...Він, безумовно, сумуватиме за школою. Йому її дуже бракуватиме. Щодня чутиме шкільний дзвінок, бо живе ж зовсім поруч із освітнім закладом, зустрічатиме десятки дітей та колег, які поспішатимуть повз його хату на уроки. Час, на жаль, не повернути назад. А так би хотілося… У літописі минулих років багато подій, досягнень і того, чим можна пишатися і за що шанують люди.
Після завершення навчання в Рівненському педінституті Степан Миколайович Сондак за розподілом потрапив на роботу в с. Курозвани рідного Гощанського району, викладав математику, а потім, ще не досягнувши 22 років, був призначений директором школи в с. Жаврів. Попрацював там два роки, і його призначили директором Воскодавської восьмирічки. А ще через три роки направили в Бугрин. Проходив співбесіду аж у начальника обласного управління освіти. За вікном був 1983 рік…
А розпочиналася директорська кар’єра досить незвично, і цей епізод Степан Миколайович запам’ятав на все життя… Він, новопризначений молодий директор школи, зайшов познайомитися з головою сільради с. Жаврів Григорієм Семеновичем Степанюком. На той час голова, як кажуть, пройшов вже Крим, Рим і мідні труби. Був і секретарем парткому, і завідувачем відділом культури в райкомі, а ця посада була, так би мовити, його останнім приземленням. Носив окуляри в золотій оправі і викликав велику симпатію у жіноцтва. Саме на той момент у сільраду з колгоспу принесли мішки для заготівлі картоплі у населення.
– Ну, синок, будемо картоплю заготовляти з тобою… А ти на якій хаті звалюєшся? – несподівано запитав його літній співрозмовник. Молодий директор не зовсім второпав суть запитання, і голова сільради пояснив: мовляв, чи багато могоричів зможе випити за день, бо завдання непросте.
Це був дуже щирий і доброзичливий чоловік, з яким Степан Миколайович дружив аж до самісінької смерті старшого товариша.
Узагалі Степану Сондаку в житті неабияк щастило на друзів та добрих людей. Бувало навіть таке, що зустрічався з доброю людиною фактично один раз у житті, але ця зустріч назавжди закарбувалася в пам’яті. Для прикладу, зустріч із заступником міністра сільського будівництва Марією Олексіївною Шуваловою.
• Приміщення аграрного ліцею в Бугрині збудоване зусиллями Степана Сондака і, починаючи з 1983 року, він був незмінним директором цього навчального закладу.
– Коли з’явилася нагода збудувати в Бугрині нову школу, разом із заступником голови Гощанського райвиконкому Лідією Зенкіною (нам тоді ще навіть і 30 років не було) поїхали ми в Київ, у Міністерство сільського будівництва, було таке при Союзі, щоб залагодити проблему з підрядником. Шкільний завгосп Андрій Прокопович навіть видав мені валянки, бо на вулиці була зима і стояв лютий мороз. Марія Олексіївна прийняла нас, по-материнськи вислухала і зробила єдиний телефонний дзвінок, який дав старт будівництву.
Він збудував теперішнє приміщення аграрного ліцею в Бугрині і, починаючи з 1983 року, був незмінним директором цього навчального закладу. Щоправда, на 7,5 року мусив відійти від шкільного життя, бо мешканці трьох сіл обрали головою колгоспу ім. Богдана Хмельницького, центральна садиба якого знаходилася в с. Посягва Гощанського району. Попередник, Іван Федорович Ткачук, нині директор обласного центру зайнятості, був призначений головою Гощанської райдержадміністрації, а на своє місце рекомендував саме Степана Сондака.
