А як ви хотіли? За сто літ чимало води збігло. Так-так, 11 січня цього року дідусь Василь розміняв... друге століття. Василь Терентійович й сам стверджує, що досі не може усвідомити, що йому вже виповнилося сто років.
Ювілей дідусь Василь відсвяткував у великій компанії – поз’їжджалась рідня, провідали односельчани, працівники сільради, були гості із району. Усі вітали дідуся та слухали розповідей про непросте життя, дивувалися мудрості, простоті, та попри те, що йому довелося пережити немало біди, невичерпному оптимізму та веселій вдачі.
Заходжу до оселі. А Микола Васильович, син ювіляра, каже: «Ви голосніше до батька говоріть, бо вже погано чує»… Тож вітаюся, трохи підвищивши голос. А дідусь і каже: «Чого гукаєте, хіба я глухий?» Отак вміє жартувати над відвідувачами Василь Терентійович, хоч і справді уже трохи недочуває.
Живе Василь Сорока удвох із наймолодшим сином Миколою. У нього померла дружина, діти вже живуть своїм життям. Тож Микола Васильович переїхав із Рівного, де жив й працював ще замолоду, і вже 12 років доглядає батька.
Питаю, чи тримають якесь господарство. «Худоби вже не маю, - каже пан Микола. - Бо багато часу мушу приділяти батькові. Треба й наварити, і поприбирати, і попрати. Тато дуже любить борщ і капусняк. А ще в день випиває зо п’ять отаких кружок чаю, - показує мені Микола Васильович величеньку кварту.- Отакою чоловічою компанією й живемо».
За чаєм дід Василь любить згадувати минуле, як жилося замолоду. Любить переповідати ті історії, котрі колись прочитав в газетах та книжках. Ще коли краще бачив, дідусь щовечора читав, адже це було його чи не найулюбленішим заняттям, найкращим відпочинком. А ще він писав вірші. Списував стоси зошитів і дарував онукам.
Василь Сорока згадує найскладніші сторінки життя. Він служив у польській армії. Каже, що пишається своєю службою там. І хоч, можливо, озброєння у них не вистачало, але вояки могли похвалитися чітким дотриманням дисципліни та вишколом… Потім, під час війни, потрапив у полон до німців. Була спочатку тюрма, а згодом військовополонених перевели до концтабору у місті Дрезден. Попри все, Василь Терентійович каже, що йому припало до душі це німецьке місто, де мешкало 650 тисяч людей. Вони, згадує, були дуже працьовитими і любили порядок. Милували око чепурненькі садочки та грядочки. І хати у них були біленькі й немов потопали у запашному морі квітів. «Коли нас вели такими вуличками, всі задивлялися на цю красу. Згадувалася Україна та рідне село», - втирає непрохану сльозу старенький.
Коли ж повернувся, то ще вісім років парубкував. А згодом вподобав собі веселу і хазяйновиту дівчину – Палажку. І їй Василь теж припав до душі. Тож побралися. Як уже мовилося, мали вони двох синів та дочку. А діти подарували на старість радість – п’ять онуків та четверо правнуків. І все життя пліч-о-пліч – і труднощі, і радощі. Василь Терентійович спочатку працював у колгоспі мірщиком, а потім чоловіка приставили до колгоспної пасіки. «Було в мене аж 75 бджолосімей. Старався сам давати раду. Але Палажка бачила, що мені важко, і просилася, щоб її ставили мені помагати. А вдома у нас, крім іншого господарства, теж було 45 вуликів», - посміхається старенький. «Ще кілька років тому тато ходили біля бджіл, та вже зараз нездужають», - додає Микола Васильович.
«Що про себе ще скажу? Ніде не вчився, невчений. А от ще чоботи шити вмію. Замолоду столярував. От оцю хату всю сам ошалював. Бондарем був. Робив і більші бочки, і барильця на мед».
«А ще ж Василь Терентійович вмів гарно дерева прищеплювати. З усього села господарі просили його навчити, як правильно щепи садити. В кожному садку є його дерево. Та й в моєму теж, - каже Сапожинський сільський голова Петро Кальчук. – На своєму ж обійсті дідусь виростив сад із понад ста дерев».
«У чому ж Ваш секрет, дідусю? Що треба робити, аби дожити, як Ви, до сотні літ?» - питаю.
«А хіба, я що робив? - одказує Василь Терентійович. – Жив собі та тяжко працював. Питають мене, може, я які страви особливі споживав, чи що. Їв те що й усі. Але! Як споживав гостру страву – то дуже гостру, як солону – то дуже солону, як кислу – то дуже кислу, як гірку – то дуже гірку, як солодку – то дуже солодку. Раз сусід мого борщу скуштував, а я перцю туди насипав. То й каже до мене, чи я, бува, не здурів, адже від такої страви згоріти можна! - сміється ювіляр. – Горілки міцної ніколи не пив. Як де за святковим столом чарчину наллють, то я до горілки води доливав»…
«То, може, то ваша родинна особливість така – жити понад сто літ? Чи були у Вас в роду інші старожили?» - питаю в ювіляра.
«Палажка моя тільки 78 років прожила. А сестра Мотрона теж сто років мала. То хто ж його знає, може, й справді так на роду написано?».
Прощаючись, ми побажали Василю Терентійовичу міцного здоров’я та ще багато років прожити. «Було б добре. Та до 115 – і хватить, - знову пожартував дідусь, - дякую, діти, що відвідали». І хоч старенькому уже важко ходити, усе ж провів нас на поріг.
• Анна Легка
