Вона закінчувала лише другий курс, він – п’ятий. Після захисту диплома Олексій повинен був їхати за направленням в один із обласних центрів східної України, тому забажав, щоб вони одружилися. Так, мовляв, йому буде легше переносити розлуку. Дівчина вагалася: попереду ще три роки навчання, а сімейне життя вимагає певних обов’язків, а ще, дивись, діти підуть – доведеться брати “академку”. Ні, очевидно їм не варто поки що поспішати із заміжжям. Вона ж і так кохає його, він – її, а це ж головне. Непередбачене рішення коханої трохи здивувало Олексія, навіть образило, однак невдовзі він заспокоївся і повірив у дівочу щирість. Часті телефонні дзвінки, листи, сповнені ніжності та любові, не залишали жодних сумнівів у серцях обох закоханих.
А потім Олексій почав зникати у довгі “відрядження”. Принаймні, так їй відповідали по-телефону його колеги. Та й писав хлопець тепер дуже рідко - все посилався на зайнятість. Причина такої поведінки невдовзі стала очевидною – він одружувався, просив її вибачити, зрозуміти, бо так “складалися обставини”…
Таня важко переживала зраду коханого. Стала замкнутою, мовчазною. Розраду знаходила лише у навчанні, весь вільний від занять час проводила у бібліотеках і читальних залах. Саме у “читалці” і зустріла Вадима. Чорнявий красивий юнак декілька днів “стріляв у її бік очима”, а якось, набравшись сміливості, підійшов, і запропонував сходити з ним на каву. Дівчина хотіла, було, відмовитися, але чомусь замість категоричного “ні” промовила “так”.
Вадим був її ровесником. Вони навчалися навіть на одному курсі, але на різних факультетах. Через декілька місяців, незадовго перед випускним, вирішили побратися. Дівчина навіть не знала, чи кохає насправді свого судженого. Таких глибоких почуттів, як у свій час до Олексія, у неї, звісно, не було і не могло бути, та все ж вирішила вийти за нього заміж.
Перше знайомство з батьками нареченого було для дівчини приголомшуючим. Він народився і виріс у селі, де панували свої звичаї, традиції, поняття краси. Тому відразу стало зрозумілим, що майбутня невістка їм не сподобалася, особливо матері. “Невже у нашому селі немає дівчат? - запитувала мати Вадима, відкликавши його у сусідню кімнату. – І де ти взяв отаку “сушицю”, що лише одні кістки та ребра, та хіба отакими руками з довгими пазюрами вона тобі випере сорочку чи їсти зварить? Тобі треба роботяща і міцна жінка, щоб і дітей народила, і чоловіка гляділа, а та, городська, крім гульок і спання до обіду, нічого не вміє”. “Зате я її люблю і одружуся тільки на ній, щоб ви не казали”, - не відступався від свого син. “Роби, що знаєш,- зітхнула мати,- та дивись, щоб потім не довелося кусати лікті”.
Тетяна слухала цей діалог, і її почали проймати сумніви. “Може, й справді не варто виходити за нього заміж? - розмірковувала, - але ж Вадим такий добрий, уважний, так кохає її, а щодо батьків, то вони ж не житимуть з ними, чого ж тоді хвилюватися”…
Весілля планували відзначати у кафе, проте Вадимові родичі переконували, що в селі буде краще: і місця більше, і витрати менші, та й погуляти потрібно як годиться – з усіма почестями.
Згідно з тамтешніми сільськими обрядами, молода, у вінку та стрічках, разом зі своїми дружками повинна була з’явитися до батьків нареченого на поклін ввечері напередодні весілля. Готувалося велике частування, з подарунками, танцями. В основному збиралася лише молодь. Це було своєрідне прощання з парубоцьким та дівочим життям. Таня почувалася на цьому дійстві ніяково. Вона не знала, де ступити, що сказати, бо кругом натикалася на колючі погляди Вадимових родичів. Повернулася додому під ранок, втомлена і стривожена. Залишатися ночувати у хаті молодого до весілля не дозволялося, тому змушена була з дівчатами добиратися до міста попутками.
А наступного дня її чекало ще одне випробовування – весільна церемонія у сільському будинку культури, потім застілля у курені під п’яні вигуки “гірко”, викрадання та переодягання молодої. І коли замість фати їй пов’язали на голову хустку, яку не повинна була знімати аж до закінчення свята (тепер бо вона молодиця), Таня не втрималася і заплакала. “Не хвилюйся, доню,- заспокоювала її мама,- це ж такі обряди, потерпи трохи, завтра все минеться”.
