Разом з тим, поважні професори стверджують, що серед тих, хто досліджував творчість Шевченка, найточніші міркування про нього висловлювали «не чисті» науковці, а творці з художнім даром, яким він уявлявся як образ, символ, метафора.
Опублікована у 1938 році, напередодні 125-річного ювілею з дня народження Тараса Шевченка, у львівському «Віснику» Дмитра Донцова стаття Сергія Кушніренка (1913-1984 рр.) під назвою «Шевченко й ми. (Думки і зауваги до характеристики)» заслуговує на особливу увагу у зв’язку з тим, що у переломні кризові епохи народи найгостріше відчувають потребу у відповіді на питання: куди йдемо і кому завдячуємо. А відповісти на них спроможні лише генії, подібні до Шевченка. Інтерес найзагадковішого українського письменника ХХ століття Сергія Кушніренка («Вісті Рівненщини» вже писали про нього у статті «Яка це горда, шляхетна і вперта вдача!» від 15 листопада 2013 р.) до життя та творчості Великого Кобзаря мав не лише художні, а, скоріше, соціальні мотиви: «…Нас цікавить тепер побіч геніальності поета, його індивідуальність, його характер, що має в собі стільки непересічних прикмет, гідних наслідування». Кушніренко захоплюється силою духу поета: «Шевченко вдержався на всіх відтинках життя: і на засланні, в титанічних муках Ляокоона, і в приватному житті на волі, і в мистецтві, і в літературі залишився при своїх поглядах». Численними прикладами Кушніренко підтверджує тезу, що «Шевченко не тільки був свідомий своєї великої місії, а фактично вірив у нову Україну з «лицарством», без крихти рабської психіки. Вірив у велику реставрацію українського духу, в неймовірну реформу, для проведення якої потрібно сильних людей».
Кушніренко наголошує на літературних симпатіях Шевченка до таких сильних духом постатей як Віклєф, Гус, Лютер: «Сі люди також вибрали обух, а не повільну пилку, бо вони також були покликані, а не вибрані. Вони також виросли з воюючих противенств і йшли крізь життя, мов крізь праліс». Адже, як стверджує літературознавець, а віднедавна Міністр освіти і науки України Сергій Квіт, трагедія української історії та літератури полягає «у невмінні добачити силу натури героя, її пристрасність та індивідуалізм… Герой творить дійсність, долає перешкоди і перемагає, а не стає рабом обставин».
Уповні зрозумілою творчість Шевченка стане тоді, коли поглянемо на неї під кутом власного поетового життя: «Загляньмо в життєпис Шевченка: скільки тут противенств, перешкод, як трудно приходилось йому здобувати кожну крихту життя! А все ж таки він залишився сам собою. Від церковної школи в Кирилівці до дяка Богорського, від невдалого чабана на кухню до Енгельгарда і далі через Вільно, Варшаву, Петербург аж до пам’ятного року 1838 – життя Шевченка було пекельною метушнею. Але й на волі 24-літній маляр не знає спокою. Трагічна його душа дослівно роздирається поміж невсипущою працею на полі самоосвіти, яка тоді Шевченка цілковито поглинула, і гіркою свідомістю, що там, в рідній країні, лишилися в ярмі родичі, земляки й ціла Україна. В такій ситуації Шевченко гарячково накидається на книжки і надолужує свою освіту на полі математики, фізики, зоології, природознавства, географії, літератури і т. д. і т. д. Праця над самоудосконаленням іде у всіх напрямках від Академії Мистецтв через археографічну комісію аж до Кирило-Мефодіївського братства. Великий удар завдає Шевченкові наглий арешт і висилка в Петропавлівську цитаделю, а потім заслання і позбавлення всіх прав вільної людини. Чи се не характеристичне, що Шевченко, який щойно розпочав творче життя, приймає присуд спокійно? А вже в цілій яскравості виявляється вдача Шевченка на засланні, в Орській твердині, в степах за Аральським морем і в Новопетровському форті, серед російських військових посіпак».
Дослідження, здійснене Сергієм Кушніренком, належить до унікальних студій ще і тому, що автор переконливо доводить – феномен творчості неможливо збагнути без оцінки психології творчої особистості: «Нинішня шевченкологія робить великі здобутки, і якщо заслуженим діячам сієї ділянки знання вдасться похвалитися цілим рядом цінностей, то не менше важна з них справа Шевченкової вдачі».
Як відомо, перші спроби інтерпретації психології творчості Тараса Шевченка належать Іванові Франку, який для аналізу Шевченкового слова використав популярну на той час асоціативну експериментальну психологію. Сам же Сергій Кушніренко апелює до Ернста Кречмера (1888-1964) – німецького психіатра і психолога, творця типології темпераментів на основі особливостей статури. У 1929 році Кречмер опублікував книжку «Геніальні люди», присвячену законам виникнення геніальності. Піддаючи аналізу методологію Кречмера, Кушніренко зауважує: «Як пара повстає з огню і води, так наймогутніші сили людської душі родяться з колотнеч стихій, з непримиримих контрастів, нагромаджених в грудях тої самої людини. Ся увага Е. Кречмера в «Геніяльних людях» може відноситись і до Шевченка. Підложжям могутності його характеру являються великі противенства, серед яких ріс геній…». Цими роздумами Сергій Кушніренко здійснює внесок і в до сьогодні досить локальну галузь психологічних спостережень над творчістю Шевченка. У двадцятип’ятирічному віці він дуже тонко зрозумів становище Шевченка у тогочасному суспільстві.
“І хто знає, чи зміг би Шевченко надати своєму народові ту силу і той розмах… коли б не терни й колоди на твердому шляху невеселого життя поета?» – підсумовує свої студії Кушніренко – Се ж він вдмухнув у наші душі ненаситну жадобу бути вільними і бути сильними. Се він, звеличуючи українське минуле, кликав до зриву, він бубнив у козацькі литаври, переконуючи духових паралітиків, що інстинкт батьківщини се єдиний інстинкт в суспільствах – несплямлений.
• Катерина Глодя
На фото: Сергій Кушніренко. Фото із сімейного архіву доньки поета Ірини Сергушко (м. Луцьк).
