Коли запитала бабусю Афанасію про секрет її довгожительства, вона лише усміхнулася у відповідь. Доля, мовляв, була така ж, як і у всіх сільських людей – рясно скроплена і горем, і злиднями, і важкою працею. Народившись у далекому 1906-му, Афанасія Юхимівна пережила Жовтневу революцію, лихоліття двох світових воєн, владу різних часів і гатунків. Та суть життя простої жінки-трудівниці поміж цим була незмінною – ані серце, ані руки не знали спочинку, поки не виростила діточок, не побачила, що спинаються на ноги онуки, правнуки... Як найрадісніші ж, звісно, згадує роки своєї юності.
- Мати моя була із досить заможної на селі родини – дід мав простору хату, де мешкала величезна сім’я, чимало землі, - розповідає донька Катерина, із котрою після смерті чоловіка доживає віку Афанасія Юхимівна. – Трудилися в поті чола, тож мали і хліб, і до хліба. Мати із юних літ була дуже заповзятлива до роботи – навіть із чоловічою справлялася заввиграшки, а сорочку до свята могла собі вишити всього за три дні. Бачачи, що буде справна господиня, хлопці до неї з шістнадцяти літ почали свататися. Та ще ж і гарна яка була!
- Ходили з хлібом-сіллю один за одним, батько одного хлопця аж двічі навідувався, - додала до тієї мови про колишнє бабуся Афанасія. – Багато парубків хотіли мене за жінку. Я ж про це й слухати не хотіла – поки аж Денис не посватався. “Мені не земля треба, а жінка гарна”, - відказав він моєму батьку, бо той мені не хотів у придане землі давати. І то правда... Проживши в злагоді, нажили і землю, і господарство, і діточок четверо виростили...
Спізнала родина горя, коли у 1939-му згоріла їхня хата та все господарство. Лишилося лише дві корови, бо були у той час були на випасі. Навіть одяг згорів.
- Жили спершу в дядька, а потім у якійсь старенькій пустці із глиняною долівкою, - пригадує дитинство Катерина Денисівна. – Але ж, бувало, помажемо її гарненько глиною, нарвемо квітів на лугу – уже й свято в хаті! Та, щойно почали ставати на ноги, як розпочалася війна – батька забрали служити, і все лягло на плечі матері.
- Слава Богу, що хоч німці не чіпали нас, коли йшли селом, - продовжила бабуся Афанасія. – Вівці тримала, дві корови – сіно і косила, і заготовляла сама для них. Діти ж ще дрібні були.
Коли повернувся з війни глава сім’ї, почали зводити хату. І донька Катерина, і Ярина, котра ще живе в Осові (два сини Афанасії Юхимівни вже пішли з життя), дотепер пам’ятають, як сутужно тоді було. Ліс доводилося вручну заготовляти. Та таки виборсалися зі злиднів. Працювало подружжя, як і решта односельчан, у колгоспі, потому діти виросли, покинули батьківську хату поміж яблуневого саду, а дідусь із бабусею стали внуків доглядати...
- Та ще й працюючи бабуся попоносила мене на спині по колгоспних полях, - привідчинивши двері до оселі ювілярки, ще з порога тепло мовила онучка Ніна, котрій самій уже шістдесят літ. – Намостить мені, бувало, в розорі, щоб спати зручно, а сама – за сапу, та й спини навіть не випростає до вечора...
Онуків у бабусі Афанасії є аж одинадцять, правнуків – п’ятнадцять, а праправнуків – вісім. Найменшеньким із них – двійнятам Назару та Ані – лише вісім місяців. Тобто різниця у віці між ними та прапрабабцею сягає... майже 105 літ. Мешкають вони у Кузнецовську. А взагалі нащадки Афанасії Прокопчук є і в Дубровиці, і у Володимирці, Костополі, Рівному та, навіть, у Сумах. І словом, і з допомогою власного життєвого прикладу вона навчала їх бути працьовитими і чесними. Сама ж була вдатною на все село господинею – вміла і затишок в оселі тримати, і смачно готувати, і порядок на городі забезпечити. А до вишивання та рукоділля жінка мала взагалі золоті руки. Онучка Ніна, хоч і сама є неабиякою майстринею, проте, каже, до бабусі їй ще далеко. Роздивляючись вкотре пишні яскраві вишивки, якими майже століття тому прикрасила свою шлюбну сорочку ювілярка, вона не може надивуватися дрібнесеньким хрестикам, що нанесені на полотно навіть без канви.
А ще – Афанасія Юхимівна завжди була дуже доброю, щедрою і гостинною.
- Вона й тепер, - мовить донька, - коли хтось за чимось звертається, обов’язково приказує: “Тільки ж, Катю, не шкодуй. До людей треба доброю бути. Інакше не можна жити”.
Певно, за цю душевну щирість, припускають односельчани, і віддячує Бог жінці багатством літ. Якщо ж говорити про суто фізіологічні чинники, то складова секрету довголіття може полягати і в тому, що жінка завжди була, так би мовити, в русі. Навіть у 102 роки вона ще полола на городі картоплю, годувала курей та за сапу бралася.
- Потреби в цьому не було, але мати просто не могла без роботи жити, - пояснює донька. – Восени в мене була картопля біля хати така чиста, мов виполоскана. Що ж до їжі, то мати звикла до звичайних сільських харчів, дуже полюбляє картоплю і солоне сало. Єдине – жодного дня не може обійтися без квашеної капусти і цибулі. Коли, бува, йду з дому надовго, то обов’язково набираю їй у миску цього та залишаю на столі. У лікарні мати за все життя була лише один раз.
...Вийшовши помаленьку на подвір’я, бабуся Афанасія усміхнулася свіжості морозного зимового дня. Радіє старенька, що в таких літах ще, так би мовити, при пам’яті, може, хоч із паличкою, самостійно рухатися. Щоправда, зір і слух зовсім підводять. В очах, у зморшках цієї стомленої літами і працею жінки, подумалося, проста і справжня життєва мудрість – не гнатися за чимось суєтним і марнославним, а щиро любити життя (і в запашнім яблуневім квітуванні, і в плаксивості брудної оголеної осені), любити людей, рідних і віддавати їм усе своє душевне тепло... Воно ж, як і доброта, не зникає безслідно, а повертається сторицею, даруючи нові сили для нового добра. Можливо, в цьому і є секрет довголіття та справжнього й щирого людського щастя.
Світлана Тубіна
