «ВК» 30 червня 2014 року, перебуваючи у зоні бойових дій. А вже за місяць, коли на сході держави тривали одні з найзапекліших і найкривавіших боїв, коротке й рішуче: «Настав вирішальний момент - або ми їх переможемо, або програємо!». Ще за місяць, 28 серпня 2014-го, одчайдушне, вже між життям і смертю: «День. Другий. Третій. Шквали реактивного «Граду». Осколки та розриви гаубичних та мінометних снарядів. Кров бойових побратимів! Щоденний груз 200! Сухпайок зразка «виживи сам». Надсучасна зброя ворога, на противагу якій - озброєння 80-90 років... Вижити буде важко!...». За день, 29 серпня, як вирок: «За життя - на смерть! З Україною в серці!». Далі ж, аж до 6 вересня, тиша – ані повідомлень, ані телефонних дзвінків. Для коханої Альони, для батьків Романа та його братів, а в нього їх шестеро (двоє також в АТО), це були одні з найстрашніших днів. Для солдата розвідувальної роти Залізної бригади (саме так називають 24 ОМБ ) 21-річного Романа Шевчука і його бойових побратимів – справжнє пекло за межею людських сил.
«Внаслідок вторгнення чотирьох батальйонних тактичних груп Збройних сил РФ виникла реальна загроза блокування наших військ в районі населених пунктів Лутугине та Георгіївка з подальшим виходом у тил нашому угрупованню в районі міста Дебальцеве», - йдеться в документі Генерального штабу Збройних Сил України (ЗСУ) «Аналіз ведення антитерористичної операції і наслідків вторгнення Російської Федерації в Україну в серпні-вересні 2014 року», опублікованому на сайті Міністерства оборони України. За цим стислим офіційним повідомленням – надлюдські випробування, жертовність і патріотизм, виміром якому стали людські життя.
- Із моїм товаришем і командиром Володимиром Герою ми залишилися на найвищій точці Лутугиного, аби звідти коригувати вогонь та повідомляти безпечні координати для відходу бійцям 80-ої окремої механізованої бригади, які були в Луганському аеропорту. Їх ворог уже брав у кільце, - пригадує Роман Шевчук. – Але нас вирахували і відкрили вогонь із мінометів. І я, і командир одержали поранення. Та продовжували коригувати вогонь…
Командир та рядовий, котрим ледве за двадцять літ, мужньо залишалися на бойовому посту аж поки їх не розкидало ударною хвилею в різні кінці приміщення. Це, розповів Роман, був величезний металургійний цех якогось заводу. Коли він отямився і знайшов командира, то побачив, що той уже не може рухатися. Долаючи нестерпний біль від осколкового поранення, перев’язав рани товариша і почав, тягнучи його на собі, вибиратися із кривавого місива.
- Десь півтора кілометра тягнув, поки нас підібрали бійці нашої бригади. Під обстрілами. Володя мені щось говорив, але я його просто не чув, бо у мене була контузія… Це я вже потім дізнався… - стримано гортає Роман болючі спомини.
Коли лунали обстріли, він прикривав командира собою. Де бралися сили, а Роман набагато менший і худіший за товариша, котрого витягав з поля бою, не знає. Вочевидь, каже, молитви коханої і рідних людей та світле й щире почуття любові втримали на цьому світі. Хіба ж міг змусити кохану плакати?.. Пек-ло ж не закінчилося навіть коли бійці Залізної бригади підібрали поранених побратимів. Прориватися довелося під шквальним вогнем «Градів» впереміж із обстрілами з російських МІ-24, що смертельними круками носилися у зчорнілому небі. Поки Залізна бригада прикривала вихід з оточення 80-ої, розповів Роман, вороже кільце почало замикатися вже навколо неї. Пробивалися із важкими боями, з великими людськими втратами. Техніка була майже вся розбита…
«Доля дала шанс жити, тож варто ним скористатись. Нове життя з нової сторінки, без минулого, без зайвого всього, з надією в серці...», - написав мужній млинівчанин на своїй сторінці у соціальній мережі 6 вересня 2014 року, вже перебуваючи на лікуванні у військовому госпіталі у Вінниці. Осколкові поранення ноги, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, акустичні травми вух (контузія), зсув двох хребців поперекового відділу хребта – ось ціна проявленої мужності. Але юнак ні про що не шкодує, каже, що мусив до кінця виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною та врятувати товариша. Нині, до речі, лейтенант Володимир Гера перебуває на лікуванні у США, буквально днями йому мають робити чергову, вже п’яту чи шосту, операцію. До речі, обидва бійці нагороджені орденами «За мужність». Друзі частенько листуються у соціальних мережах, діляться новинами, думками і надіями. Одним із перших дізнався Володимир і про те, що Роман вирішив одружитися.
…Скромно, ніжно, без зайвої помпезності, але з такими щирими почуттями, які буквально осяяли стримано-офіційне приміщення сільської ради. Почуттями, що випробувані війною, болем і чеканням. Поруч – батьки, менші брати. Ненька витирає щасливі розчулені сльози, не тамує хвилювання й завжди стриманий батько-військовий, адже одружується перший із сімох синів, одружується їхній герой, захисник своєї держави. І вони – такі юні і щасливі, тепер – чоловік і дружина.
Сільський голова Жанна Голоюх, котра розписала молодят, зізналася, що Романом пишається уся громада, про його героїзм говорять і старі, і малі. До речі, матимуть молодята й свій куточок. Такий весільний подарунок зробила Підгаєцька сільська рада – рішенням сесії молодому подружжю виділено під квартиру відомче житло. Наразі ж Роман повернувся продовжувати службу. Після поранення він вже знову був у зоні АТО, а нині перебуває на Яворівському полігоні. Альона ж чекає чоловіка у своєму рідному селі Лище Волинської області, працює медичною сестрою у Луцьку. Роман же після завершення війни планує працювати кухарем.
Наступної неділі молодята мають намір обвінчатися. Віриться, що доля їхня буде щасливою і довгою, більше не посилатиме важких випробувань, а головне - в юність їхніх дітей та онуків ніколи не увірветься війна.
• Світлана Тубіна. Фото автора.
