Керівником громади обрали наймолодшого
- Хто вам сказав, що у нас старе село!? Тут всі молоді – кожному по 18-20 років до ста літ не вистачає… - так жартують жителі села Омит Зарічненського району, коли заходить мова про їхній населений пункт. І дійсно – середній вік місцевих людей сягає 70-80 років. Нічим не краща ситуація і в сусідніх Ніговищах та Гориничах, що належать до цієї ж сільської ради. У всіх трьох населених пунктах мешкає разом аж… 162 чоловік. При цьому сумним лідером, як розповів Омитський сільський голова Сергій Жушма, є Гориничі, де залишилося жити лише 18 літніх і переважно одиноких людей.
- А ви ж як тут опинилися? – здивовано запитую керівника громади, сподіваючись, що, можливо, все почуте дійсно є жартом, адже за віком він аж ніяк не підходить до характеристики про «молодих, яким по 18-20 літ до ста не вистачає».
- Я місцевий, - усміхається Сергій Миколайович, добре розуміючи суть мого запитання. – Не виїхав звідси, як інші однолітки, бо мама сама залишилася, не міг залишити її без допомоги. Потім і дівчину кохану зустрів, одружився…
- Наречену де знайшли?
- Та тутешня… Так би мовити, останню встиг забрати, - знову усміхається сільський голова.
Сергію Жушмі – 25 років. Коли ж його обирали сільським головою, було й ще менше. Місцеві люди при цьому не вагалися: мовляв, кому ж як не йому – молодому й енергійному – дбати про ці старі села. Старі і за часом заснування, і, як мовилося, за віком його жителів. З-поміж усього дорослого населення Омита, Гориничів та Ніговищ Сергій є наймолодшим. Щоправда, є ще кілька дітей.
Дві на всю сільраду дитини дошкільного віку – у сільського голови
- Минулого року у нас було четверо школярів. Двоє вже закінчили навчання, тож нинішнього першого вересня до школи підуть лише двоє, - ділиться Сергій Жушма. – Дітей же дошкільного віку у нас взагалі лише двоє. Мої…
- Зрозуміло, що про функціонування шкіл на території Омитської сільради безглуздо говорити. Ті кілька учнів, які має вимираюче село (у Ніговищах та Гориничах дитячий сміх вже давно не звучить), здобувають освіту у сусідніх Прикладниках, що на відстані шести кілометрів. Добре, каже сільський голова, що до них заїжджає шкільний автобус, інакше сутужно було б – особливо взимку та в негоду.
Щодо інших об’єктів соціальної сфери, то в кожному населеному пункті є лише фельдшерсько-акушерські пункти, а в Ніговищах та Омиті ще й клуби та філії бібліотек. А от магазин на всю сільраду лише один – і це зважаючи на те, що до райцентру 37 кілометрів. Хоча, кажуть місцеві люди, виручає те, що періодично у них бувають заїжджі торговці.
У вирішенні соціальних проблем на підвідомчій території, бідкається Сергій Жушма, сільська рада безсила. Зрозуміло ж бо, що власні надходження у скарбницю майже рівні нулю, адже на території сільради немає жодного підприємства. Дотації ж із районного бюджету, який теж є чи не найбіднішим в області, ледве вистачає, аби у більш-менш пристойному стані утримувати згадані ФАПи та інші об’єкти. Фактично коштів вистачає лише на поточні ремонти. Про щось же більше, приміром ремонт дороги, про яку буде окрема мова, навіть смішно говорити. Часто не під силу такі роботи навіть доволі багатим сільським бюджетам.
- Головна причина того, що Омит і сусідні села вимирають, на мою думку, полягає в тому, що свого часу розвалився колгосп, - міркує сільський голова. - Не маючи роботи, молодь стала звідси виїжджати… Та й без того, треба відверто сказати, ніхто з хлопців та дівчат вельми не прагнув жити в такому віддаленому селі - всі хотіли до міста, до благ цивілізації… Хоча, як розповідають старші люди, тут колись жваве життя було. І до війни, і в радянські часи… Тепер же від ферм та інших будівель лише руїни залишилися.
Поля, які колись колосилися, теж позаростали. І не лише тому, що немає їх кому обробляти. Значні площі просто стали непридатними для землеробства – колись вони були осушені, а тепер меліоративна система повністю занедбана, землі знову заболочуються. При цьому, варто зауважити, типовою є ця проблема не лише для Омитської сільської ради, а й, на превеликий жаль, для всього українського Полісся.
Дорогу з твердим покриттям до Омита збудували у…1998 році
- Чи не найбільш стрімко стали безлюдніти місцеві села після 1986 року. Тоді, наприкінці 80-х, діти ще народжувалися навіть у тепер приречених Гориничах, функціонували школи. Проте вже незабаром – у 1993-му – було закрито останню з них, в Омиті. Людей звідси гнала і примара Чорнобиля, і безробіття та інші соціальні негаразди, і звичайне бездоріжжя. Останнє, як вже мовилося, варте особливої уваги. В це важко повірити, але дорогу з твердим покриттям до села Омит було прокладено тільки у… 1998 році. І зробила це влада не з власної ініціативи. У відчаї місцеві люди тоді написали листа до президента сусідньої держави Олександра Лукашенка, аби він, так би мовити, забрав їх до себе - до Білорусі. Гвалт тоді, зважаючи на наближення чергових виборів, знявся чималий. Відтак дорогу, яку до того не спромоглася збудувати ані радянська влада, ані незалежної України, село таки одержало.
