Ідучи до скромного помешкання колишньої юної підпільниці, голова Гощанської районної ради ветеранів війни та праці Людмила Музичук сказала: «Ще десятиліття тому в районі було шестеро партизанів, нині – тільки одна жінка, всі інші пішли у вічність». Тож з особливою теплотою, зі щирими побажаннями міцного здоров’я та довголіття поздоровляли Ганну Іванівну секретар Гощанської селищної ради Оксана Сливка, керуючий справами райради Юрій Марчук. А заступник голови РДА Микола Ющук до вітань додав нагороду – Почесну грамоту за значний особистий внесок у виховання підростаючого покоління у славних бойових та трудових традиціях українського народу.
Свято береже Ганна Іванівна все, пов’язане з героїчною боротьбою її родини, земляків проти ненависних загарбників у ті далекі роки, зокрема фотографії, книги, де описані бойові операції партизанів загону, що базувався у лісі відразу за обійстям Томчуків. А в самій хаті була «явочна» квартира, в якій таємно готувались до бойових завдань бійці та командири, і водночас – госпіталь, де лікували поранених у сутичках з ворогом. Господар Іван Томчук завідував місцевою початковою школою, вчив дітей, але коли село Павлівку окупували фашисти, то за велінням совісті добровільно став підпільником, а з ним і вся сім’я: мати Килина, дочки Катерина та на три роки молодша від неї Ганна. Іван Павлович захоплювався мисливством, мав дві рушниці. Друзі жартували, що загін починався з одноствольної вогнепальної зброї Томчука.
– Тепер є такі, що не вірять: як могла десятирічна дівчинка допомагати партизанам? – каже Ганна Іванівна. – А я та Катя чудово розуміли страшну небезпеку найменшої необережності у поведінці, нас конспірації вчила бабуся. Мати в перший рік окупації захворіла туберкульозом і померла без належної медичної допомоги. При потребі я була зв’язковою: на дитину в лісі ніхто особливої уваги не звертав. В оселю не раз заходив командир загону Петро Кугай. Та основною турботою у мене, сестри, баби Килини був догляд за пораненими. У квітні 1943 року у нас лікувався молодий комісар загону Петро Волинець. Його батька і меншого брата розстріляли фашисти. Петро з побратимами підірвали склад пального у райцентрі Калинівка, знищили багато ворогів. Мені жартома казав: «З тебе буде гарний лікар». З сестрою нарівні виконувала роботу санітари і медсестри. Час був такий – нікуди не дінешся.
Село Павлівка розташоване неподалік від секретної зони навколо ставки Гітлера на Східному фронті, тому Калинівський район кишів фашистами та їх поплічниками-поліцаями. Вони пильно стежили за всіма жителями, шукаючи патріотів. Якось вистежили й арештували двох хлопців, довго допитували, катували. Один із них не витримав знущання, і розповів усе, що знав, у тому числі про явочну квартиру Томчуків. Наступного дня, 5 квітня, поліцаї та гестапівці приїхали до хати підпільника, де їх зустріли пострілами. Іван Томчук та Петро Волинець автоматним вогнем поливали нападників. Бій тривав понад шість годин. Вороги зазнали втрат, але до оселі наблизитись не могли. Вирішили вогнеметом підпалити хату. Від пекельного струменя спалахнула стріха. В цей час Іван Томчук, отримавши поранення, лежав, стікаючи кров’ю. Закінчились набої у мужніх партизанів, залишилась одна граната у Петра Волинця. Він крикнув бабусі та дівчаткам в іншу кімнату: «Виходьте у двір! Не дивіться, як ми загинемо!». Однак батько заперечив: «Там відразу їх уб’ють». Аби не попасти в руки катів, знесилений Петро сів біля Івана Павловича і вирвав чеку з останньої гранати. Потужний вибух розірвав тіло комісара і на смерть вразив господаря.
Поліцаї та солдати зайшли у хату, почали виганяти на двір Килину з онуками. Під дулами гвинтівок повели до виходу.
– Я побачила жахливу картину в кімнаті, де загинули батько і Петро, – з болем згадує Ганна Іванівна. – Ми вийшли із задимленої хати, перекладач звернувся до німецького офіцера: «Розстріляти їх треба негайно. Нехай всі бачать: яке коріння, таке насіння». Але старший німець наказав відправити нас у Калинівку, у поліцейську дільницю для допиту. Разом із нами у грузовику повезли багатьох арештованих сельчан. Всіх замкнули у камеру, скоро кинули сюди ж і побитого зрадника... Ми з бабою Килиною чекали загибелі, адже хлопчиків, моїх однолітків Павлика Гуменчука, Лесика Волинця та інших безжально убили. Нас довго допитували, лякали, потім повезли у Вінницю. Катування продовжили в гестапо. Однак через деякий час випустили для приманки, з надією вистежити тих партизанів, хто буде з нами спілкуватись.
Томчуки поневірялись у сусідньому селі, потім повернулись у Павлівку, жили в родичів, знайомих, бо від хати залишився один попіл. Тільки через рік прогнали окупантів і прийшов мир у село. Колгосп побудував осиротілим дівчаткам нову хату. Ганна закінчила семирічку, поступила у Вінницьку фельдшерсько-акушерську школу, здобула фах медика. Згодом вийшла заміж, працювала в рідному районі, потім на Херсонщині.
У 1965 році Ганна Іванівна за поданням побратимів батька отримала першу державну нагороду – медаль «За бойові заслуги». Затим колишню юну партизанку-підпільницю нагородили орденами «Вітчизняної війни» ІІ ступеня, «За мужність», ювілейними медалями. Іван Томчук посмертно нагороджений медаллю «За відвагу», а Петру Волинцю присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Із 1969 року на запрошення сестри Катерини, яка за направленням працювала у Гощанському відділенні Ощадбанку, Ганна з сім’єю переїхала у Гощу і стала трудитися в ЦРЛ, потім в санепідемстанції. Виростила сина і дочку, які нині мають свої родини, живуть далеко за межами райцентру.
Спливло багато – понад 70! – літ із часу подвигу батька та малолітніх дочок Томчуків. В історію боротьби за свободу і незалежність України вписані їх славні імена. А у вдячній пам’яті нащадків живе і житиме, як гідний приклад, подвиг народних месників.
• Анатолій Кардаш
