Керівниця ЦОЗ ДКВС в Волинській та Рівненській областях розповіла як діагностують та лікують туберкульоз у тюрмах та СІЗО
Річна кількість нових діагностованих випадків захворювання на туберкульоз у закладах відбування покарання та в слідчих ізоляторах Рівненщини та Волині не змінюється протягом останніх кількох років. Про це в інтерв’ю розповіла начальниця філії Центру охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби у Волинській та Рівненській областях Світлана Яковчук. Чиновниця зазначила: для забезпечення прав засуджених та тих, хто перебуває у СІЗО, на отримання медичної допомоги лікарів у зазначених закладах вистачає.
За інформацією Світлани Яковчук, туберкульоз у пацієнтів з перелічених установ діагностують вчасно та слідкують за лікуванням.
Публікацію підготовлено БО «Мережа 100 відсотків життя Рівне», завдяки щирій підтримці американського народу, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), шляхом фінансування Проєкту «Підтримка зусиль у протидії туберкульозу в Україні», що виконується міжнародною організацією PATH.
- Яка ситуація з туберкульозом в закладах відбування покарання (ЗВП), чи змінюється і якщо так, то з якою динамікою? Чи вплинула війна та чи внесла зміни в цілому?
Загалом особливого впливу ми не помітили. В цілому кількість виявлених випадків туберкульозу залишається більш-менш сталою упродовж останніх років. Це є і відображенням загального рівня захворюваності в суспільстві, оскільки часто в місця несвободи потрапляють особи, які, для прикладу, інколи бувають нижчого соціального рівня, погано забезпечені, що однозначно впливає на їхнє здоров’я, їхню сприйнятливість туберкульозу. Крім того, ці люди часто не зовсім слухняні пацієнти і не завжди розуміють, не завжди зацікавлені в кінцевому результаті – одужанні. Тому, захворювання часто має рецидивний перебіг, який переходить у резистентні форми.
Загалом на кількість захворюваності впливає не так війна, як загальна державна політика щодо лікування хворих на туберкульоз. А саме: наразі пацієнт, який виявлений з активною формою туберкульозу, поміщається в протитуберкульозний диспансер на орієнтовно два тижні і вважається, що цього достатньо, аби його знебацилити. Після цього його відпускають додому на амбулаторне лікування під спостереженням сімейного лікаря. Є різниця, коли пацієнт отримує всю терапію в умовах лікувального закладу, де він дотримується певного режиму, не забуває про вживання ліків, є контроль вживання. І навпаки: часто є пацієнти, які наркозалежні або зловживають алкоголем, тож сподіватись на їхню свідомість, що вони будуть ретельно приймати ліки, як би то було під спостереженням лікаря – цього немає. Тому, ми маємо таку картину з туберкульозом.
- Розкажіть, будь ласка, як саме відбувається діагностика туберкульозу у пацієнтів, які перебувають у закладах відбування покарання?
Кожен ув’язнений, який прибуває у слідчий ізолятор (СІЗО), протягом двох тижнів проходить первинний медичний огляд. Тобто, оглядає терапевт, фтизіатр, психіатр. Під час цього обстеження, кожен пацієнт проходить скринінгове анкетування на туберкульоз. При наявності певних позитивних відповідей відповідно до анкети, таким пацієнтам, якщо вони належать до групи ризику за результатами анкетування, належить дообстеження на туберкульоз. Оскільки переважна більшість прибуває вже з даними рентгенологічного обстеження, у таких пацієнтів ми відбираємо харкотиння для проведення молекулярно-генетичної діагностики на туберкульоз. З 2022 року ми маємо у своєму арсеналі і в Луцькому, і в Рівненському СІЗО, тобто Луцька міська медична частина та Рівненська міська медична частина, апарати для генетично-молекулярної діагностики «Джин-експерт», які закуплені коштом Глобального Фонду і поставлені для того, щоб ми могли своєчасно виявляти захворювання та надавати допомогу цій категорії пацієнтів. У зв’язку з цим, у нас деякою мірою зросла кількість виявлених випадків туберкульозу. Принаймні, торік ми це бачили у Луцькій міській медичній частині.
