Неординарні, яскраві, будь-якого розміру та у різноманітних техніках виконання писанки з рук цієї жінки вже давно прикрашають та оберігають від лиха домівки майже всіх друзів та рідні й радують очі відвідувачів у виставкових залах та музеях. Писанкарка використовує традиційну символіку, яку вона пропускає крізь призму власного бачення й досвіду, і володіє цілою низкою технік: наприклад, восковою, технікою шкрябання, травлення на курячих, гусячих, навіть… страусиних яйцях.
Не так давно Вікторії Степанюк присвоїли звання «Заслужений майстер народної творчості України». А починалося все, як згадує майстриня писанкарства, з банального «Ну давай, спробую».
– Кожен з нас так чи інакше знаходить свою нішу, - каже Вікторія Миколаївна, - так, чи то випадково, чи свідомо, і я її знайшла. Якось перед Великоднем знаний на Рівненщині майстер народної творчості Микола Огородник запитав: «А хочете я вам покажу, як писати писанки?». Я й зараз легка на підйом, а тоді й поготів: «Давайте, - кажу, - а що для цього треба?» Він дав маленький списочок того, що купити, нічого складного там не було – віск, свічки, писачки він нам з Києва привіз. Отож незабаром приступили до роботи. Спробувала – виходило непогано. Та якось тоді не надто серйозно поставилась до того. А от коли пан Микола через тижнів зо два прийшов до нас в художню школу, я і моя колега вже мали роботи на виставку. Звісно, це були традиційні писанки, перемальовані, з чого всі й починають. Але він був вражений. З того часу ми в художній школі почали навчати писанкарству діток. А далі, як кажуть, все пішло-поїхало й закрутилося. Людина, вочевидь, завжди опиниться там, де треба, якщо це її покликання. Я не фаталістка, але, мабуть, судилося мені опинитися там, де Микола Огородник пропонував навчитися писанкарству, треба було погодитись і взятися за писачок.
– Згодом до краєзнавчого музею, - пригадує майстриня, - з виставкою приїхала Леся Токарська. Ми побували на цій виставці, походили, пороздивлялись, та й самі собі думаємо: «Ми теж так можемо, ми таке знаємо і практикуємо.» А треба сказати, що у нас в місті є дуже творча людина, але ще більш талановитий організатор Катерина Примаченко. От вона мене й Наталію Дребот взяла, як кажуть, «на слабо»: мовляв, чого ж ви дівчата сидите, склавши руки, коли могли б свою виставку представити.
Звісно, це було трохи авантюрно, але вже за рік в обласній бібліотеці ми зробили свою виставку. І… вона мала великий успіх! З того часу було щонайменше п’ять лише загальних виставок, а ще ж і персональні є.
Спілкуючись з Вікторією Миколаївною та розглядаючи її роботи, одразу помітив, що енергійності й натхнення цій жінці не позичати. Сама ж майстриня каже, що праця – то і є натхнення. Одну писанку починаєш щойно «ескізити» олівцем, а в голові вже тримаєш ідею на другу, при тому, що з боку лежить третя. Головне тільки почати роботу, а далі захоплює так, що вже не в змозі зупинитися, з’являється стільки ідей, аби тільки встигав їх втілювати. Крім того, є ще ціла низка технік, і всі їх хочеться опанувати й створити у всіх свій маленький шедевр. Інша річ, що робота з таким делікатним матеріалом дуже кропітка й потребує зосередженості та внутрішнього спокою. Адже, як зазначає майстриня, писанка, створена у негативному настрої, довго не «проживе», якщо її взагалі вдасться завершити. Позитивні емоції вкрай важливі не лише в процесі творення, а й тоді, коли ти даруєш писанку – тоді вона обов’язково принесе удачу. Адже писанка – це своєрідне замовляння, а символи, що на ній зображені, не випадкові. Тисячоліттями вимірюється історія писанки. Традиція розпису зародилася ще в ті часи, коли стиль життя людини був неподільно пов’язаний із природою. Люди сприймали оточуючий світ живим, здатним до спілкування. Прагнучи вижити в світі, що оточував їх могутніми стихіями, наші предки виховували в собі чисті, немов гірські води, серця, міцні, немов дубове гілля, руки та намагалися навчитися дивовижній мові Всесвіту. Наприклад, яйце вже саме по собі символізує життя, а інколи не завжди чітко розумієш трактування того чи іншого зображення, але його так і манить використати. Нема, каже Вікторія Миколаївна, на писанках повністю авторських зображень, – те, що тисячоліттями писав на них наш народ, і зараз підсвідомо й гармонійно вписується.
Цьогоріч, наприклад, зазначає майстриня, часто почала писати дерево життя і птахів. Вони теж символізують чимало – від підземного світу й до небесних висот. Дубові листочки – символи сили, тому писанки з їх зображенням зазвичай дарують хлопцям, щоб були міцні, як дуб. Дівчатам – писанки із зорями, ружами й барвіночком. Писанки завжди користувались повагою у нашого народу: їх ніколи просто не викидали, весною їх давали в першу борозну, посуд, в якому розписували писанки, ні для чого іншого не використовувався, дівчата на Великдень клали писанки у воду й умивалися, навіть ганчірочки, якими витирали писанки, не викидали.
В давньому мистецтві живе незнищенність людського духу, і саме тому воно хвилює нас сьогодні. Висока духовність, небуденний талант, природний розум нашого народу, можливо, найбільше й розкрилися в писанкарстві. Так маленьке яйце ховає в собі велике мистецтво.
• Анатолій Андрієвський