Колгоспний період
– Я ще застав старше покоління голів колгоспів і був прийнятий у їхнє коло без якоїсь там зверхності. Там були зовсім інші життєві цінності, без хитрувань, подвійних стандартів, вдаваної привітності і т. п. Якщо треба було когось виручити, а ти міг це зробити і не зробив, то тебе просто викидали з цього товариства. Тому старалися не хитрувати, завжди приходити один одному на допомогу. Це була свого роду армія в цивільному житті. Колгосп мав досить розвинуту переробку, була своя пекарня, маслобійня, ковбасний цех. Одне слово, було на що спрямовувати свою енергію. А ще, каже, важливо було знаходити спільну мову з людьми, яким доводилося працювати в полі у далеко не ідеальних умовах:
– В освіті, коли я повернувся, все було по-іншому. Доводилося говорити лагідно, але все одно спочатку на нарадах плакали, а потім звикли. Закарбувалися в пам’яті кілька цікавих історій про людей, з якими довелося працювати у цей період. Якось із начальником ПМК Дмитром Тимофійовичем Ярощуком майже добу ходили за керівництвом Дрогобицького нафтопереробного заводу, бо в колгоспі не було пального, а потрібно було сіяти зернові. Урешті-решт домовилися, завели їх у кафе, а Дмитро Тимофійович, який на той момент наче не вживав спиртного, візьми і поцікався у наших переговірників, по скільки їм років.
«О, то ви ще зовсім молоді!» – сказав Григорій Семенович, тільки замість молоді вжив зовсім інше, соковите слово. Наші співрозмовники після цих слів кинули вилки об стіл, посхоплювалися з місць і направилися до дверей. У мене все похололо, і по хребту, можна сказати, побіг струмок води. Це ж ціла доба змарнована, а повертатися додому без солярки – ніяк не можна. Я біжу вслід за ними, прошу пробачення, і так-сяк вдається залагодити конфлікт.
Або ще такий випадок: був у мене колега – Євгеній Іванович Біль, який головував у Федорівці. Секретаркою у нього була росіянка. І ось одного разу під час розширеного правління напередодні жнив, коли Євгеній Іванович у цей відповідальний час проводив профілактичну бесіду на тему пияцтва, секретарка тричі заглядала в кабінет і повідомляла, що йому дзвонили, а Євгеній Іванович все казав: «Потім». А на четвертий раз нерви його вже здали, і він запитав її, хто ж телефонував. «Звонили с ресторана «Горынь», просили напомнить, что вы забыли рассчитаться», – невинно мовила секретарка в присутності членів розширеного правління. Можете тільки уявити якою була їхня реакція? – пригадує Степан Сондак.
Основне для кожного керівника, на думку Степана Миколайовича – незалежно від того, чи він керує великим колективом, чи маленьким – зрозуміти людину і не намагатися її переламати, підкорити собі. Десь, можливо, варто навіть поступитися своїми принципами. З людьми працювати найважче, бо треба бути і педагогом, і психологом, де потрібно – тактовним, а інколи й гостре слівце вжити. Усе це було в житті Степана Миколайовича і, чесно кажучи, було йому ой як нелегко знову перебудовуватися після колгоспу. Він часто наголошував на педнарадах, що, можливо, не так досконало знає шкільне життя, як деякі його досвідчені колеги, але уроки життя він засвоїв дуже добре.
Піти вчасно й не осоромитися
– Просто треба йти на позитивній хвилі. А попереду хорошого, відчуваю, буде мало. Нинішня сумна дійсність перекреслює наші колишні напрацювання. Нас уже попереджають, що статусу аграрного ліцею ми не матимемо, а ще за кілька років школу перетворять на 9-річну. Громади ж майже всі бідні і ледве зводять кінці з кінцями. Вони намагаються економити саме на освіті, бо вона найбільш затратна. Була в Бугрині лікарня – вже немає. На черзі – школа. Після війни все відкривали, а нині все закривають. На весь колишній Гощанський район за два роки не буде жодної середньої школи. Лікарня на 75 пацієнтів зникла. Земля ж більше родить, підприємства більше виробляють, куди ж діваються прибутки? На кого їх розподіляють? А громади? Якщо є заправка на території, то і дитина може безкоштовно харчуватися, і вчителі отримувати надбавки до зарплати. А де немає? Рейтингові результати шкіл нікого не цікавлять. Яка це реформа? Реформа має бути спроєктована на людину, а не на територію, – обурюється мій співрозмовник.
