А от фінал стосунків юнака та дівчини, на противагу ліричній пісні, радісний: створенню щасливої українсько-турецької сім’ї не завадили ані мовний бар’єр, ані різне віросповідання та разючі відмінності у вихованні і традиціях. Єдина перепона, яку справді довелося долати закоханим (передовсім Олені), - несприйняття оточуючих, котрі, трапляється, у її рідному Корці ще й тепер проводжають пару осудливо здивованими поглядами.
На Рівненщину Ібрагім Есмерай приїхав чотири роки тому в числі робітників турецької фірми “Онур”. Вона, як відомо, у рамках підготовки до Євро-2012 займалася будівництвом у нашому краї траси Київ-Чоп, частина якої і прямує повз невеличкий древній Корець. Їдучи на Україну з далекого Кирикхан-Хатая, що в Туреччині, молодий чоловік навіть не припускав, що цей поліський куточок стане для нього другою батьківщиною, що зустріне тут свою долю.
- Ми познайомилися майже одразу, щойно Ібрагім приїхав сюди, - пригадує Олена Есмерай (дівоче прізвище – Денисюк). – Він разом із іншими робітниками жив неподалік Корця і щонеділі приїжджав до міста грати з хлопцями у футбол. Це зовсім поруч із моїм домом. Одного разу я сиділа з подружками неподалік, аж бачу – він з мене погляду не зводить. Навіть злякалася. Коли ж зненацька підійшов і з допомогою перекладача попросив принести води, то й зовсім розгубилася... Довелося принести. Наступного дня все повторилося... Не зчулася, як стала чекати, коли знову побачу Ібрагіма, скучати за ним.
Залицявся до юної корчанки майбутній чоловік дуже гарно. Більшості українських хлопців, каже Олена, ще треба повчитися цьому. Ібрагім був навдивовижу уважним, привітним, щодня приходив на побачення з квітами. А бувало й таке, що, попрощавшись із ним увечері, зранку дівчина заставала хлопця там, де й залишила напередодні, - під вікнами свого будинку. Зрозуміла тоді, що таки варто вірити його почуттям.
- Сені севіюрум! Так турецькою звучить “я тебе люблю”, - усміхається Олена. – Та коли Ібрагім мені сказав ці слова, я ще не знала їх значення. Тільки очима кліпала у відповідь.
Коли вони вирішили одружитися, наречена була ще неповнолітньою, тож за дозволом побратися довелося звертатися до суду. Справжня ж проблема виникла з посвідкою на постійне місце проживання. Якби не сприяння голови Корецької райдержадміністрації Бориса Дицяка, можливо, не одержали б її дотепер. Олена зізнається, що друзі та знайомі всіляко відмовляли її пов’язувати свою долю з іноземцем. “Навіщо тобі той турок?!” – чулося чи не від усіх.
- Спершу й мама перечила, - ділиться жінка. – Але таки піддалася на мої довгі вмовляння. “О, так у мене гарний зять буде!” – мовила зрештою, коли я показала їй його фото.
- А як сприйняли ваше рішення рідні з Туреччини?
- Коли Ібрагім сказав батькові, що хоче взяти за дружину українку, він тільки поплескав його по плечах і сказав, щоб якомога швидше віз мене до Туреччини. Хотів побачити мене. Але ми не встигли – батько Ібрагіма помер. Тож рішення про весілля приймав його старший брат. Ми його й святкували в Туреччині. Все було скромно – з пригощання був тільки десятиярусний торт і кока-кола. У містах там переважно так і практикують, а от у селах, як і в нас на Україні, столи вгинаються від страв.
Вінчання в Ібрагіма та Олени не було, адже вони різного віросповідання. Можливість стати християнином чоловік навіть не припускає. При цьому Олену змінювати віросповідання теж не примушує. Каже, що рішення цілком за нею. Власне, проблеми з цього молода пара не робить. Разюча різниця в культурі, вихованні, традиціях, релігії жодним чином не затьмарює їхнього сімейного щастя, яке сім місяців тому зробило ще більш повним народження сина. У маленькій квартирі, яку молода сім’я винаймає у Корці, мусульманство та християнство поєднується абсолютно органічно. Кожен із подружжя поважає віру іншого і, хоч і не приєднується до неї, проте й не перечить. Наприклад, на Великдень, як і годиться, в оселі є паска, крашанки, чути молитву. Минулої ж суботи Ібрагім відзначав мусульманське свято Курбан-Байрам.
Немає проблем і з мовою та родинними традиціями. Молода пара каже, що всі ці перепони є надуманими. Якщо є порозуміння між людьми, ніщо не може завадити їхньому щастю. За чотири роки, відколи вони разом, Олена вже легко спілкується з Ібрагімом турецькою, а він досить вільно розмовляє російською. З українською мовою, щоправда, складніше, проте кличуть одне одного чоловік та дружина не інакше як українським “сонечком”.
Страви на їхній кухні теж готуються турецько-українські. Як і більшість іноземців, Ібрагім не залишився байдужим до українського борщу, вареників та дерунів, Олену ж навчив правильно готувати плов, печені баклажани та інші страви своєї національної кухні.
- Єдине, на чому наполягає чоловік, - в оселі не повинно бути свинини та спиртного, - каже господиня. – Навіть коли приходять гості. Я не перечу, адже він теж багато в чому мені поступається. Наприклад, у нього на батьківщині так заведено, що чоловік допомагає дружині в домашніх клопотах тільки тоді, коли вона хвора. У нас же немає такого правила – якщо треба, то Ібрагім і їсти зварить, і посуд помиє...
Спілкування з подружжям перервав дитячий плач, що почувся з сусідньої кімнати. Ібрагім підхопився і вже за хвилину повернувся, бавлячи на руках сина і наспівуючи йому турецькою якусь пісеньку.
- Він дуже гарно співає, я ж зовсім не вмію, - огортає теплим поглядом чоловіка та дитину Олена. – Тож колискові – це в нас обов’язок батька.
- А не сумуєте за батьківщиною? – запитую вже Ібрагіма.
- Ні, - дивується у відповідь, - мені тут подобається. За чим скучати?.. Тут у мене найдорожче – дружина й дитина.
Проте подружжя не виключає, що з часом таки поїдуть до Туреччини жити. Все залежить від роботи. Нині Ібрагім працює на кар’єрі, проте це не на довго, адже обсяг робіт там уже вичерпується. Якщо не вдасться працевлаштуватися, поїдуть на його батьківщину. Тим паче, що там у нього є власний будинок, який залишив у спадок батько. Олена ставиться до цього позитивно. Вона дотримується того ж принципу, що і її друга половинка. Каже, що почуватиметься щасливою будь-де – аби лиш поряд був чоловік і дитина.
• Світлана Тубіна
