Сьогодні хотіла розповісти вам про черговий пункт своєї мандрівки – селище Гоща – бо про Губків і Корець встигла це зробити ще до карантину. Але на державному рівні закликають до того, щоб утриматися від мандрівок – не можу ж я нехтувати цими закликами. Давайте таки утримаємося. Поки ж саме час дістати із верхніх полиць стелажів і шаф сімейні альбоми й поринути у споглядання світлин.
А які світлини приносять найбільше радості? Правильно - весільні! Хоч нині в Україні триває великодній піст і весіль не справляють, але згадувати про те, як вони відбувалися, ніхто не забороняє.
Чому переконана, що весілля – це одні з найкращих спогадів, якщо ж, звісно, пощастить із другою половиною? Бо навіть у глибокій старості моя майже 95-річна бабуся дуже любила згадувати своє весілля. Фото, на превеликий її жаль, з нього не було, хоч то був уже 1934 рік. Але її спогади були настільки світлі і яскраві, що вона, загинаючи пальці, перераховувала, які страви тоді готували, у якому порядку подавали й що саме приспівували до кожної страви, і хто та на якому інструменті грав із дев’яти запрошених на весілля музик! Дякувати Богу, мені вистачило розуму записати всі ті пісні-приспівки-примовки, тож нині із ностальгією гортаю їх і теж згадую.
А ще бабуся казала, що горілки на весіллі тоді ставили одну пляшку й пили з одного мілкенького келишка. На кому горілка скінчилася, тому, вважай, пощастило, бо ж ніхто потім її на стіл не доставляв. Тож ті, до кого черга не дійшла, йшли додому тверезі.
Так на бабиному весіллі не пощастило її старшому брату – саме перед його носом випили останній келишок – а він мав привід згадувати бабусі аж до смерті, що на її весіллі навіть пару грамів горілочки не випив.
Аби довго не розповідати, спершу покажу фото – і ті, на які натрапила, блукаючи інтернет-просторами, й деякі з власних архівів. А потім всі, кому цікаво, може прочитати другу частину моєї розповіді одразу під світлинами – тим більше, кажуть, що писати багато тексту нині не модно і не правильно.
Молоде подружжя родини Пастушків, с. Теклівка, Березнівського р-ну, Рівненщина, 1917 рік. Джерело фото.
Рівне, 1927 рік. Джерело фото.
Весілля у с Омит Зарічненського району, 1945 рік. Джерело фото.
Весілля у селі Комори Зарічненського району. Джерело фото.
Весілля у с. Морочне Зарічненського району, 1958 рік. Джерело фото.
Весілля у с. Морочне Зарічненського району, 1959 рік. Джерело фото.
Весілля у с. Морочне Зарічненського району (виїзд молодих із короваєм до шлюбу), 1959 рік. Джерело фото.
Весілля у с. Морочне Зарічненського району, 1965 рік. Джерело фото.
Весілля Клевань Рівненського району, середина 70-х років.
Весілля с Хиночі Володимирецького району, 1982 рік. Джерело фото.
Весілля с Люхча Сарненського району, 1980 рік. Джерело фото.
Весілля с Хиночі Володимирецького району, 1992 рік. Джерело фото.
Тож із чого починалося весілля, якщо упустити дуже важливі періоди залицяння і сватання? Бо ж не всі залицяння завершувалися сватанням, особливо в ті часи, коли статки молодих відігравали в цьому не останню роль. (Тут теж стають у нагоді бабусині розповіді про те, що «вона його не хтіла, але батьки зробили змовини, бо в нього хата була бляхою крита і пліт жилізний довкола господарки»). І не всі сватання перетікали в обмін хлібами - знову ж таки через різні, часом незалежні від пари, яка мріяла побратися, обставини.
Почнімо з того часу, коли вже рушників та іншого приданого наткано-навишивано цілі скрині, а батьки давно про все домовилися. До речі, рушників таки треба було чимало. Ще чверть століття тому одногрупниця з Дубровиччини розповідала, що після весілля наречена мала познімати з усіх образів-картин-портретів свекрушині рушники і почіпляти на них свої. А тоді ще було модно прикрашати стіни багатьма «картинами». Перед власним весіллям вона нарахувала, що має почепити в хаті своєї майбутньої свекрухи аж 22 рушники!
У давнину саме весілля могло тривати й тиждень! У більшості регіонів України його починали у п’ятницю, бо «п’ятниця – початниця». У цей день поки дорослі заміжні (обов’язково не вдови і не самотні!) жінки під обрядові пісні місили і випікали коровай, молода з дружками йшли селом і запрошували на весілля.
Повернувшись із запросин, молодь збиралася вдома в нареченої і влаштовувала дівич-вечір, на якому прикрашали весільний коровай ритуальним деревцем («деревце», «райське деревце», «гільце», «вільце», «різка», «сосонка», «дівування»). На дівич-вечорі, залежно від регіону, могли символічно розплітати нареченій косу під сумні обрядові пісні.
Бабусину пам’ятаю донині. І не впевнена, що якби мені таку заспівали, не передумала б йти заміж. Але, очевидно, тодішні дівчата мали дуже серйозну мотивацію для заміжжя і стійку психіку, тому такі пісні їх не лякали:
«Косо моя золота,
Косо моя срібна,
Буде тебе потягати
Біда непотрібна.
Буде тебе потягати,
Буде волочити.
Ані тата, ані мами,
Кому боронити?
********
Косу русу розплітали,
То музики грали.
А як вінок накладали –
Слези накрапали».
