Про нього з’явилась стаття у багато ілюстрованій книзі «Серцем з Буковиною», звідки пан Микола родом, а також у популярній енциклопедії «Вікіпедія». Сам же журналіст і письменник веде жваве життя – передає набутий досвід своїм молодим колегам із телерадіокомпанії «Сфера ТВ», пише, зустрічається з читачами, друзями, словом, спокій йому лише сниться.
- Пане Миколо, в кого Ви такий вдалися, що навіть на заслуженому відпочинку продовжуєте працювати?
- Мої батьки, скільки я їх пам’ятаю, були непосидючими людьми. Проживши все життя в селі, й батько, і мати (а вони майже перетнули 90-літній рубіж життя), працювали з ранку до вечора. Навіть, коли вже не могли трудитись на повну силу, завжди шукали якусь справу. Отак і я. Без роботи, спілкування, надання комусь хай і мізерної допомоги (навіть добрим словом), не можу. Сидіти біля телевізора, «вбивати» час у компаніях – то не моє.
- Продовжуючи тему: чим займаєтесь?
- Та всім потроху. Від практичного телебачення я відійшов, передавши своє ремесло в молоді надійні руки. А сам продовжую працювати як член редакційної (наглядової) ради телерадіокомпанії «Сфера-ТВ». Це, звісно, громадська робота, але в силу своїх можливостей щось раджу, сам інколи виступаю, підтримую тісні контакти з рідним колективом. Радію, що виросли гарні тележурналісти, які продовжують мою справу.
- Не шкодуєте, що залишили свою телевізійну програму «Зблизька з Миколою Кривим»?
- На телебаченні я пропрацював понад двадцять років. Був у числі тих, хто організовував перший недержавний канал, провів сотні прямих ефірів, згадувану програму «Зблизька», яку беззмінно готував до ефіру майже два десятки років. До речі, в ній взяли участь чотириста двадцять чоловік.
- Хто вони?
- У ній виступали як відомі люди – президенти, депутати, політики, діячі культури, так і звичайні, але не менш цікаві особистості – бізнесмени, ветерани, молодь тощо. Кожен із них заслуговує на особливе поцінування.
- Якщо скласти разом всі програми, які Ви підготували, то скільки тривав би цей ефір?
- Не менше, мабуть, двох-трьох місяців. Адже, крім програми «Зблизька», я вів суспільно-політичні, культурно-пізнавальні передачі, ток-шоу, які проходили на «10-му каналі», СТБ, «5-му каналі», а останні роки на «Сфера-ТВ».
- Не плануєте, як це роблять Ваші колеги, програми з найцікавішими співрозмовниками перенести в книгу. Адже Ви зустрічалися з ними в кадрі й за кадром, можете скласти свою думку про героїв?
- Таку ідею я виношую давно. Мені поталанило: на своєму віку, дякувати Богові, зустрічався з дуже цікавими людьми, непересічними особистостями, які впливали і впливають на життя країни, залишили помітний слід у житті держави й краю. Моїми гостями були Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Олександр Мороз, Анатолій Кінах, брати Клички, колишні та теперішні керівники області Роман Василишин та Василь Берташ – і цей список можна продовжувати. Не менш цікавими були зустрічі й з нашими земляками, яких вже немає серед живих, літератором і краєзнавцем Григорієм Дем’янчуком, його колегою Іваном Пащуком, мером Рівного Віктором Чайкою, політиком Василем Червонієм. Усіх і не згадаєш, але про кожного з моїх героїв можна писати книгу. В ефірі ми порушували найрізноманітніші теми. Отож варто лише сісти, згадати і, думаю, вийшла б цікава книга.
- Пане Миколо, чого Вас навчила популярність?
- Працювати, не зазнаватися, не ставити себе вище за інших, а ще усвідомлювати, що ти завжди на виду, і те, як поводиш себе в кадрі, як ставиш запитання, по той бік екрана тебе оцінює глядач. А популярність - річ скороминуча, як молодість. Колись ми, як тільки створили «10 канал», були на піку популярності. Один штрих: якось іду вулицею з колишнім високопосадовцем, і до нас усі вітаються. Він й каже: «Дивись, скільки літ минуло, а люди мене пам’ятають». Я ж йому коректно заперечив, мовляв, то вітаються не з вами, а зі мною. В той час ми на вулиці щоденно вели телевізійне опитування і я був постійно в кадрі.
- Чи були у Вас невдалі програми? Коли зі студії виходили не з радісним відчуттям, а зі смутком?
- Ой, було і немало (зітхає). Траплялось під час прямого ефіру співрозмовники лякалися, не могли рота відкрити. Збивалися, не могли відповісти на поставлене питання, читали з папірця, переживали, наче на екзамені. А деякі ж із них займали високі посади…
- Із ким було найліпше працювати?
- Із покійним міським головою Віктором Чайкою. Завжди відповідав конкретно, по-діловому. Яким був у роботі, таким і на телебаченні. Роман Василишин – це взагалі уроджений «телевізійник». У нього сам вчишся, настільки багата його мова образністю, порівняннями. Дмитро Українець, голова обласної асоціації фермерів, вміє цікаво, професійно подати матеріал. А як емоційно відповідає на поставлені запитання головний лікар міськлікарні Євген Кучерук! Узагалі такими були більшість моїх співрозмовників. Я прагнув їх «розговорити». Чи вдавалося – судити не мені.
- Пане Миколо, що сьогодні надихає Вас на творчість, зокрема, літературну?
- Надихають мої милі й розумні онучки, а ще – бажання писати. Я не приміряю до себе велику письменницьку шинель. Упорядковую те, що написав багато років тому. Якихось планів не будую, бо знаю, що написати, то «півбіди», а видати, розповсюдити книгу – це ще «півбіди». Читаю товаришам свої роздуми.
- І що Ви написали в останні роки?
- Написав кілька оповідань, які можна скласти в окрему книгу. Закінчую роман «Табу на жінок». Якщо все буде гаразд, можливо, до кінця року видрукую. Другий роман під орієнтовною назвою «П’явки» - про минуле й теперішнє чиновництво – теж, як мовиться, на виході. Підготував кілька невеличких комедій, готую до друку (мої земляки-буковинці обіцяли посприяти) книгу гумору та сатири «Золоте відро». Не забуваю про дітей, маю кілька написаних творів і мрію їх видати.
- Ви розписалися на пенсії…
- Я писав і раніше, дещо друкував. І сьогодні, хоч і зрідка, друкуюся у Харкові, в Чернівцях, були публікації в Києві. Деякі речі доробив, переосмислив. Звісно, є твори нові, написані в останні два-три роки. Деякі розміщую в Інтернеті, хай люди читають.
- Пане Миколо, що Ви можете сказати про стан сучасної української літератури?
- Тут я буду неоригінальним. Усі критикують, мовляв, вона слабенька і т. д. Неправда. Є гарні письменники, як і в столиці, так і в регіонах. Прикро, що нині мало читають і мало видають. Але наша література не поступається зарубіжній. Я читаю, що тільки можу, завантажую в електронну книгу, скачую з Інтернету, купую чи обмінююся книгами. Є вікові, вдумливі автори. І це мене радує. Радує, коли молодь тягнеться до рідного слова. Значить, не все ще втрачено.
- Який етап свого життя Ви хотіли б пережити ще раз?
- Юність, напевне. Там було багато романтики і задумів.
- Ви часто закохувалися?
- Вистачало. За що мучився. Бо не мав часу на різні походеньки до дівчат (сміється), а теперішні хлопці та дівчата, як бачу, успішно знаходять. Ще й по кілька разів одружуються.. Але я їм не заздрю. Скоро згоряють.
- У Вас є вдома улюблене заняття?
- Мию посуд. Дуже заспокоює.
- Яким життєвим принципам Ви ніколи не зраджували?
- Люблю жартувати. Серйозні речі сприймаю з гумором. Те, що мені нецікаве, пропускаю повз себе. Тоді в моїх вухах «фільтр» - певна стіна, об яку відбивається весь теперішній негатив.
- Чи є сьогодні щось таке, за чим Ви невимовно шкодуєте?
- Рідко їздив додому, мало зустрічався з мамою та батьком. Віддавався не сім’ї, а роботі. А ще дорогами життя втратив багатьох щирих приятелів, з якими мало спілкувався. Тепер прагну наверстати упущене.
- Чого Ви найбільше боїтеся у житті?
- Зради і нещирості у людських стосунках. У нас не люблять, коли найнеприємніше говорять в очі. Я, до слова, в нашій родині такий не один. Моя дружина теж ріже «правду матку», і за це її не всі сприймають, ображаються, але з часом, коли переконаються, що вона мала рацію, дякують. Але… заднім числом, коли не все вже можна виправити.
- Мені розповідали, що Ви пожертвували своєю кар’єрою, зрештою творчістю, заради того, щоб допомогти дочці у вихованні дітей, ваших онучок?
- У певній мірі так. Для мене сьогодні Настя і Зоряна – це найбільший та неоціненний капітал мого життя. Я з ними від пелюшок, весь час проводжу з ними. Повертаю борг – те, що не додав у молоді роки своїй дочці Мирославі. Мої найближчі знайомі мене за це називають «вусатий нянь». Я не ображаюся. Все інше – суєта суєт.
- Пане Миколо, коли ж Ви пишете?
- Доба ж має 24 години. Отож вечір, а інколи й ніч – мої.
- Що Вам допомагає в житті?
- Мудрість моєї дружини Алли і теплота моїх друзів, яких у мене небагато, зате щирі та віддані.
- Дякую Вам за цікаву і відверту розмову.
• Ольга Дем’янчук
