Коли говорять гармати, музи мовчать. Цю стару істину спростувала рівненська журналістка Людмила Мошняга. Торік, у час віроломного нападу росії на нашу Вітчизну, вона видала одну за одною дві книги, що одразу стали помітним явищем у середовищі поціновувачів художнього слова. Ця подія також стала приводом і для нашого інтерв’ю з авторкою.
– Людмило Іванівно, як сталося, що довга перерва після видання вашої першої книги у 2009 році раптом перервалася аж через тринадцять років і світ побачили одразу дві книги вашого авторства? А ще: як вам вдалося створити їх на тлі російської агресії, коли думки й увага кожного українця були прикуті до всього, що стосувалося війни?
– Справді, це може видатися дивним, але існує досить просте пояснення для цієї несподіваної активності. Перша з двох книг видання 2022-го року «Діагноз. Доба з життя палати №12» була віддана в руки друкарям задовго до початку війни, а підписана до друку якраз за місяць до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну – 25 січня. Написана ж вона іще раніше. Останню крапку в цьому романі я поставила ще в лютому 2019-го. Ну а друга книга – «На мій мурашник знову наступили» – стала моєю реакцією на війну. Я написала її буквально за два тижні липня, коли ЗСУ вий шли з Лисичанська, коли на острів Зміїний повернули український прапор і коли Росія перестала заявляти про захоплення нових територій, узявши, за словами російського керівництва, «оперативну паузу».
– Ви сказали про «мою реакцію на війну». Вона була якоюсь особливою? Вона так відрізнялася від реакції інших людей, що це аж спонукало вас до написання книги?
– Звичайно, кожен має свою особливу реакцію. Ми маємо спільні біль і гнів, спільні страхи і втрати. Але маємо й особисті асоціації, пов’язані з будь-якими подіями. А особливо з такими нищівними, як війна.
