Сюди – в самісіньке серце правічного лісу – з надією на допомогу люди поспішають із усіх-усюд. Коли і за яких обставин стало зрозуміло, що ця місцина має чудодійну силу, тамтешні жителі достеменно не знають. Легенда мовить, що орієнтовно 1861 року там заблукала родина старців. Зима тоді була надзвичайно люта, заметілі такі, що хати й хліви ледве не попід дах були вкриті снігом.
– Звідки йшли старці, точно не відомо – десь зі сторони Степангорода, – розповідає бабуся Василина, чиє обійстя розташоване майже на околиці села Луко. – Від крайньої хати і до урочища, де старці заблукали, зовсім близько, якихось півтора кілометра, але ж буря замела всі сліди, тож вони так і не змогли знайти дороги й замерзли. Кажуть, що їх було п’ятеро – чоловік, дружина і троє маленьких дітей.
Знайшли селяни загиблих лише ранньою весною, коли сніг зійшов і відкрив задубілі тіла. Люди були вражені, що жоден звір не зачепив їх. А ще, коли зібралися їх хоронити на сільському цвинтарі, побачили, як із грудей старця випала незвичайна іконка. Місцевий священик, роздивившись її, сказав, що бідолашні були старообрядцями. Іконку місцеві жителі почепили на найвищому з хрестів, які встановили на місці смерті бідних мандрівників. Із тих пір урочище називають Хрести або Старці. Люди помітили: якщо на тому місці помолитися та попросити в Бога благословення, щирі прохання обов’язково здійснюються.
– За який час після смерті старців довколишні жителі почали ходити туди за допомогою, ніхто не пам’ятає, – каже бабуся Василина. – Я вже 74 роки маю, а ще моя бабуся Ївга про них розповідала. Йдучи з лісу, ніхто з наших людей Хрести не оминає – чи жменьку чорниць залишать, чи окраєць хліба. Одного разу, прийшовши в урочище, бабуся Ївга сказала: “Ой, старчику-старчику, якби знала твоє ім’я, то замовила б молебень у церкві...”. Цієї ж ночі він її наснився і сказав, що його звали Калістратом...
За допомогою до Хрестів люди ідуть з усіх-усюд. Теплої пори, каже бабця Василина, жодного дня не буває, щоб не прямували туди подорожні. З уст у вуста передаються вісточки про те, як і видужати вони допомагають, і долю свою знайти, і життєві проблеми вирішити.
– Ну нехай не за день, не за тиждень, але обов’язково допомагає, – продовжує бабуся Василина. – Я, наприклад, завше просила старчика заступитися за моїх дітей. Їх у мене восьмеро. Усі, дякуючи Богові, повиростали, освіту здобули, в люди вибилися.
– А є якісь правила, чи то обряд, якого необхідно дотримуватися в урочищі? – запитую.
– Вони дуже прості – перехреститися, прочитати молитву “Отче наш”, а потому сказати: “Старче, приступи, допоможи!” і попросити про своє найсокровенніше. Обов’язково треба принести щось із собою – чи хустину, стрічку, чи щось із їжі, залишивши це біля хрестів. Але в жодному випадку не можна просити про щось зле чи корисливе. Старчик не послухає, і гріх матимете.
...Знайти шлях від села Луко до таємничого урочища дуже легко – дороговказом є кольорові стрічки, якими попередні подорожні пов’язали у напрямку Хрестів старі сосни. Коли ж, розступившись, вони нарешті відкривають погляду це оповите вірою і легендами місце, ледве не перехоплює подих. Пов’язані сотнями, можливо, навіть тисячами, стрічок, вони схожі на силуети людей... Там і одяг, і вишиті рушники, і дитячі іграшки... Поруч – столик, на якому частування для бідолашних старців... Територія біля хрестів огорожена, а самі вони, як переповіла бабуся Василина, оновлюються. Про все це дбають місцеві люди – урочище Старці є для них беззаперечною святинею.
...Тихий правічний ліс мовчить. Він знає про таємницю старців, які померли у його нетрях, про те, хто вони і що їх привело до поліського краю, однак ніколи про це не розкаже. А от добра слава про надзвичайну силу молитви, прочитаної в загадковому урочищі, давно перетнула навіть кордони України. За кожною із стрічок, що майорять на хрестах посеред лісу, – людський біль, поневіряння, щира віра і надія.
• Світлана Тубіна