Але вона не хотіла чекати завтра. Їй хотілося зовсім іншого: спокою, тихої лагідної музики, ніжних слів коханого чоловіка. І хоча Вадим був поруч, Таня чомусь не відчувала його турботи й уваги. Часто він залишав її одну: розмовляв зі знайомими, танцював з дівчатами-однокурсницями. Схоже, йому було весело, от тільки вона почувалася чужою на власному весіллі. І знову пригадався Олексій – його очі, губи, руки, його тихий лагідний голос. Від цих спогадів стало моторошно. “Невже вона ніколи не зможе забути його, не буде без нього щасливою? Тоді навіщо цей фарс”? Дівчина мовчки вийшла за столу і попрямувала до хати. Її душили сльози і біль втрати, того, чого не повернути ніколи. Потім швидко зняла весільну сукню, перевдяглася у джинси та светр і непомітно прослизнувши крізь натовп гостей, залишила подвір’я. Вона не йшла, вона бігла дорогою в напрямку автостанції і молила Бога, щоб її ніхто не наздогнав, не повернув силоміць туди, де відчувала себе зайвою. А вслід лунали запальні музики – весілля продовжувалося…
Через два місяці вони офіційно розлучилися, адже чоловіком та дружиною були лише на папері. Вадим навіть не робив спроби повернути її. Не міг пробачити тієї втечі, мовляв, осоромила його і всю родину на все село. А Таня відчувала лише полегшення й анітрохи не шкодувала про свій вчинок.
Закінчивши інститут, дівчина залишилася працювати у рідному місті. Влаштувалася бухгалтером у престижну фірму, непогано заробляла. До неї залицятися став Ігор, начальник відділу маркетингу. Симпатичний, впевнений в собі молодик, любив красиве і розкішне життя. Тому коханій жінці не відмовляв ні в чому: дорогі подарунки, подорожі за кордон, обіди у вишуканих ресторанах. Коли запропонував одружитися - відразу погодилася. Про неприємний інцидент, пов’язаний з попереднім заміжжям, не згадувала. Вірила, що тепер все буде по-іншому: без сільських куренів, обрядів, в затишному приватному кафе, з найближчими друзями та родичами. На реєстрації шлюбу Тетяна була, мабуть, найгарнішою нареченою. Традиційну білу сукню замінила на вишуканий ліловий костюм, привезений коханим зі столиці і зшитий спеціально на замовлення. Красива зачіска, модні аксесуари і щаслива усмішка – завершували ідеальний образ щасливої жінки. І все було чудово, але коли пролунало вже звичне “гірко” – знову відчула наростаючу в душі тривогу. І знову побачила перед собою обличчя Олексія. Вона закрила очі, але міраж не зникав. Він ніби стояв перед нею, усміхався, манив до себе.
- Що з тобою, люба?- стурбовано запитав Ігор, - помітивши явне збентеження молодої дружини.
- Я зараз, - вона відсторонила його руку і попрямувала до виходу. Переконавшись, що чоловік залишився у залі, миттю вибігла на вулицю, зупинила таксі і назвала потрібну адресу…
Отямилася лише в поїзді. Вона знову втікала з власного весілля, вдруге за останніх три роки. Тепер їхала до подруги, аби пережити кризу і почати …нове життя.
У рідне місто Таня повернулася лише через п’ять років. Мама писала, що часто хворіє , просила приїхати. Їй не хотілося повертатися, ворушити спогади, які час від часу не давали спокою, та мама кликала і вона не могла відмовити рідній людині . Ось і знайомі місця, старий сквер, у якому так часто гуляли з Олексієм, клумби, засаджені кущами троянд, фонтан, що випромінював яскраву веселку, кіоск з найсмачнішим морозивом – все, як і раніше, от тільки його немає поруч.
Опівночі її розбудив телефонний дзвінок. Чоловічий голос на тому кінці дроту вона впізнала б серед тисячі інших голосів, навіть через мільйон років. Він говорив лиш одне, що кохає і просить приїхати до нього у далеку Іспанію.
Через два місяці Тетяна телефонувала рідним, що у неї все чудово. Нарешті, вона знайшла своє втрачене щастя і тепер вони з Олексієм вже ніколи не розлучаться .
Та невдовзі батьки отримали страшну звістку: їхня донька загинула в автокатастрофі…. Напередодні свого весілля.
Ніна Мініч