Але частіше косу розплітали в день самого весілля, посадивши наречену на дерев’яну діжу, в який замішували хліб, накриту вивернутим кожухом – аби життя було в достатку і молода була плодовитою. Дослідники кажуть, що на Поліссі наречену садовили на необмолочені снопи, вкриті білим рядном – теж, очевидно, символ достатку й дівочої цноти.
«Що я собі наробила,
Що на діжці сіла.
Прийшла зима, хліба нема,
Що я буду їла?»
До речі, дослідники також стверджують, що весільне вбрання поліщуків вирізняється локальним білим кольором, майже повною відсутністю кольорових прикрас і різноманітних доповнень, якими збагатився весільний одяг інших регіонів України вже в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Весільну дівочу сорочку виготовляли з тонкопрядиного білого, т.зв. «серпанкового», лляного полотна. Поверх сорочки вдягали серпанковий білий фартух. З лівого боку на груди кріпили вінчальну квітку з трьох багінців барвінкового листя, перев’язаних білою ниткою, або стрічкою. Ноги обвивали онучами з вибіленого полотна та взували постоли, сплетені з дубового «полосся». Постоли кріпили на ноги шнурками з льону чи конопель – «волоками». Голову молодої прикрашали серпанковою наміткою із «запруткованими» краями, обгортаючи нею, як дівочою хусткою, голову, лишаючи відкритою потилицю. Поверх заливаної намітки накладали барвінковий вінок. В руках молода тримала весільну «клумашку» з гостинцями: печеними «трепетушечками», «калачиками», гарбузовим насінням.
Так само скромним було і вбрання молодого. Весільна сорочка, що її дарувала молода, була з густого «кужільного» білого або сірого лляного полотна. Сорочку шили з вузьким стоячим комірцем та пазухою. Рукава призбирували при манжетах. Сорочку вдягали навипуск поверх вузьких штанів, шитих з сірого нечесаного льону, т. зв. «нечесі». Єдиним кольоровим акцентом був плетений широкий смугастий пояс – « крайка» - з великою кількістю різноколірних маленьких помпончиків – «мохрів». З лівого боку на груди молодому, як і молодій, чіпляли вінчальну квітку. На ноги на полотняні онучі взували плетені постоли.
В окремих регіонах в косу вплітали стрічку, зав’язану у волоссі вузликами. Молодий, коли приходив по молоду перед шлюбом і, вдало подолавши обряд «викупу», мусив виплести ту стрічку з коси. Часто його дражнили співанками, про те, що не варто було женитися, як не може дати ради дівочій косі.
По тому, як косу молодий таки розплів і на дівчину одягли вінок, молоді кланялися родині – батькам рідним і хресним, бабусям-дідусям, сестрам-братам, і рушали до шлюбу:
«Ой перший раз, Марусенько, перший раз
Уклонися матіночці зо сто раз.
Не рік тебе матінонька годувала,
Заким твого уклононька дочекала».
Так могли перезвати половину родини молодого й молодої, а ті вклонялися низенько й отримували благословення, а потім йшли до шлюбу.
Якщо хтось із наречених був сиротою, співали: «Відчиняйте ворота, відчиняйте ворота, Йде до шлюбу сирота».
Якщо сиротами були обоє, співали: «Відчиняйте ворота, відчиняйте ворота,
Йде до шлюбу сирота. Відчиняйте надвоє, відчиняйте надвоє, Йдуть сироти обоє».
Бо сиротам могли й не робити великого весілля, але вінчання – то було святе. Принаймні до тих часів, коли релігію не оголосили опіумом для народу й не заборонили вінчатися.
Хоча й попри заборону люди таки старалися повінчатися таємно. Батьки мого чоловіка у 1979 році зробили це в церкві святого Миколая в Корці тільки з найближчими родичами і дружками.
І в радянські часи всі ці весільні звичаї і традиції виконувалися майже достеменно. Додавалося лишень обов’язкове покладання квітів до Вічного вогню чи могил невідомих солдатів. Звісно, якщо то не було показовим комсомольським весіллям, бо тоді народних обрядів вимушено уникали. Десь з тих часів і скоротилося весілля в часі до 1-3 днів. Але про ті обряди, що слідували за днем весілля, мабуть, варто колись розказати окремо.
Тепер українські весілля все більше і більше нагадують і за зовнішніми ознаками, і за внутрішнім наповненням європейські зразки церемонії. Добре це чи погано – не мені судити. Але й досі серце щемить, якщо десь чую весільну пісню з минулого – хоч і часто вона про сумну-невеселу дівочу долю, але така щемна й душевна, що слухаю-переслухую, потай втираючи сльозу:
«Далась мене, мамо, заміж на чужину,
Казалась ми прийти за сім літ в гостину.
А я не слухала, за рік прилетіла,
В вишневім садочку на калині сіла.
На калині сіла, та й стала кувати,
Вийшла стара мати, стала нарікати.
Ой сину, синочку, візьми рушниченьку,
Ой забий, ой забий сиву зозуленьку.
Братуньо рідненький націлив рушницю,
Ой не стріляй, брате, у рідну сестрицю.
Як ти рідна сестра, то іди до хати,
А як зозуленька, лети в гай кувати.
Я прийшла до хати та й за столом сіла,
Як стала кувати, аж матінка мліла.
Було мене, мамо, в землю закопати,
Якісь мене мала за нелюба дати.
Були б хлопці несли, дівчата співали,
Тато жалували, а мама плакали.
Буду вдячна, якщо розкажете щось про весільну обрядовість у вашому регіоні. За фото - особлива подяка.
Мирослава Кирильчук