- Загострювало ситуацію те, - пояснює Сергій Жушма, - що з боку Білорусі, тобто до крайнього українського села Гориничі дорога з твердим покриттям була давно прокладена, до того ж, хороша. Звідти до Омита можна добратися шосейкою, далі ж – 6 кілометрів грунтового шляху до села Прикладники, що на шляху до райцентру. Тобто зі сторони України до нас, м’яко кажучи, важко було потрапити. Так само і в Україну з Гориничів.
Втім, той вистражданий і вимолений у влади шлях ненадовго зарадив жителям цього забутого куточка України. Збудований нашвидкоруч, він доволі швидко став непридатним. Тож нині перевізники просто відмовляються обслуговувати цей маршрут – і далеко, і невигідно, і техніка ламається. Районна влада з усіх сил намагається вирішити це питання. Якщо Омит ще має хоч якесь транспортне сполучення, хоча б нерегулярне, то сусідні Гориничі і Ніговищі знову опинилися ледве не в повній ізоляції. Її, до слова, люди найболючіше відчули не лише через брак сполучення з Україною, а й через те, що здобута нею незалежність повністю відрізала їх від сусідньої Білорусі, яка ось тут - ледве не на відстані простягнутої руки.
“Ми б усе віддали, аби нас приєднали до Білорусі”
- Нам тут біда! - каже наймолодша жителька села Гориничі - 57-річна Марія Чугай. – Живемо на окраїні України, а всі наші діти - в Білорусі. Хороша асфальтована дорога туди всього лише за 200 метрів від крайньої хати, але ані нас в сусідню державу, ані дітей до нас не пускають. Треба об’їжджати аж за 14 км через Прикладники, та ще й щоразу 7 доларів платити. І гостинці тепер не маємо права передати - ані молока, ані м’яса.
Проблема, зрозуміло, не лише в 14 км, а в тому, що цю відстань вкрай важко здолати. Адже якщо в Омит маршрутки ще заїжджають, то про Гориничі й мови немає.
- У нас колись тут людно було, гарно - до 400 чоловік жило, - зітхає за минулим 80-річна Оксана Климівна Сапега. - Я з чоловіком по три дійних корови тримала - і собі мала молоко, і державі здавала. Трудилися, не покладаючи рук. А що тепер ми маємо - не можу, якщо треба, навіть у сільраду добратися.
- Ми б, здається, віддали усе на світі, щоб нас до Білорусі приєднали, - у розпачі мовить Марія Чугай. - Я у другій годині ночі мушу вставати, щоб в лікарню у Зарічне добратися, адже маршрутка з Омита виїжджає в райцентр о 4 годині ранку. Ми вже тут в такому кутку, що далі нікуди.
- Жителі села Гориничі мріють, щоб до них хоч раз на тиждень потрапляв транспорт. Адже у разі потреби вони не можуть добратися ані до сільради, ані, тим паче, до райцентру, бо жодного авто тут немає. Усі 18 жителів села літні, переважно одинокі люди. Майже всіх їх і довелося побачити разом, коли приїхала в Гориничі.
- У нас тут тільки три сім’ї по парах, - каже Анастасія Литвинович, на обійсті якої зібралася маленька місцева громада, - решта - самотні. Когось діти на зиму забирають до себе, а дехто лишається. Та якось виживаємо. Хоч старі, але обробляємо землю, господарства тримаємо.
- На все село є дві корови і три коники, - додає балакуча Марія Чугай.
- Чого ж це?! У мене он ще коза і козюк, - усміхається бабуся Оксана. - Та не така я вже й стара!.. Біда тільки, що горба нагнало на спині та важко ходити. Але нічого - коли треба було сапати картоплю, то потихеньку, за тиждень, дала раду п’яти соткам.
- А коли Вам легше жилося? - цікавлюсь.
- Та, певно, за совєцької власті, - поміркувавши, поволі відповідає бабуся Оксана. - За Польщі то дуже важко було - сіллю солили як гряззю. Така чорна була... А зараз…
Розповідаючи про будні свого тихого забутого села, місцеві люди знову і знову повертаються до наболілих дороги і кордону. Невимовно боляче, що на 21 році незалежності України вони вважають за щастя, аби їх приєднали до сусідньої Білорусі, що за ці два десятиліття згадані населені пункти стрімко звелися нанівець. Призвели до цього, звісно, і чинники, які не залежать від загального добробуту в країні - як-от прагнення молоді знайти перспективи у місті. Проте є і ті, яким, беззаперечно, можна було запобігти. До речі, створення пунктів спрощеного перетину кордону є актуальним для мешканців десятків сіл, які розміщені на межі України з сусідньою Білоруссю. Частково воно вирішується, але дуже вже повільно. Схоже, ця та інші великі проблеми маленьких сіл і їх жителів державним мужам надто далекі. Тим часом, поки до них дійдуть руки можновладців, неповторний куточок краю, яким кінчається, чи то пак, починається Україна, безлюдніє все більше і більше. Хтозна, чи ще можна це зупинити.
• Світлана Тубіна
