Генерал-майор міліції у відставці, депутат обласної ради Віталій Грицак у юності пройшов Афганістан, тому кожен, навіть найнесподіваніший поворот на своєму життєвому шляху сприймає по-філософськи стійко, без зайвих емоцій. Як переконаний сам герой, це – результат самовиховання. Адже покладатися на випадок доводилося не часто. А надмірна емоційність у складних обставинах не личить справжньому чоловіку.
У сімнадцять залишив домівку
Народився Віталій Грицак на Рівненщині, на хуторі поблизу села Гориньград-ІІ 11 липня 1964 року у звичайній середньостатистичній сім’ї - мама, тато, старший брат. Тато – будівельник, мама – працівниця науково-дослідної сільськогосподарської станції. Після школи навчався у ТУ, здобув професію наладчика агрегатних та спеціальних верстатів. За направленням поїхав працювати у Харків. Здавалося б, усе йде за стабільним, давно наміченим планом. Але життя тим і цікаве, що час від часу пропонує нестандартні, не завжди очікувані повороти. Мабуть, від кількості таких переломних моментів, від реакції на них і залежить доля людини.
- Так, переломних, вирішальних моментів у моєму житті було немало, - погоджується Віталій Миколайович. – Перший, як і для будь-якої людини – закінчення школи. Потім - ТУ. В сімнадцять із половиною років я залишив домівку, а у 18 вже працював у Харкові на заводі. Звідти й потрапив на військову службу. Я саме взяв відпустку і планував поїхати додому. Але з відпочинком не склалося – наступного дня викликали у військкомат. А ще через день я вже був у Збройних Силах. Новий несподіваний поворот – оголошення, що цю військову службу буду проходити в Афганістані. Усі, хто пройшов цю війну, і саме в такому віці, - 18-20 років, коли йде формування особистості, відрізняються яскраво вираженим, дещо завищеним реагуванням на зло. У мене, приміром, з’явилося досить непросте ставлення до несправедливості. Більш загострене, напевно. Відчуття необхідності боротися за справедливість і за життя. Плюс підвищений емоційний стан. Тому після служби у Збройних Силах я чітко усвідомив - «спасіння утопаючих - справа рук самих утопаючих». І якщо з цією проблемою не справлюся, вона може мати вкрай негативні наслідки. Довелося вгамовувати свої емоції, ставити себе на інші рейки. Зараз вважаю, що відбувся як людина, як професіонал, як керівник. А керівник повинен все показувати своїм прикладом, своїм ставленням до тих чи інших процесів. Знову ж пригадую афганську війну. У нас був командир батальйону, який під час сильних обстрілів віддавав накази тихим, спокійним голосом. А тут кулі так свищуть, що не можна голову підняти. Ти ж дивишся на нього, на його поведінку, слухаєш спокійний голос і сам стаєш спокійнішим, впевненішим. Саме він і став для мене прикладом.
Після повернення з армії було навчання в інституті інженерів водного господарства, одруження, праця на Рівненському радіотехнічному заводі, а в 29 років ще один поворот долі – початок служби у міліції.
Як вийти заміж за генерала?
Як вдало сказано у відомому фільмі, щоб стати дружиною генерала потрібно вийти заміж за лейтенанта. Сам генерал-майор вважає, що йому дуже пощастило з дружиною, і її підтримка - головна заслуга у його становленні.
- Дружина родом із Хмельниччини, ми разом навчалися у нашому інституті. Одружилися під час навчання, народився син, потрібно було заробляти гроші. Я перевівся на заочне відділення і пішов працювати на радіозавод. Дружина академічну відпустку не брала, домовилися, що будемо якось справлятися. Ми і дитину виховували, і курсові проекти робили разом. Так і захистилися, і закінчили інститут. Міліціонером я став у зрілому віці, майже у тридцять. Службу розпочав з нашого відділу державної служби охорони міста, пізніше сім років працював у податковій міліції, з них чотири був першим заступником начальника податкової міліції області, начальником УБОЗ Волинської області.
Незважаючи на вагомі заслуги та нагороди, у 2005 році Віталій Миколайович був змушений піти на пенсію, але не надовго. У 2006-му - новий виток кар’єри: йому довірили посаду першого заступника начальника Департаменту Державної служби охорони при МВС України, далі запропонували обійняти посаду начальника УМВС Хмельницької області, за тим - робота керівником служби охорони при МВС України. І з березня 2010 року – він знову пенсіонер, уже вдруге.
- Міліцейську службу не можна порівняти із роботою на підприємстві. Недоспані ночі, підйом по тривозі, патрульна служба у вечірній та нічний час. Для дружини це взагалі випробування - всі сімейно-побутові проблеми зразу ж переклалися на неї. Крім того, сім років я жив на віддалі від сім’ї. Все це не проходить безслідно. Тому моє повідомлення, що вийшов на пенсію, дружина сприйняла з радістю. У свій час вона відмовилася від власної кар’єри, хоча мала можливість професійного зросту. І до цього часу жалкує. Напевне, залишилося відчуття невикористаного потенціалу. Але себе завжди можна знайти у чомусь іншому. Зараз вона працює заступником директора ТОВ «Міура». Це її робота, у неї очі горять, коли розповідає про дизайн, озеленення. А ще моя Лариса Петрівна робить чудові фотографії і мріє відкрити власну фотостудію. Думаю, фотохудожник з неї вийшов би непоганий - у неї особливий погляд на звичайні, здавалося б, речі, тому й світлини виходять особливими. Це - справжнє захоплення.
Родина – це святе
Родина для Віталія Миколайовича значить дуже багато. Любов до сімї відчувається у кожному слові.
