Тим часом армійські прокурори звинуватили його, як і ще 34 побратимів з 51-ї механізованої бригади, у дезертирстві, а наразі, перейменувавши кримінальну статтю, – в ухиленні від виконання військової служби.
Героїзм солдатів і зради офіцерів
Ігоря Лавренюка призвали навесні 2014 року, на це серйозно вплинула його попередня військова спеціальність – навідник гармати. Дісталася призовнику для освоєння гармата 2С1 «Гвоздика», якою востаннє стріляли ще за часів афганської війни. Під час першого пробного пострілу з неї усіх обклеїла іржа, що вилетіла зі ствола. Зброю настільки «підлампічили», що вона жодного разу в зоні АТО не схибила.
– Хороша техніка, – каже Ігор Лавренюк, – б’є прямо в «десятку», але безсила проти сучасної зброї. Почався артилерійський обстріл, мій армійський побратим сховався за бронею самохідної гаубиці. Перед тим, як прикрити люк, показав мені рукою – все буде «окей», а вже через хвилину в броню влучив кумулятивний снаряд. Згоріло все: і залізо, і люди…
Ігор Лавренюк був і під сумно-звісною Волновахою, і у прифронтовій Амвросіївці. Був свідком героїзму рядових бійців і зради офіцерів. Якось, за словами Ігоря Лавренюка, над територією поблизу українсько-російського кордону, яку зайняв їхній підрозділ, аби окопатися, завис безпілотник. А з його з’явою, зазвичай, починається обстріл позицій. Бійці почали радити командиру передислокуватися в інше місце. Та офіцер наказав не змінювати місце стоянки, ще й накричав на підлеглих, що вони починають «дрейфити». Потім, тільки-но щез капітан, почалася канонада. Снаряди падали прямісінько на позиції артдивізіону. А коли настала тиша, з’явився капітан. Казав, що його по телефону викликало командування, але ніхто з рядових бійців командиру не вірив. Натомість артилеристи з великою повагою ставилися до іншого офіцера, «некадрового», який переживав за своїх підлеглих, робив усе можливе, аби вберегти їм життя. «Отакому б командувати батальйоном», – казали солдати. Але, на жаль, він загинув, підірвавшись на «фугасі».
У полоні зустрів земляка-сепаратиста
У гіркому послужному списку 51-ї ОМБР є вбиті, поранені, полонені. На передовій по розташуванню українських артилеристів почали масово і прицільно бити «Гради». Після цього обстрілу з’ясувалося, що на терикон площею 200 квадратних метрів лягло понад 200 снарядів та мін. Як наслідок – чимало розтрощеної техніки, вбиті та поранені. Підрозділ фактично опинився у пастці.
На тривалий час чотири десятки бійців залишилися без їжі, води та зброї. Ігор Лавренюк каже, що по мобільному просили, аби авіацією скинули їм продукти та боєприпаси. Але цієї помочі хлопці так і не дочекалися. Дійшло до того, що, аби вижити, язиком злизували вранішню росу з трави. Бійці зрозуміли, що лишилися напризволяще. Вирішили добиратися до своїх. Біля села Хмельницьке на Луганщині їхній шлях перетнули сім десятків сепаратистів, озброєних «до зубів».
– У мене єдиного була граната, – каже Ігор Лавренюк, – хотів чеку вирвати і підірватися на ній, але хлопці спинили: то не вихід.
Ось так і стали українські артилеристи заручниками в бойовиків.
Особливо нахабніли кавказці, що воюють разом із сепаратистами. Один з них приставив Ігорю ножа до горла і сказав, що відріже голову. Якийсь російський офіцер спинив: полонених треба живими передати до Москви. Через декілька днів полонених поставили біля стінки, нібито для розстрілу. Втім, бійців просто залякували.
Дізнавшись, що Ігор – навідник гармати, пропонували перейти на бік бойовиків – навідником танка, бо таких «спеців» там не вистачало. Казали: платитимуть стільки, що йому навіть не снилося. Але українець навідріз відмовився.
У полоні Ігор зустрівся із… сепаратистом-земляком років тридцяти, з бородою.
– Зємєля, – сказав Ігорю. – Я с Млінова. Возлє «рагатніка» (це ветеринарний технікум – авт.) жил. Там у мєня єщьо двє тьоткі асталісь. А как там бар «Ніл»? Єщьо работаєт?
Після цієї розмови полонених завели до кімнати, у якій стояла пластикова пляшка з водою. Ігор зробив ковток з неї. Сепаратист-млинівчанин, побачивши надпиту пляшку, запитав, хто це зробив. Ігор зізнався. Що тоді почалося! Земляк сказав, за це може просто тут розстріляти. На щастя, якийсь офіцер втихомирив ситуацію.
– Про те, що син – у полоні, я дізналася випадково, – каже Галина Аркадіївна, мама Ігоря. – Телефонуючи, він завжди повторював: «У мене все добре. Не переживайте». Так було і того дня, коли сепаратисти дозволили зателефонувати додому. А через півгодини нам подзвонили з Рівного, з координаційного центру, і запитали, чи знаю я, де Ігор. Я їм відповіла, що тільки-но з ним говорила. І вже в кінці розмови мені повідомили, що він, очевидно, в полоні. Якщо ще раз вийде на зв’язок, то треба повідомити в координаційний центр. Від почутого серце ледь не розірвалося. Знаючи свою дитину, я була впевнена: зрадити не міг. Заодно вірила, що він вирветься з полону. Щиро молилася за це. А на серці полегшало лише тоді, коли почула, що при обміні полонених волинян передали підрозділу Національної гвардії України.
Ігор Лавренюк про цю передачу згадує з двояким відчуттям. Бо свої ж роздягнули майже догола, щось шукали. Ігор тоді звернув увагу на те, що усе (обмундирування, екіпіровка, озброєння) у нацгвардійців, на відміну від фронтовиків, новеньке. А найбільше його вразили численні бутлі з мінеральною водою.
– Вони там мінералкою ноги миють, а ми тижнями знемагали від спраги, – не стримує свого обурення боєць.
Замість вдячності – кримінальна справа
І саме тут, на українській стороні, хлопців звинуватили у дезертирстві і віддали до суду. А ще дали наказ розформувати 51-у бригаду і сформувати нову, з інших військовослужбовців, під іншим керівництвом. А це означає, що ти, скільки б подвигів не вчинив на фронті, залишишся таким, кому не довіряють. І, звичайно, не зможеш отримати банальних довідок, соціального захисту.
– А за що ми воювали, що до нас таке ставлення? Соромно за себе, що ти стоїш там, на передовій, Росію бачиш, а у тебе бронежилета немає, форма на тобі гниє. А воно в тилу стоїть, у нього бронежилет, балаклава, автомат як новий, і він отримує статус учасника бойових дій… Де ж вона, ота справедливість? – кипить в душі Ігор Лавренюк.– Хто був в АТО, хто воював за свою батьківщину – всім кримінальну справу замість вдячності? Скажіть, за що ми воювали, за що наші товариші там полягли?..
Розглядає справу суд у Запоріжжі. Там, коли обговорювалося питання про обрання міри попереднього утримання підозрюваних у дезертирстві, жінка-суддя, вислухавши розповідь воїна, пустила гірку сльозу і звернулася до обвинувача-прокурора: «Та які ж вони дезертири?!» У ході слідства Ігорю, як і його однополчанам, не знайшовши аргументованих доказів, статтю про дезертирство замінили «ухилянням від несення військової служби». Але навіть і на це аргументів немає. Судові засідання переносили – з одного місяця на інший. Почалися вмовляння, аби обвинувачені підписали угоду, що за визнання себе винними їм дадуть умовний строк. Інакше, мовляв, – тюрма. При цьому ніхто з прокурорів не прагне докопатися до винуватості високих військових чинуш, які, фактично, залишили рядових бійців на погибель.
– Слідчі прокуратури телефонували, говорили, що якщо не підпишемо угоду зі слідством, нас відвезуть у Луганську область, де ми будемо півроку, а потім буде суд. А потім в’язниця – років п’ять. Ми відмовилися. Хоча дехто з хлопців схильний погодитися, бо у них сім’ї, діти, потрібно працювати, а не роз’їжджати. Але я не вважаю себе винним у ситуації, в якій влітку опинилася наша 51-а бригада. Виходить, ми винні тільки в тому, що залишилися живими, – робить висновок Ігор Лавренюк.
Як каже батько Ігоря, війна сина не настрашила, а навпаки, укріпила. Він та його друзі-патріоти не піддалися на провокації російської сторони. Чим уся ця справа закінчиться, покаже час. Натомість, як це не парадоксально, в Україні судять солдатів саме за те, що вижили. Мимоволі напрошується запитання: а які герої більше потрібні, живі чи мертві?..
• Сергій Новак,
Рівненська область “Вісник і К”
