Стало воно можливим завдяки щирій маминій молитві, таланту лікарів та добрим людям, котрі відгукнулися милосердям на горе багатодітної поліської родини. Завдяки янголам на небі і на землі, які оберігають Тетянку, нині на її обличчі знову сяє усмішка, дівчинка гарно вчиться, захоплюється малюванням, вишивкою і... мріє стати лікарем.
У родині Феодосії Петрівни та Миколи Ничипоровича М’яликів із села Воронки восьмеро дітей. Тетянка – одна з середульших. Того дня, коли сталася трагедія, вона, як і інші діти, бавилася на подвір’ї біля дому. У злагодженому тихому житті родини, здається, ніщо не віщувало біди... Аж тут братик, не поборовши допитливість, заліз у кабіну новенького трактора, що його днями придбав тато, хотів спробувати, як він їде, а вже за мить сталося непоправне... Інші діти з переляку порозбігалися, а Тетянка не встигла – трактор її буквально розчавив об стіну...
– Коли сусіди допомогли мені доправити донечку до районної лікарні, там вжахнулися, – зі сльозами на очах пригадує Феодосія Петрівна. – Травми були такі, що потім навіть в Охматдиті дивувалися, як моїй дитині вдалося врятувати життя, та ще й у звичайній районній лікарні. Рятували її головний лікар Іван Караїмчук та завіду-ючий хірургічним відділенням Олександр Гудзь. Хоч це був вихідний, скликали усіх медиків, не стали чекати допомоги з області, бо безцінною була кожна хвилина. Потім, де б ми не лікувалися, медики всюди казали, що наші володимирецькі лікарі надали моїй дитині дуже висококваліфіковану допомогу, що ці перші дні вирішили все.
“Я вже на небі? – перше, що запитала бідолашна дівчинка, коли опритомніла. – Я бачила янголів, але вони мені сказали, що мені ще рано...”.
– Це сталося на третю добу, – пригадує мати. – І наша сім’я, і лікарі з величезною тривогою чекали, коли Тетяна опритомніє. Але Бог почув мою материнську молитву – вона найсильніша. Бог врятував моїй дитині життя і послав добрих людей, які допомогли в горі.
То був лише початок повернення до життя поліської красуні-дівчинки, але допомагало у тих надлюдських випробуваннях головне – віра в те, що жити вона таки буде. І під час тривалого (впродовж семи місяців) лікування в Охматдиті, і після ампутації ноги та безкінечних митарств по медичних закладах України, де їй провели понад 20 операцій, лікарі були вражені силою волі Тетяни, її витримкою, що є рідкістю в таких ситуаціях навіть для дорослих.
– Вона ніколи не скаржиться, коли її щось болить, – мовить мама. – Я можу помітити це тільки по тому, як вона тихенько скривиться, та й то тоді, коли думає, що я не бачу. І в лікарні не панікувала, хоча, як ми не приховували це від неї, знала навіть про ампутацію ніжки. Коли лікарі побачили ті малюнки, які вона малювала на лікарняному ліжку, були вражені: “От бачите, – перезирнувшись, сказали одне одному, – як дитина сама себе лікує!..”. Тетянку ж запевнили, що вона обов’язково буде ходити. Коли нам з чоловіком сказали, що нарешті можемо купувати милиці, для нас це була справжня радість.
Поки Тетянка лікувалася в Охматдиті, вона не лише малювала рідне село, за яким так скучила, а й вишивала... Вишивала подушечку для своєї тоді ще ненародженої сестрички Лілі. Коли в родині сталося нещастя, її мама була на шостому місяці вагітності. Побачила ж Тетяна свою сестричку, коли маленькій було вже кілька місяців, і, попри свої недуги, стала про неї дбати, мов мама.
– Напевно, наша Лілька відмінницею буде, коли піде в перший клас, – усміхається Тетяна, жваво приєднавшись до розмови, коли мова зайшла про сестричку. – Їй тільки два з половиною роки, а вже рахувати вміє і букви знає. Це я її навчила.
Сама ж Тетянка після тривалого лікування одразу з усіх сил намагалася повернутися до звичного їй життя. Власне, не лише ходити, а й жити вона мусила починати вчитися спочатку. “Ой, мамо, яке ж гарне небо!”.... “А як сонечко світить!”... “Мамочко, подивись – он квіточка розцвіла!”... Коли Феодосія Петрівна розповідає про повернення до життя своєї кровиночки, голос у неї тремтить, а сама Тетяна з сумом відвертає обличчя, зовсім не по-дитячому намагаючись приховати біль від пережитого, що тінню набіг на її юне і дуже красиве обличчя. Так само не по-дитячому не дозволяє собі коритись хворобам – вона усього лише за два місяці, як розповіла мама, надолужила шкільну програму за цілий навчальний рік, захоплюється малюванням, вишиванням, моделюванням одягу. А ще – допомагає матусі не лише маленьку сестричку доглядати, а й у хатніх клопотах.
– Все робить – і пере, і прибирає, і позастилає все завжди гарно, – розповідає Феодосія Петрівна. – Я їй кажу: “От навчу тебе ще хліб пекти, тоді вже й зовсім справжня господиня будеш”. Теплої пори року Тетянка ходить до школи, а решту часу вчиться вдома. Каже, що дуже хотіла б увесь рік відвідувати заняття, бути серед однолітків, але батьки не дозволяють – хвилюються, щоб, бува, не впала. Вона ж, якщо й таке трапляється, не дозволяє стороннім навіть допомогти собі, намагаючись не привертати увагу і жодним чином не показуючи, наскільки їй це складно...
– Тетянка росте, і незабаром доведеться проводити коригування протеза, – продовжує розповідь мама. – Ми дуже вдячні головному лікарю Охматдиту Юрію Гладуну за те, що він подбав, аби доньці його поставили безкоштовно. І взагалі за все, що для моєї Тетянки зробила ця людина. Безмежно вдячні ми і завідуючій відділенням гнійної хірургії Охматдиту Надії Павлівні Кисіль, і лікуючому лікарю Єлизаветі Андріївні Мельник та, звичайно, нашим володимирецьким лікарям і всім людям, які виявили чуйність до нашого горя. А ще – нами постійно опікується голова комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва. Вона називає Тетянку своєю хрещеницею, часто телефонує додому, запитує, як вона почувається. Постійно цікавиться моєю донечкою і голова Комітету Верховної Ради із питань пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій Сушкевич. Наприклад, минулого літа завдяки йому Тетянка змогла на морі оздоровитися – радіє, що навчилася навіть плавати.
Незважаючи на пережите, попереду у Тетянки ще багато випробувань. Наступні оперативні втручання робитимуться тоді, коли, як постановили кубинські лікарі, сформується її організм. Грунтовне обстеження стану здоров’я дівчинки вони зробили торік, коли разом із Президентом України Віктором Януковичем, як вже писала наша газета, вона їздила до цієї далекої країни. Перебувала там впродовж двох з половиною місяців.
– Коли директор Охматдиту зателефонував нам і сказав, що їдемо разом із Президентом на Кубу, ми думали, що це жарт, – каже батько Микола Ничипорович. – Це було о дев’ятій вечора, а вже о дев’ятій ранку ми були в аеропорту в Києві. Нас туди завезли “швидкою” із Володимирецької райлікарні. Ми не встигли ще й зібратися, а вона вже була біля дому. У Києві мені видали вже готовий закордонний паспорт, інші документи.
І Тетянку, і її батька найбільше вразило на Кубі надзвичайно тепле й уважне ставлення лікарів. Коли ж у дівчинки був день народження, її, як розповіла, навіть посли приходили вітати. А ще – незабутні враження залишив океан.
– Нас туди возили щодня, – мовить. – І уявіть – в автобусі ми були тільки вдвох із татом, ці поїздки спеціально для нас організовували...
– Єдине, за чим шкодую, що косу довелося відрізати, – тепло додає тато. – У Тетяни вона була дуже густа і довга. Я звик, що жінка їй дає раду, тож сам не міг заплести Тетяну...
– Мою косу в телевізор забрали, – усміхається дівчинка.
Віриться, що цю сонячну усмішку поліської дівчинки-красуні більше ніколи не затьмарюватиме біль, що матиме вона щасливу світлу долю, а янголи, які оберігають юне життя, захистять її від усіх бід. До речі, найсокровенніша мрія Тетянки – стати лікарем... Віриться, що вона збудеться і дівчина й сама стане для людей янголом у білому халаті, рятуватиме їхні долі і життя.
• Світлана Тубіна