- Незважаючи на напружену роботу, постійну відсутність у сім’ї, ніколи не втрачав контакту з дітьми. Я приїздив додому лише тричі на місяць, але щодня обов’язково говорив з ними по телефону. Та навіть моя телефонна розмова часто впливала більше, ніж зауваження мами. Це не дивно. У хлопців завжди більшим авторитетом є батько. Звичайно, основне виховання лягло на плечі дружини, але я ніколи не був байдужим - приїду, подивлюся щоденники, зошити. Діти, звичайно, до цього готувалися, наводили порядок у кімнаті, бо ж тато буде робити зауваження. Нащо ті проблеми?
Сини у мене хороші. Старший Андрій закінчив Харківську юридичну академію, інститут прокуратури Харківської юридичної академії. Менший Юрій перейшов до дев’ятого класу. Вони зовсім різні за характером. Андрій – спокійний, врівноважений, а Юра – веселий життєлюб, який виживе у будь-яких ситуаціях. Звичайно, хочеться, щоб діти йшли в руслі, яке я вважаю правильним, щоб мали нормальні життєві позиції, але найбільше, щоб були хорошими людьми.
- Бережне ставлення до родинних цінностей, відповідальність за долю близьких, вміння вчасно прийти на допомогу найчастіше передається з покоління у покоління, виховується на прикладі батьків. Чи так це було у вас?
- Так, моя сім’я була взірцем, - стверджує пан Віталій. – Та й зараз лишається. Правда, батька уже дев’ять років з нами немає, а от мама у свої 76 – надзвичайно активна і цікава до життя, розумна і мудра жінка. Багато подорожує, була у багатьох країнах Європи та Азії, нещодавно відвідала Англію, а потім розповіла нам всю історію країни та королівської сім’ї. У неї, незважаючи на вік, чудова пам’ять. Мама живе на хуторі, у батьківському будинку, і покидати рідну хату не хоче. Все життя працювала у дослідному господарстві. Батько ж віддав усі сили професії будівельника. Був бригадиром, у свій час будував у Рівному молокозавод, кондитерську фабрику, завод продтоварів…
- У простій родині виросли сини, які самотужки зробили серйозну кар’єру, стали генералами. Погодьтеся, у цьому є якийсь секрет. На вас вплинув приклад старшого брата?
- І приклад, і підтримка. Хоча різниця у віці невелика – всього три роки. Мабуть, його думка мала значення, коли я приймав рішення йти на роботу у міліцію. Василь тоді вже був начальником управління, керівником проектного відділу в Управлінні капітального будівництва при УМВС у Харківській області. Зараз брат – народний депутат України, генерал-лейтенант міліції в запасі. Живе у Києві. У нас теплі стосунки. Переконаний: для того, щоб підтримувати стосунки між братами, сестрами, треба до цього серйозно відноситись.
На хобі часу не вистачає
Стати пенсіонером у 47 років для енергійного та сильного чоловіка нелегко. Віталій Миколайович не приховує – покладатися на примхи долі не збирається. І, як з усмішкою пояснює, зараз працює навіть більше, ніж у минулі роки. Адже, ставши депутатом обласної ради, здобувши довіру своїх виборців, не може їх підвести.
- Головне - знайти себе, бути потрібним собі і суспільству. Депутатської роботи доволі багато. Не можу дозволити собі поїхати на відпочинок, поки не вирішу проблем, з якими до мене звертаються люди. І це ж не хтось мене не пускає. Сам себе не пускаєш. Ставиш перед собою завдання, маєш зобовязання. Як я можу все кинути і поїхати?
- Хоча б на захоплення часу вистачає?
- Я вже мовчу за хобі. Я не проти порибалити, але одне, на що вистачає часу – покататися з молодшим сином увечері на велосипедах. І приємно, і корисно.
- Не жалкуєте, що так рано пішли на пенсію?
- Вважаю, скажімо так, що це досить непродумане розкидання кадрами. Мені ще немає п’ятдесяти. Половину життя , а точніше 22 роки, держава мене навчала - школа, ТУ, потім інститут інженерів водного господарства, Харківський університет внутрішніх справ. Мабуть, наша держава дуже багата, що має на утриманні таких пенсіонерів. У правоохоронних органах часто складаються парадоксальні ситуації - людина тільки почала працювати, а вже йде на пенсію, адже на деяких посадах зараховується рік за півтора. Тому щодо правоохоронної системи і пенсійного законодавства, мабуть, Тігіпко приймає правильне рішення. Якщо далі існуватиме така нормативна база, то у нас буде країна пенсіонерів. Не треба придумувати велосипед, просто потрібно дотримуватися певного терміну стажу, для правоохоронців, військових – хоча б 25 календарних років.
- Що у житті для вас неприйнятне?
- Насамперед, не можна бути негідником і стати негідником, не можна бути непорядною людиною і стати непорядною людиною. От якраз не стати. Час зараз доволі непростий, жорсткий, але важливо, щоб і негативні, і позитивні емоції не зашкалювали. Якщо ж людина вміє справляється з одним і іншим, тоді все складеться.
- А чим займаєтеся із задоволенням?
- Дуже люблю подорожувати. Минулого року, наприклад, ми здійснили автомобільну поїздку до Сан-Ремо. По дорозі зупинялися в Угорщині, Австрії. Рівень розвитку країни багато про що говорить. Взяти Австрію, яку дуже люблю. Там у людей немає озлобленості, невпевненості, живуть тихо, спокійно. Але приїжджаєш, із задоволенням відпочинеш тиждень і… тягне назад. Перетинаєш кордон – з’являється смуток. Невже ми гірші? Невже не можемо зробити у себе в країні так, як там? У цьому плані - я націоналіст. Хотів би, щоб життя в Україні відповідало європейському рівню. Переконаний, що не скоро, але так буде. Треба просто працювати і вірити.
Розмовляла Неля Ковальчук
