Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Вчительська праця – синонім любові

Вчителі – ще ті чарівники! Адже їм під силу розкрити у своїх учнях те, що іноді не в змозі побачити навіть їхні батьки. А ще вони до кожного вихованця вміють знайти особливий підхід, зацікавити своїми уроками й узагалі – вплинути на вибір життєвого шляху дитини.

Хоча, звісно, не кожен вчитель – чарівник: деякі можуть вчитися цьому впродовж життя й не навчитися. Адже все розпочинається з любові...

Вчителька початкових класів Лілія Миколаївна Ютовець вже майже тридцять років працює з дітьми у Білокриницькому ліцеї. Її нинішня професія – це приклад здійснення дитячої мрії. 

Жінка родом із мальовничого села Кривиця, що на Дубровиччині. Саме там, будучи ще маленькою дівчинкою і відвідуючи сільську школу, вона закохалася у вчительську справу – взірцем для Лілії була її перша вчителька.

«Дитинство у мене було непросте, але цікаве, як  в усіх сільських дітей, – ділиться Лілія Миколаївна. – Ще зі шкільних років мріяла стати вчителько, бо й моя перша вчителька була чудовою людиною та прекрасним педагогом. Але коли закінчила школу, то отримала цільове направлення в Камянець-Подільський інститут на економічний факультет. В інститут я їхала тільки заради мами. Бо вона мені казала: «Повернешся назад до нас на роботу в село, будеш працювати на хорошій роботі в радгоспі». Й ось, пригадую, як вперше зайшла у стіни інституту. Зайшла і зрозуміла: тут вчитися я не зможу, бо душа зовсім до цього не лежить. Не хотіла я працювати із цифрами та правилами – мені так хотілося працювати із маленькими дітьми…».

Отож, переспавши з цією думкою, Лілія Ютовець поїхала додому, навіть й документи на навчання не здавала.

«Коли я повернулася додому, – згадує вона, – у мами був шок. Але я відразу сказала їй, що буду навчатися в Рівненському педінституті (нині – Рівненський державний гуманітарний університет). Потім прошу брата: «Проведи мене, будь ласка, в Рівненський педінститут». А він: «Ну який педінститут, якщо там уже, мабуть, закінчився набір...». Але таки провів. А далі – склала іспити й через тиждень мені прийшло запрошення на практику. Так я стала студенткою педінституту за спеціальністю «початкові класи».

 

Пам’ятне Перше вересня

Після навчання Лілію Ютовець направили на роботу в село Гориньград Другий. Там її перше 1 вересня у ролі вчительки освятив дощ.

«Пригадую, як відповідально я готувалася до зустрічі зі своїми учнями, – розповідає пані Лілія. – Звичайно, був і страх, і приємне хвилювання – на мене ж чекала нова сторінка життя! Тим часом поки я йшла до школи через поле – розпочався дощ. Тож у шкільні стіни я прийшла змоклою, але з думкою «Все буде добре!». На той момент діти вже мене чекали. І я… поринула з головою у шкільне життя. Там вчителів початкових класів було двоє: я та Оксана Миколаївна Ковальчук. Саме вона стала моєю наставницею, у якої я переймала досвід і постійно дослухалася до її порад».

У Гориньграді Лілія Ютовець пропрацювала рік. Далі – вийшла заміж, народила двох дочок – Ірину та Оксану, а пізніше сім’;я переїхала жити у село Біла Криниця. А з 1992-го року розпочала працювати у Білокриницькому ліцеї.

Змінювався час, змінювалися учні, змінювалися й підходи до навчання. Одне залишалося незмінним – любов учительки до своїх вихованців.

