Як і колись, якщо потрібна мудра порада, розважливе слово чи просто підтримка, люди йдуть за цим до свого колишнього голови колгоспу Дмитра Олександровича.
За понад сорок років трудового стажу яку лишень працю не знали його руки – і на шахті, і на залізниці, і водієм. Та найбільше сил, часу, знань і... душі віддав він рідній матінці-землі. Втім, про все поступово...
Розпочалася життєва дорога Дмитра Попружука у тій же таки Яринівці Березнівського району ось уже понад 70 літ тому. Дитинство було як у більшості однолітків – повоєнні нестатки і селянська праця змалечку у полі та біля домашнього господарства, яка лише зрідка перенизувалася дитячими розвагами. На пустощі просто не було часу. Коли ж хлопець закінчив сьомий клас (було це в 1956 році), то, аби хоч якось підсобити родині, в якій були ще малі діти, пішов найматися пасти череду.
- Мусив заробляти копійку, адже важко жилося, - пригадує Дмитро Олександрович. - Батько ж інвалідом із фронту повернувся. Але пасти череду не дуже довго довелося, пішов вчитися у так звану ГПШ – гірничо-промислову школу, аж у Луганській області. Чому так далеко? Бо просто туди набір був. Це навчання стало для мене справжньою школою життя – завдяки йому я навчився, як, так би мовити, на хліб насущний заробляти, як за одним чаєм спускатися у забій шахти...
Харківська комсомольська шахта тресту “Свердловвугілля” - саме це підприємство стало першим робочим місцем Дмитра Попружука. Після служби в армії молодий чоловік знову повернувся в забій. Можливо, шахтарська професія стала б його долею, проте завадили цьому тривожні листи з рідної Яринівки.
- Батько на той час дуже захворів – просив, щоб я повернувся додому, - продовжує Дмитро Олександрович розповідь про вже давно призабуті дні. – Непросто було вирватися, але таки вдалося. Вдома ж постала проблема з працевлаштуванням – гірничу ж професію на Рівненщині, зрозуміло, ніде застосувати. Тож спершу трудився на залізниці, а потім, закінчивши відповідні курси, водієм. Доти, поки одного чудового дня наш тодішній голова сільради не викликав мене та не повідомив, що потрібно йти на навчання у Вищу партійну школу. Це, зрозуміло, абсолютно змінило мою подальшу долю... “І куди ж то вас, голубчики, направити?..” - з доброзичливою усмішкою роздивляючись мої та колег документи про освіту, які одержали після закінчення ВПШ, розмірковував пізніше – у 1972 році – перший секретар Березнівського райкому партії Віктор Степанович Вознюк. Побачивши ж, що в мене оцінки хороші, сказав без вагань: “Будеш у “Світанку” працювати. Сьогодні ж і повезу тебе представляти в Маринин...”.
Будучи селянином із діда-прадіда, Дмитро Олександрович одразу зрозумів: це саме та робота, яка буде йому до душі, якій віддаватиме всі свої сили й енергію. Необхідні ж знання аграрного профілю теж мав, адже, як розповів, на той час у Вищій партійній школі не лише партійну освіту давали, а й агрономічну. Особливо ж грунтовно вивчалися землеробство та рослинництво. Власне, це найбільше йому й знадобилося.
- Мене призначили на посаду заступника голови колгоспу та одночасно секретаря парторганізації, - розповідає. – Це лише на перший погляд звучить парадно і віддалено від реальної роботи, а насправді потрібно було вникати в усе до найменших дрібниць, постійно бути в полі чи на фермі. Як казав Віктор Вознюк, секретар повинен і зустрічати доярок на фермі вдосвіта, і проводжати після вечірнього доїння... То була хороша порада.
Із вдячністю згадує Дмитро Попружук і свого першого безпосереднього керівника на початку роботи в сільському господарстві, який став для нього мудрим наставником. Це тодішній голова колгоспу “Світанок” Володимир Войтович.
- Він був не лише вмілим господарником, а й справді хорошим чоловіком, - додає. - А як людей любив!.. Коли його скеровували на роботу у Мирогощанський аграрний технікум, колектив його зі сльозами на очах проводжав. Щоб прийняти відповідне рішення, не могли навіть колгоспні збори провести – не хотіли люди його відпускати і край... Взагалі у мене теплі спогади про той час: і люди були навколо хороші, і колектив, і голова... Господарювали успішно: щодо льонарської справи та відгодовування бичків гриміли на весь район. Перший на Березнівщині орден Леніна за вирощування льону одержала ланкова саме нашого колгоспу – Віра Вознюк.
Після “Світанку” Дмитро Попружук працював ще в кількох господарствах району, проте недовго. Наступною ж справді пам’ятною та об’ємною сторінкою в його трудовій біографії став уже колгосп імені Леніна у рідній Яринівці. Трудився там спершу заступником голови колгоспу та звільненим секретарем парторганізації, а пізніше став і керівником.
- Наше господарство постійно займало лідируючі місця, - з гордістю мовить ювіляр. – Буряків збирали по 600 центнерів із гектара, запас силосу мали на три роки... А кукурудзу ж яку вирощували!.. З небом балакала...
Колгосп у Яринівці єдиний у районі не користувався кредитами. Успішними були показники фактично на всіх ділянках роботи. Приміром, поголів’я ВРХ у господарстві налічувало аж півтори тисячі. Величезна увага приділялася й соціальній сфері – у ті роки зведено левову частину об’єктів, якими й тепер користуються жителі Яринівки: будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, дороги...
- А що вже мені ті доярки “надоїли”, - жартує Дмитро Олександрович, - то й не переказати. То в райком профспілки треба їх везти для нагородження, то в обком профспілки... Все грамоти та премії одержували. Люди, скажу я вам, працювали справді на совість.
Попри те, що Дмитро Попружук вже давно перебуває на заслуженому відпочинку, й тепер трудиться не покладаючи рук: обробляє пай, тримає чимале підсобне господарство. Тішать серце діти (має двох синів та доньку), шестеро онуків. Життя, як кажуть, прожив правильне і чесне, в якому сповна радості, яку на схилі повинен мати кожен чоловік. І синів виростив, і сад посадив, і дім збудував. Єдине... Надто вже крає серце те, що рідна земля заростає бур’янами. Вона ж бо, попри поширену думку про бідність поліських грунтів, як не зі слів знає Дмитро Попружук, за справді дбайливе ставлення та працьовиті руки таки здатна віддячити щедрими врожаями, бути хорошою годувальницею.
• Світлана Тубіна