• У ліцеї відкрито не лише кілька музеїв, а й навіть криївку. Все заради того, аби зберегти історію рідного краю і пам’ять про людей, котрі його розбудовували.
– Школа ж не лише знання дає. Вона має підготувати дитину до життя, а фундаментом кожної підготовки є трудове виховання. Тепер такий підхід не актуальний і не модний, головне – поселфитися, не зробивши нічого корисного, або ж щось зовсім дріб’язкове, а потім доводити, що це дуже важливо і круто. У кінцевому результаті основне в громаді – це освіта. А вони не лише зекономити на ній хочуть, але ще й украсти, – продовжує Степан Миколайович. Каже, що за період його роботи щоквартально стимулювали педагогів преміями. А що роблять зараз?.. Яка в них філософія?.. Освітню субвенцію переводять у вільні залишки, бо їм не вигідно стимулювати працю вчителя, і використовують на поповнення матеріальної бази. Щось там типу будують і щось з того мають. Лікар Іван Кіндратович Жовнір свого часу збудував у Бугрині лікарню за принципом дольової участі, і це справді був подвиг. А нинішня влада з триповерхової лікарні вирішила зробити амбулаторію на один поверх за 4,7 млн. грн., і вони кажуть, що зробили подвиг. Зробили в тій амбулаторії 10 кімнат, кожна з яких за ціною однокімнатної квартири в Рівному.
А загалом так прикро за державу, у що ми перетворюємося, куди йдемо? Живемо у світі викривленої реальності. Ви ж візьміть, до прикладу, хоча б Естонію з її населенням чисельністю як у Рівненській області, а валового національного продукту в неї, як у всій Україні.
Завдяки Дюкану поліпшив своє здоров’я
Минулого року Степан Миколайович за рекомендацією доньки Тетяни випробував на собі дієту Дюкана. Дошкуляла зайва вага, через яку мав підвищений рівень цукру в крові та високий тиск. За рік перебування на дієті втратив у вазі 24 кілограми, а ще нормалізувався рівень цукру в крові, перестав дошкуляти тиск. І тепер, коли він вітається за руку з чоловіками із зайвими кілограмами, то жартома каже: «Я з такими грубими дядьками не здороваюся».
– Я встаю о п’ятій годині, випиваю чашку води, за дві години споживаю вівсянку, п’ю каву, дещо пізніше можу випити два сирих яйця. О 16 годині їм останній раз. Основне правило – їсти маленькими порціями, щоб вони поміщалися у жмені. Харчування має бути збалансованим, окрім відварених м’яса і риби, сирів, у необмеженій кількості можна вживати фрукти та овочі, бажано мати помірні фізичні навантаження і багато рухатися, а за потреби пити ще й вітаміни, – каже Степан Сондак, який успішно на собі випробував дієту Дюкана і радить це робити усім, хто має проблеми зі здоров’ям.
У більярдний кімнаті, яка розташована біля гаража, на стінах стенди з фотографіями усіх друзів Степана Сондака протягом усього його життя.
– Я люблю тут бувати, зробити кілька влучних ударів києм і згадувати найцікавіші періоди зі свого життя. Настав час тісного спілкування з друзями, які дивляться на нього з чотирьох стін. Поруч із ним його дружина Ніна. Діти – Тарас, Тетяна та Марина – вже давно звили свої гніздечка і живуть окремо, а великий будинок на два поверхи уже не так тішить око, як за молодих літ. Життя ж промайнуло, наче один день, лишилися лише спогади і друзі.
• Василь Бурченя
