Удома і на роботі разом
Вислів «бути у парі» Ігоря Івановича та Зої Степанівни Мосницьких із села Розваж Острозького району стосується безпосередньо і стовідсотково.
Вони познайомилися у тепер уже далекому 1982 році, вступивши на навчання у Млинівський зооветеринарний технікум з бажанням здобути фах ветеринарного фельдшера, — професії, яка у всі часи була модною в селі. Зоя приїхала туди з Маринина Березнівського району, а Ігор — з уже згадуваного села Розваж. Молоді, життєрадісні, напевно, й гадки не мали, що стануть парою та ще й усе життя працюватимуть пліч-о-пліч. Із понад 30-ти хлопців і дівчат у групі побралися лише вони і після завершення навчання приїхали на батьківщину чоловіка, у Розваж. Тут і побачила світ їхня Іванка. Згодом спробували знайти своє щастя у с. Богданівка Корецького району, де народився і син Ігор. Але на чужині побули всього рік і знову повернулися у Розваж, уже вчотирьох.
— Ми весь час думали про перспективу для своїх дітей, щоб вони мали більші перспективи в навчанні. Усе ж таки Розваж ближче до Острога, отже і ближче до цивілізації. Я ж сама виросла на хуторі і всього цього була позбавлена. Хотілося, щоб діти не були обділені, як зараз модно говорити, доступом до рівних можливостей, — згадує Зоя Степанівна.
У 1990 молода сім’я збудувала власний будинок і одразу ж переселилася, бо в батьків, звісно, добре, але у власній хаті ліпше. Від ферми місцевого приватного сільськогосподарського підприємства «Розваж», де працює подружжя, до їхнього будинку два кілометри, відстань не така вже й близька, особливо якщо враховувати, що вдома теж міні-ферма, яка теж потребує постійного догляду.
— Невже ото пішки ті кілометри щодня долаєте?
— По-різному було: і велосипедами раніше їздили, і «Жигулі» службове було, а це ось недавно Петро Іванович Ягодка пересадив нас на «Ланос». Так що з транспортом проблем немає….
Найкращий шеф
Про керівника КСП «Розваж» Петра Івановича Ягодку подружжя Мосницьких говорить з особливою теплотою. Як-не-як ось уже 28 років вони працюють з ним пліч-о-пліч. Спочатку під керівництвом його як ветеринарного лікаря, а згодом і дотепер - керівника ПСП «Розваж». Кажуть, що в цієї людини справді є чому повчитися і щодо господарювання, і щодо ставлення до людей, і якби не Петро Іванович, хто-зна, чи було б нині у Розважі господарство, яке дає роботу 130 розважцям та мешканцям сусідніх сіл.
— Нині в це вже важко повірити, але в часи великої скрути, коли довелося одразу вчити двох дітей, були наміри навіть покинути все і податися на заробітки. Але Петро Іванович пообіцяв, що допомагатиме, і свого слова дотримав, — ділиться спогадами подружжя.
У свою чергу керівник господарства тішиться тим, що у нього працює така дружна родина, каже, що на них тримається усе тваринництво, адже Ігор Іванович завідує фермою, а Зоя Степанівна — головний спеціаліст з тваринництва.
Удома ферма, на роботі — підприємство
У підсобному господарстві Мосницьких аж 5 корів. У багатьох читачів, очевидно, це викличе подив. Адже обоє працюють на фермі, то особливої потреби утримувати ще й домашню ферму, здавалося б, і немає. Проте все набагато складніше. Здавати молоко у Розважі сьогодні вигідно. За літр молокопідприємства платять 3 гривні 50 копійок. За державні кошти Мосницькі придбали доїльний апарат. І тому, утримуючи таке домашнє стадо, заробити на молоці 5 тисяч гривень на місяць цілком можливо. Інша справа, що це ох як нелегко.
— У нас робочий день починається о 4-ій ранку. Упоравшись з маленькою фермою, поспішаємо на велику, - розповідає глава сім’ї Ігор Іванович.
А на тій малій фермі окрім корів є ще й свині, свиноматки з поросятами, птиця, коза, вівці і ще всякої всячини - і все потребує догляду. Коли до Мосницьких приїхав гість із Франції, то зробив висновок, що вдома у них ферма, а там де працюють — підприємство.
— Ви ж, напевно, і відпочити кудись поїхати не маєте можливості? — запитую у господині Зої Степанівни.
— По морях ми не їздимо, бо й справді ніколи, а ось з нашим народним хором у Польщу чи на якусь сільгоспвиставку у столицю стараємося вирватися. По-перше, цікаво, а по-друге, з нами ж живе син з невісткою, отож даємо їм можливість самостійно погосподарювати кілька днів. Востаннє, коли повернулися з Польщі, були приємно вражені, господарство було в ідеальному порядку. Одне слово, молодці!
Діти обрали інший шлях
Діти Ігоря Івановича та Зої Степанівни у житті обрали інші шляхи, не пов’язані із сільським господарством. Ігор, закінчивши Львівський університет безпеки життєдіяльності, працює начальником караулу у пожежній частині міста Славута, до речі, на момент нашого спілкування з родиною якраз заступив на чергування. Батьки кажуть, що син дуже дисциплінований і часто, забуваючи про власну безпеку, поспішає на допомогу людям.
А Іванка, здобувши фах вчителя іноземної мови, а потім поїхавши за студентською програмою у Францію, там і залишилася, нині є приватним підприємцем і сама допомагає українській молоді влаштовуватися за цією програмою. А на Різдво завітала в гості з нареченим Жеромом.
Хлопець має українське коріння, оскільки мамин дід колись жив на Львівщині. Уже трохи розуміє українську і навіть говорить деякі слова. Він є співробітником одного з університетів нафти і газу країни, займається розробкою новітніх технологій. А познайомилася з ним Іванка завдяки подрузі.
— Не лякають французького гостя українські реалії?— запитую Іванку.
— Він сказав мені, що вокзал з собаками у Рівному нагадав йому ретро-фотографії 1930-х років, а наші дороги — це взагалі щось таке, що знаходиться поза межею сприйняття. Але це ще аж ніяк не всі сюрпризи, які чекали на нас тут, в Україні. Мені треба було зняти кошти, а банкомат «проковтнув» банківську картку, а коли пішли до керівника філії банку, то вони сказали, що нічого не можуть зробити, мовляв, їдьте у Францію, нехай ваш банкір напише лист, завірите у нотаріуса, і тоді ми розглянемо ваше звернення, — розповідає Іванна.
Дівчина у Франції освоїлася швидко, хоча зізнається, що довго не могла звикнути до французьких солодких сніданків після ситних українських. Водночас швидко звикла до побуту. Французи, виявляється, дуже гостинні, полюбляють ходити в гості, більше того, кожен несе із собою якусь страву. Так що завдання господині, вважайте, подбати про кухонні прибори, а страви гості несуть із собою, попередньо погодивши це між собою.
— Діти вже стали самостійні, і ми цьому, безперечно, радіємо, — каже Зоя Степанівна. — Але все одно хвилюємося за них, адже в сина небезпечна робота, ось навіть на перший день Різдва врятував життя молодого чоловіка, загасивши палаючий автомобіль. Вважайте, що не чергування, то якесь випробування. Хвилюємося і за Іванку, як у неї там у Франції все складеться. Але на тому, щоб поверталася в Україну, не наполягаємо. Вважаємо, що сучасна молодь повинна мати вибір. Якщо немає можливості реалізувати себе в Україні, то чому б не спробувати в іншій державі?
Селянське щастя
— А ми вже як справжні фанати ветеринарної служби, бо в людей нашої професії практично немає вихідних і свят. За останні років 15 лише нинішні свята пройшли без жодних надзвичайних ситуацій. Здавалося, зараз, коли діти більш-менш прилаштовані, можна було б і менше тримати тієї худоби у власній господарці. Але вже якось звикли. І поки ще є здоров’я, то є бажання і господарювати. Ми ж іще обробляємо до 2-х гектарів землі. Трактора ось недавно придбали. Так що, якщо Бог даватиме здоров’я, то будемо жити і господарювати. Сподіваємося, що скоро і внуки з’являться. Такий він, селянський хліб, — підсумував, наче підвів жирну лінію у нашій розмові, глава родини Мосницьких Ігор Іванович.
А й справді, як непросто бути людиною, відданою улюбленій справі. Ще важче бути відданим у всьому: у роботі, у сімейних та людських стосунках, знати, що тобі довіряють, і ніколи не підводити тих, хто на тебе сподівається. Такими є і Ігор, і Зоя Мосницькі, такими вони виховали і своїх дітей Ігоря та Іванну. А, може, секрет їхнього життєвого успіху ще й у тому, що в житті вони йдуть поруч.
• Василь Бурченя