За сучасними тенденціями діагностика туберкульозу якраз і проводиться за результатами молекулярно-генетичного дослідження і є пацієнти, в яких за даними рентгенологічного дослідження за описом фахівців є залишкові зміни після перенесеного туберкульозу в анамнезі. Якраз за результатами молекулярно-генетичного аналізу харкотиння таких пацієнтів, у певного відсотка ми виявляємо, що туберкульоз знову перейшов в активну форму. Відповідно, можемо вчасно діагностувати та лікувати. Протягом минулого року в Луцькому СІЗО на вході протягом кількох перших тижнів ми діагностували туберкульоз у восьми пацієнтів. Вони пройшли весь курс лікування ще в умовах СІЗО.
- Як саме реалізується лікування у таких закладах? Чи є необхідність у конвоюванні пацієнтів до мед закладів?
Тут є різниця – СІЗО та ЗВП. Пацієнти, які поміщенні у СІЗО, це особи, які під підозрою, їхня вина не доведена у суді. Такі пацієнти, якщо мають бактеріовиділення, протягом доби повинні бути конвойовані до територіальних протитуберкульозних медичних закладів і протягом двох тижнів проходять знебацилення у протитуберкульозних закладах Міністерства охорони здоров’я. Потім, якщо пацієнт і надалі має перебувати у СІЗО, то його поміщають до медичної частини СІЗО для проходження лікування.
Якщо ж лікування не закінчене, а слідство закінчили і вирок набрав чинності, то пацієнта етапують до ЗВП, після чого пацієнт чи пацієнтка потрапить до відомчого протитуберкульозного закладу для закінчення програми лікування.
Якщо ж хворобу виявляють в установі відбування покарань, то все відбувається по-іншому. Ми не лікуємо туберкульоз в ЗВП. Такі пацієнти при підтвердженні діагнозу будуть скеровані до відомчих протитуберкульозних медичних закладів для проведення всієї програми лікування.
- Чи ізолюють покараного від інших під час хвороби?
У СІЗО знаходяться особи, які під підозрою. Але навіть у таких випадках, ми маємо інфекційні ізолятори, куди поміщають таких пацієнтів, з метою дотримання інфекційного контролю та запобігання поширення небезпечної інфекції серед інших – і ув’язнених, і працівників ЗВП.
- Яка наразі ситуація з медперсоналом у ЗВП? Чи достатньо його на території Рівненської та Волинської областей?
Укомплектування медичних частин у нас достатнє для забезпечення надання цілодобової медичної допомоги та для проведення первинних оглядів, виявлення туберкульозу. Наразі проблем з персоналом не маємо.
- Чи є на території областей спеціалізовані тюремні лікарні? Чи багато пацієнтів там перебувають зараз?
Ні на території Волинської, ні Рівненської областей загалом немає спеціалізованих тюремних лікарень. Ми маємо лише медичні частини при кожному ЗВП.
- Чи відомі вам випадки повторного зараження туберкульозом у ЗВП? Які на вашу думку є способи (методи) убезпечити людей від зараження?
Я попередньо говорила – коли йдеться про повторне зараження, це може бути загалом резистентна форма туберкульозу, яка десь колись трохи підлікована.
У пацієнтів, які хворіли на туберкульоз, є фіброзні залишкові зміни. Рентгенологу часто буває важко зрозуміти, чи те, що він бачить – це залишкові зміни, чи це є нове вогнище туберкульозу на фоні фібротичних змін. Велику роль відіграє наявність «Джин-експерту», бо ми можемо зрозуміти безпечна людина чи ні, і вчасно продовжити лікування.
- Яка наразі ситуація з посадами фтизіатрів у медчастинах? Чи є такі, чи передбачені?
Посади фтизіатрів у нас передбачені в міських медичних частинах при СІЗО. Там, де ми не лише виявляємо, але й лікуємо. Маємо компетентних фтизіатрів, які є сумісниками, адже залучені з територіальних протитуберкульозних лікувальних закладів і власне у Луцькому СУЗО у нас працює за сумісництвом завідувачка відділення резистентної форми туберкульозу Ірина Дудко. У Рівненському СІЗО віднедавна замінили лікарку, яка займається саме резистентною формою туберкульозу. Ці фахівці компетентні і ми спокійні – протокол ведення пацієнта і результативність максимальні та такі, які можна досягти, за умови, що пацієнт дотримуватиметься наданих йому лікувальних рекомендацій.
- Ще якихось п’ять років тому були проблеми з транспортуванням мокротиння та й самих засуджених на додаткові обстеження до інших мед закладів. Зокрема, відомо, що не скрізь були службові авто для таких дій. Чи вирішене зараз це питання?
Щодо транспортування харкотиння, нам у цьому допомагають неурядові організації. При кожній установі відбування покарань ми маємо укладені тристоронні угоди між філією, закладом чи установою відбування покарань та неурядовою організацією. Наразі такою є Благодійна організація «Мережа 100 відсотків життя Рівне». Соціальні працівники цієї організації допомагають нам транспортувати всі біологічні матеріали, які необхідні нам для діагностування тієї чи іншої патології.
Що стосується транспортування самих пацієнтів на дообстеження в інші заклади, то якихось проблем у цьому ми не маємо. Такий обов’язок покладається на адміністрації СІЗО та ЗВП. Позаштатних ситуацій поки не було.
- ЦОЗ ДКВС функціонує з 2017 року. Чи стала з того часу медицина у ЗВП незалежною від керівництва тюрем?
Ми орендуємо приміщення для ведення господарської діяльності з медичної практики. Абсолютно ми не у підпорядкуванні. Можливо інколи буває якийсь людський фактор, але ми скрізь можемо домовитись, дійти якогось спільного консенсусу, якщо є така потреба, щось потрібно допомогти, вивезти вчасно пацієнта тощо. Але наразі якихось суттєвих проблем я не бачу.
- Логічно, що в’язні можуть спекулювати хворобою та необґрунтовано скаржитись на медицину. Чи є документи, згідно з якими хворих на туберкульоз потрібно утримувати окремо від інших в’язнів? Чи ізоляція не порушує права людини?
Щодо скарг на медицину, то у нас є така тенденція і переважно ми спостерігаємо таке в СІЗО, де ще справа людини не набула вироку, і пацієнти там ще апріорі є невинними. Саме там ми спостерігаємо маніпуляції: пацієнти хочуть якимсь чином вплинути на суд, говорять, що стан їхнього здоров’я погіршився у СІЗО і т.д. Такі речі ми бачимо, але в таких випадках є достатньо і у нас фахівців, які можуть розібратись у ситуації. Якщо раптом ситуація набирає таких обертів, що ми не можемо розібратись, то вивозимо пацієнта до територіальних закладів МОЗ до вузькопрофільних фахівців, консультуємо. Якщо отримуємо діагностичні чи лікувальні рекомендації – теж їх робимо. Тому принаймні на територіях Волинської та Рівненської областей не було такого, щоб пацієнт чи пацієнтка померли від того, що саме в місцях несвободи чимось захворіли чи не лікували їх вчасно. Але, буває, що ми бачимо, що людину потрібно лікувати, а пацієнт (-ка) не дає згоду на лікування, не хоче лікуватись… Я бачу протилежну трошки залежність.
Ізоляція ж своєю чергою абсолютно не порушує права людини, це нормальна практика. Це є на засадах превентивної медицини для запобігання поширення інфекції, для дотримання прав інших людей не заразитись. Це й дотримання вимог інфекційного контролю, згідно з якими така людина має бути ізольована на час, поки людина виділяє бактерії в плані туберкульозу або якусь іншу інфекцію. Звісно, пацієнт має бути ізольований. А коли загроза для інших зникає, то пацієнти можуть бути переведені в камери загального утримання. Крім того, інфекційні ізолятори – це лікувальні палати, там немає гірших умов, ніж в камерах загального тримання. Не знаю яким чином перебування в ізоляторі могло б впливати на порушення прав людини чи приниження людини. Наразі не бачу підстав думати про такі речі.
- Дякую Вам за розмову!
Аліна ДУБОВСЬКА