«На початку моєї вчительської діяльності діти були дуже спокійними та слухняними, – ділиться пані Лілія. – А з часом вони ставали все розкутішими, сучаснішими та неслухнянішими. На початку моєї роботи в класах у середньому було по шість учнів, зараз –  тридцять. Той чи інший учень може бути для нас, вчителів, вредним та неслухняним, але для своїх батьків він – найкращий. Тож наша вчительська задача – відшукати у тому бешкетникові зернятко добра й допомагати ростити його. Наприклад, якщо йому не дається математика – можливо, у нього краще виходитиме з українською мовою. Може йому важко обчислювати математичні приклади, однак у нього талант до малювання… Адже й у мене із моїм стажем роботи не все так гладко. Бо є такі учні, які можуть і на контакт не йти, і бути замкненими – все залежить і від характеру дитини, і від атмосфери в родині, і від думок, з якими дитина прийшла на уроки тощо. Та секрет того, як знаходити підхід до дітей, приходить із часом та практикою».

Вчитель не може бути просто вчителем

Однак чотири роки тому, коли впроваджувалася реформа «Нова українська школа» й змінювалося проведення уроків, навіть найстійкіші і найдосвідченіші вчителі впадали в паніку. Лілія Ютовець зізнається, що панікувала і вона. Адже потрібно було оволодіти не тільки комп’ютером, а й іншими технічними засобами. Зізнається:

«Я думала, що не зможу цьому навчитися, що буду змушена шукати якусь іншу роботу… Але мене підтримала дочка Ірина. Вона сказала: «Мамо, ти зможеш все». І почала вчити мене працювати на комп’ютері. І таки навчила. А зараз я думаю: і як раніше жила без комп’ютера?!

Діти дуже люблять нестандартні уроки. Тобто, вчителеві треба не просто прийти, висвітлити тему і піти. Вони дуже люблять уроки на природі, тож нерідко на уроці образотворчого мистецтва ми безпосередньо спілкуємося з зеленим світом. Сучасні діти хочуть показувати себе світові, тож їм потрібно в цьому допомагати. Окрім уроків, читаємо вірші, влаштовуємо концерти, проводимо різноманітні конкурси та ігри. Вчитель початкових класів не може бути просто вчителем. Кожного учня потрібно, як то кажуть, бачити наскрізь. І любити. Як же по-іншому?! У цьому мене підтримують і колеги Інна Петрівна Трофімчук, Інна Анатолівна Клименко та Людмила Олександрівна Поліщук – найкращі мої помічниці та порадниці».

 

Усе розпочинається з любові

Дійсно, ключове у роботі вчителя – любов до дітей.

«Я часто чую від колег-вчителів, що нині працювати вчителем важче, ніж було раніше, – зазначає пані Лілія. – Перед вчителями наразі виникає багато випробувань. Та й заробітної плати хотілося б гідної… Але якщо молода людина вирішила піти працювати у школу, то, насамперед, вона повинна любити дітей. Якщо є любов до дітей, то й труднощі долати легше. Та й без них немає й розвитку. Навіть тоді, коли поганий настрій чи якісь проблеми – приходиш на роботу, а там діти вітаються з тобою й усміхаються. Як же не усміхнутися у відповідь? І всі проблеми відразу зникають».

 Нині Лілія Миколаївна має двох онуків. Тому кожен день насичений не тільки у школі, але й вдома. Адже коли закінчуються уроки у школі, робота бабусі ж не закінчується.

«Внук Михайло ходить у другий клас, а внучці Христинці зараз лише три рочки, – радісно ділиться педагогиня. – Вони так само, як і мої учні, хочуть, щоб я їм пісеньку заспівала, віршик прочитала чи казочку розказала».

 – А за що Ви любите свою професію, пані Ліліє? – запитую. – Адже вчительська праця дійсно така потрібна, але й така важка водночас…

– Завдяки їй я завжди відчуваю себе молодою. Люблю дітей. Із ними я забуваю про свої роки, про недуги й хвороби. Та й бути вчителькою – це ж моя дитяча мрія! – відповідає жінка.

• Олександра Нагорна

 

 

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: