…Осінній день цвів синім небом, радував лагідним, ще літнім теплом, зеленою травою. Нонна Федорівна Лап’юк любить такий час – не спекотно, працюється легко. Хоча, здається, про яку легкість можна говорити, коли у 68 років тягнеш на своїх плечах фермерське господарство з понад сотнею голів худоби. Адже у “Лаасі”, як його із сином назвали, найманих робітників немає. Очолює господарство, звісно син, але заправляє всім таки Нонна Федорівна.
Власне, особисто їй воно й не потрібне. Адже так тяжко гарувати їй вже не пристало. Проте взяти на плечі такий непростий тягар її примусила біда.
Коли син Андрій після повернення зі служби в армії сказав, що хоче поїхати в Запоріжжя на заробітки, не перечила – у селі ж роботи немає, а хлопцеві хочеться й гарно вдягнутися, й дівчину повести у кафе… Та й на заробітки їздить півсела, бо де ж тепер у Яринівці та робота? Хто в Київ, хто в Москву, хто в Італію, Іспанію чи Португалію. Коли йшов із хати, не гадала, що бачить його живим востаннє. Повернувся Андрій додому вже у труні. Думала, що не витримає цієї втрати, помре. Колись так переживала, коли помер через хворобу серця її молодий чоловік, із яким прожила лише шість років. А біля неї тулилося четвірко дрібних діток. Тоді вистояла, бо за її плечима були малюки, і покійний чоловік передав їй свою професію – навчив справи кіномеханіка. Нонна Федорівна Лап’юк була в кінофікації області одна з передових.
- Господи, скільки я переносила на плечах бобін зі стрічками. Все норовила взяти те, що люди у нас люблять дивитися! Грамот – хоч стіни обклеюй! – веселіє у спогадах - чи то роботу згадує, чи то ті стрічки, які так любила дивитися. А потім враз смутнішає: - Думаєте, мені потрібне це фермерське господарство? Я заради сина, його й загітувала. Боялася, що поїде, і з ним щось станеться. Бо ж сім’я в нього, діти, гроші ж треба! Я ж після Андрія ледь вижила. Відпустити з дому дужого, здорового хлопця і побачити вже мертвим! Жодній матері такого не побажаю! От і тягну це господарство.
Тягну – це не те слово. Жінка просто гарує біля худоби, адже придбати техніку на невеликі доходи, які має за свою тяжку працю, не може. А вона вкрай необхідна. Правда, стяглися на доїльний апарат, але все одно руками корівок додоювати треба, бо одна віддасть молоко, а інша не повністю. А кілька взагалі визнають лише руки. От і кланяється їм жінка, бо ж худобу теж шанувати треба.
Влітку щодня “Лаас” здає від своїх корівок у середньому 400 літрів молока. Взимку менше – кормів малувато. Іноді, коли не вистачає, доводиться звертатися за допомогою до дочки Галі, яка працює в Італії – не голодувати ж худібці! Та не відмовляє, підсобляє матері копійкою. Вона як жінка розуміє неньку.
Усе стадо Нонна Федорівна розвела сама. А починали із п’яти корів і телички.
- Моя худібка вся від тієї корови, що мама колись у придане дала. Лише бичків міняю, - розповідає.
Допомагають жінці в роботі син Анатолій, його дружина Оксана, внуки Юля, Наталя, Миколка. Удвох із сином не впоралися б. Правда, буває, що залишається сама, як Анатолій розсердиться і не приходить на хутір, і дітей не пускає. Це тоді, коли він настоює, аби взяти кредит у банку, щоб придбати якусь техніку. Бо ж без неї працювати просто неможливо – надто вже тяжко. Адже й нині вони вручну викидають гній із під худоби, бо придбати техніку не по-кишені. Нову купити статки не дозволяють, а стару пропонують таку, що одразу й розвалиться. Тоді Нонна Федорівна трудиться сама. А як зовсім виснажиться, тоді приходить до сусіда по хутору Богдана Дідича і просить допомоги. Чоловік він добрий, не відвертається, підсобляє, бо щиро шкодує цю працелюбну жінку. А потім у сина проходять зашпари, і він повертається до роботи.
- Ой, боюся я цих банків! Брала раз позику – ледь сплатила. А Толик сердиться! – бідкається.
Була купила трактора, півціни сплатила, а на другу половину не спромоглася. Отож трактор і повернувся назад до господаря. Але ж без нього не можна. Звернулася в банк – там у позиці відмовили. Тоді пішла на прийом до тодішнього заступника голови обласної ради Валентина Кроки.
- Розказала я йому про свої проблеми, подивився він на мої руки і повів у якийсь кабінет. Каже: “Хлопці, допоможіть цій жінці із трактором”. Пропонували й дорогий, і середній, а я взяла той, що мені по кишені, за який я за два роки гроші виплачу. Не жалію, хороший тракторець! – розповідає. – Але ж ще техніки треба!
А раз був тракторець зламався. З’ясувала Нонна Федорівна, що там треба замінити, продала п’ять бичків і одразу ж заплатила механікам за необхідну деталь і роботу. Почувши, що жінка продала худобу, вночі хтось із односельців заліз у хату, щоб поживитися. Розраховував на більше, але забрав лише її пенсію, яку днями отримала. Звернулася до дільничного, але він так злодія й не знайшов.
- Ех, хоч трохи була б відповідна ціна на молоко, може й легше працювалося б! – зітхає Нонна Федорівна. – Та й так зараз пообіцяли платити по три гривні за літр, але ще я нічого не отримувала. Та й хіба ж це ціна за такий продукт – чистий, корисний для здоров’я? Знаєте, я все надіюся, що ось-ось легше стане, а воно чогось не стає! – бідкається.
Сьогодні у фермерського господарства “Лаас” купує молоко ВАТ “Дубномолоко”. Навіть поставили сюди термос, який чистотою і металом вилискує на фермі наче якийсь НЛО. Забирають одразу вранішнє і вечірнє. Щороку Нонна Федорівна із сином продає 70 тонн молока.
- Знаєте, за такий тяжкий труд, здається, можна озолотитися! А ми що маємо? Худобу купують живою вагою по копійчаній ціні. А на базарі ж продають по 60 гривень за кілограм. Хіба це справедливо? А я все жду, може, якесь покращення буде. Ну не може так завжди бути! А того покращення все немає й немає, - говорить жінка.
У березні цього року Рівненська обласна рада прийняла програму підтримки фермерських господарств області на 2011-2015 роки, виділивши з бюджету області кошти для отримання кредиту. Можна взяти позику до 50 тисяч гривень строком на 5 років під 2 відсотки річних. Це саме те, що потрібно для таких фермерів, як Нонна Федорівна, аби придбати щось із техніки, міцніше стати на ноги і не гарувати без просвітку. Почувши про це, вони з сином вирішили все обміркувати, зважити.
… Над хутором уже виткалися у синьому оксамиті неба золотом зорі. Син Анатолій із Юлечкою пригнали з пастівника корів, і Нонна Федорівна взялася їх доїти. У дощатому хліві, оббитому руберойдом, залитому електричним світлом, кипіла робота. А я подумала, що Нонна Федорівна за півдня ще й не присіла – то поралася в городі, то переганяла на другу ділянку пастися бичка, то допомагала внучці пасти худобу. Вона була прип’ята до роботи, як раб до галери. Її спрацьовані руки, такі не схожі на руки міських панянок, не знали спочинку. Коли ми прощалися, легка посмішка торкнулася її губ, неначе надія:
- Може стане таки легше жити?
Тетяна Ляшенко
с. Яринівка
Березнівський район
Фото Ігоря Табінського
