Розташувався цей заклад у мальовничому куточку села Будераж. Одноповерхове ошатне приміщення стає для кожної літньої людини, яка у силу різних обставин залишилася без опіки рідних, другою домівкою. Про це ми почули від них самих, коли сонячного осіннього дня сюди завітали. Заві-дувачка стаціонарним відділенням центру Людмила Рудик та її колеги нині опікуються 13-ма пацієнтами віком від 65-ти до 92-х років, серед яких – 4 інваліди, в тому числі – інвалід війни Марія Дмитрівна Семенюк.
- Для постійного проживання цих людей представники згаданої церкви лише за кілька останніх років зробили досить багато, - каже пані Людмила і запрошує нас у заклад.
І справді, в коридорах, житлових і гігієнічних кімнатах, їдальні відчувається порядок і затишок. Відремонтовано санвузли, замінено систему електропостачання, відремонтовано пральні та прасувальні, стелю та підлогу, встановлено нові вікна, міжкоридорні двері, замінено систему водопостачання та каналізації. А ще громада церкви подарувала територіальному центру обладнання для харчоблоку. Всього за три з половиною роки представниками нідерландської церкви було виконано робіт, придбано матеріалів та обладнання на суму майже 25 тисяч євро. І, як підкреслює Людмила Рудик, попереду – реалізація інших важливих спільних соціальних проектів.
Знайомимося з мешканцями закладу.
- Як Вас звати, звідкіля прибули сюди і як тут почуваєтесь? – привітавшись, запитую сивочолого чоловіка, що відпочивав у своїй кімнаті. Той посміхається:
- Олександр Федорович Дрозд. Мені 65 років. Почуваюся як удома. Ось навіть дещо з домашньої техніки перевіз сюди. – І показує на телевізор. – Хочу ще антену вдосконалити, щоб більше програм переглядати. А до цього я жив у Мізочі. Так склалося життя, що залишився після смерті дружини одиноким і хворим. Вже й не знав, як далі бути. Та дякую працівникам управління соціального захисту населення Здолбунівської районної державної адміністрації, які допомогли потрапити в цей заклад, де живуть такі ж, як я. Ми ситі, доглянуті і головне – тут дбають про наше здоров’я. Не повірите, але сюди я потрапив у зовсім немічному стані, навіть пересуватися не міг. А лікар центру Олег Семенович Яриш поставив мене на ноги. Спасибі йому за це велике, як і всім іншим, хто нас доглядає...
А ось у світлиці кілька чоловіків дивляться телевізор. Досить літні, один з них – на інвалідному візку, але так пройнялися телепередачею, наче хлопчаки! Навіть сторонніх не помічають. Тож не стали їм заважати.
- Мабуть, не кожен міг би тут працювати, - роблю вголос припущення. – Потрібні, напевне, неабиякий талант вихователя, доброта і терплячість...
- Спершу і мені було нелегко, - зізнається завідувачка відділення. – А сьогодні я вже не уявляю своєї роботи без цих людей, які стали рідними. Навіть, буває, знаходячись вдома, подумки запитую себе: а як там той чи інший пацієнт, чим займається? І вони до нас швидко звикають, звертаються за допомогою, навіть просять інколи купити їм той чи інший делікатес, адже частина пенсії залишається у них на руках. Хоча, правду кажучи, харчуються наші підопічні чи не краще, ніж ми вдома. Страви різноманітніта калорійні. Готують їх досвідчені кухарі зі свіжих продуктів. Єдине, чого їм не вистачає, так це рідних. Тому час від часу і смуток набігає на очі. Адже і найкращим соцзакладом справжню домівку не замінити...
Погоджуємося з пані Людмилою і дякуємо їй та її колегам за вміння ділити людські радощі й біди, підтримувати в серцях одиноких дідусів і бабусь невеличкий вогник надії бодай на ще один світлий завтрашній день. У вікна центру червонястими спілими яблуками заглядав сад, ніби нагадуючи усім нам: життя продовжуться, і треба його цінувати.
• Юрій Береза
• Анатолій Андрієвський
