Петро Володимирович каже, що, маючи бажання, облаштувати вдома таку автономну систему, яка акумулює енергію, зможе кожен, для цього вистачить навіть середньої освіти. В нинішніх же умовах, коли постійно зростає вартість електроенергії, це особливо актуально. А для пенсіонерів, котрі змушені виживати за копійчану пенсію, – й поготів. Він же, наголошує, із радістю поділиться своїм досвідом та розкаже, як з допомогою вітру й сонця і електричне освітлення вдома мати, і оселю обігріти та гарячу воду отримати. Власне, завітавши до Петра Тимощука, одразу мала змогу й переконатися в цьому. Щойно господар розпочав розповідь про свої винаходи, до оселі зайшли молоді чоловіки. З’ясувалося, що їх теж цікавить вітряк Петра Володимировича, але не з журналістського, а з практичного боку.
– Та скільки їду повз, все дивлюся на ваше обійстя. Ось нарешті знайшов можливість зупинитися. Можна з вами поспілкуватися? – запитав один із чоловіків із порога.
– Звичайно! Заходьте, будь ласка! – привітно відповів господар, а затим детально розповів молодому чоловікові, як обігріває та освітлює оселю з допомогою сонця й вітру. Разом з’ясували й те, чому подібна конструкція не працює у гостя. Він же у Бармаках під Рівним теж поставив вітряк, аби акумулювати енергію, але необхідного результату не має.
Між тим такі зустрічі у Петра Володимировича – не рідкість, він радий усім допомогти і показати. Головне, каже, розпочинаючи цю роботу, треба розуміти, що вітер обов’язково має працювати у парі з сонцем. Адже є дні, коли не дме, але світить сонечко, або ж навпаки. Коли ж немає ані сонця, ані вітру, хоч таке дуже рідко трапляється, то не біда – на день-два вистачає енергії, яку акумульовано перед тим.
– Ось, бачите – тут все просто, – показує ентузіаст на жовто-блакитний вітряк, що без упину крутиться на верхівці десятиметрової мачти, – асинхронний генератор, лопасті, велосипедне колесо. Останнє має великий діаметр, а шків генератора, на який переходить ремінь із велосипедного колеса, маленький, завдяки цьому при середніх обертах йде хороший заряд батареї. В середньому – 2 ампера, плюс – стільки ж акумулюється енергії сонця. Якщо ж вітер надто сильний, як-от нещодавно був, то рятує чорний парус, який ви можете побачити на верхівці, – з допомогою гальмівного барабанчика він зупиняє вітряк.
– І шуму зовсім немає...– дивуюся.
– Та то завдяки підшипникам, – усміхається Петро Володимирович і веде далі показувати свою домашню “теплоелектростанцію”. Навпроти вітряка на даху будиночка – сонячна панель, далі – різні види сонячних колекторів: із вакуумних трубок та пласкі. Завдяки їм в оселі тепло, є гаряча вода на кухні та в душі.
– У кімнаті стоїть тепловий бак. Холодна вода звідти надходить спершу на плаский сонячний колектор, в якому 20 метрів простого шланга, що скручений по спіралі й знаходиться під герметичним склом. Сонечко нагріває там водичку до 100 градусів. Після цього вона надходить у вакуумні трубки, де температура піднімається до 120-150 градусів, і повертається у той самий тепловий бак. Далі ж йде на підігрів кімнати і на кухню, аби хазяйка теплою водичкою могла посуд мити. Все працює в автономному режимі.
Загалом, розповів Петро Володимирович, на облаштування всієї системи електропостачання та обігріву він витратив 2,5–3 тисячі гривень. Придбати довелося фактично три речі – асинхронний двигун, контролер заряду і сонячну панель. Решта, каже, залежить від фантазії. Наприклад, під панель керування колектором умілець підлаштував щиток приладів зі звичайного ГАЗ-52. Панель керування вітряком і сонячною панеллю теж зроблена із підручних матеріалів. Гарну службу служить, як мовилося, і колесо з велосипеда та безліч інших речей, що могли б бути просто мотлохом.
– Недорого і ефективно. Ось, бачите, поки ми говорили, вже в колекторі температура піднялася до 40 градусів, – демонструє показник на щитку управління умілець. – Справно працює телевізор, всюди є електричне світло. Щоправда, лампочки у мене всюди енергоощадні – світлодіодні. Загалом хазяйка рахувала, що лише на електроенергії економимо щомісяця не менше двохсот гривень. А ще ж тепло і гарячу воду маємо. До речі, можна зробити мобільний додаток до телефона і навіть у місті стежити за тим, що тут відбувається, за потреби вмикати і вимикати. Але то вже, як кажуть, зайві навороти.
Взагалі домашня “теплоелектростанція” – то аж ніяк не єдине, чим може похвалитися вправний господар.
– Та він за що не візьметься, то зробить! – із гордістю каже дружина Надія Іванівна і усміхнено киває на подвір’я. Поміж квітів, що дбайливо висаджені скрізь по обійстю (то вже господині заслуга), одразу привернув увагу незвичайної конструкції тракторець. Виявляється, Петро Володимирович його повністю змайстрував сам, і теж – із підручних матеріалів та старих автомобільних деталей. До прикладу, капот на тракторі – це звичайна розрізана поздовж бочка, двигун – із автомобіля ГАЗ-51, задній міст – із електрокара на півтори тонни, решта – так би мовити, зі звичайного металолому.
– Раніше доводилося просити техніку і щоб огорнути, і щоб виорати, – розповідає господар. – Одного разу просто набридло це. Хіба я дурніший інших? Тож взявся і почав клепати трактор у гаражі. Як бачите, вийшло. Тепер він неабиякий наш помічник – є плуг, саджалка, копачка, і поливати є чим… Вже десять років наш «Маестро» нам допомагає.
– Маестро?..
У відповідь – теплі усмішки Петра Володимировича та Надії Іванівни. Я вже знаю, що названий так тракторець аж ніяк не випадково. Маестро ж бо тут не один – ось уже тридцять літ минуло, відколи Петро Тимощук створив відомий далеко за межами Рівненщини народний фольклорний гурт «Барвінок», що діє при палаці культури «Хімік» у Рівному. Він є автором багатьох пісень і музики до них, віртуозно грає на гармошці, твори у виконанні очолюваного ним колективу полонили серця тисяч глядачів. Петро Володимирович вдячний, що, попри скруту на підприємстві «Рівнеазот», його керівництво продовжує підтримувати колектив, якому віддано стільки сил і натхнення.
Любов же до музики, каже, йому передалася від матері Хотини Макарівни. Хоч і не мала відповідної освіти, вона прекрасно співала та грала на мандоліні, навчила грати на музичних інструментах і сина. Попри те, що ось уже 50 років Петро Володимирович пропрацював звичайним водієм, із піснею він ніколи не розлучався і є справжнім маестро.
Незмінною учасницею колективу є й дружина Надія Іванівна, з котрою в парі вже сорок років. І діточок троє виростили, і внуків та правнуків мають, і радувати людей прекрасними піснями продовжують. А нині, як бачимо, ще й дивують своїм раціоналізаторством у господарстві.
• Світлана Тубіна
