Живе тихо і непримітно, нічим особливим не вирізняючись. Втім, це лише на перший погляд. Насправді ж звичайне життя цих простих і щирих сільських людей може слугувати зразком того, як будувати і своє родинне щастя, і долю в загальнолюдському вимірі. Жодних новомодних теорій при цьому вигадувати не потрібно. Все просто... Любов, доброта, взаємоповага, працелюбність – ось квінтесенція, завдяки якій Любов та Опанас Вишневські і самі прожили в злагоді та любові, і восьмеро дітей виховали так, що гордістю повниться материнське та батьківське серця.
А ще, додає подружжя в один голос, потрібне терпіння: у сімейних стосунках, у вихованні дітей та, навіть, у щоденних життєвих клопотах. Благополуччя своєї великої родини, в якій крім вісьмох дітей є вже 22 онуки та 4 правнуки, Любов Сергіївна та Опанас Никифорович вибудовували по крихточці. Найперше, як і годиться, почали зводити свій дім. Нелегко це було, бо могли тільки на власні сили розраховувати, але ж впоралися. У тій оселі, як і тоді – понад п’ятдесят літ тому – й тепер панують любов та злагода.
Трудилися молоді переважно у місцевому колгоспі: Любов Сергіївна – у льонарській ланці, а Опанас Никифорович – механізатором, а потім у ПМК на таких складних машинах як бульдозер, грейдер, скрепер. Спеціаліст він був – відмінний. Серед кращих колгоспниць була і дружина. Всюди вони мали повагу, бо до роботи ставилися відповідально, з повною віддачею. Поза цим, звісно, тримали чимале підсобне господарство, адже родина з Божого благословення з кожним роком ставала все голосистішою – мають Вишневські п’ятеро синів та трьох доньок. Звання “Мати-героїня” Любов Сергіївна була удостоєна ще за радянських часів. Не забула про неї і влада незалежної України.
– Ні декретів, ні відпусток я не знала, – пригадує Любов Сергіївна. – Але встигала все. Щодня зранку мусила їхати з людьми в поле, а до того повинна була і господарство доглянути, і дітей нагодувати та відвести до свекрухи. Коли ж ланка була близько, то старших брала з собою.
– Що так, то так, – усміхається, тепло поглянувши на дружину, Опанас Никифорович. – І гарна була, і до роботи беручка. А співала ж як!.. За це, певно, і полюбив я її...
– Та мені було не звикати до роботи, до неї я була змалку привчена, – усміхається жінка у відповідь. – Батько загинув на фронті, то з мамою навіть поле доводилося орати. Коли ж вийшла заміж, то, хоч і багато дітей та клопотів було, все ж легше стало – чоловік мене глядів. Та й я його.
День у багатодітної матері розпочинався не пізніше п’ятої ранку, а завершувався глибокої ночі. Переробивши все та повкладавши дітей спати, жінка ще й примудрялася за вишивання братися. Коли ж сусіди зранку прокидалися та бачили біля хати шнурки, завішені білизною, то тільки дивувалися: мовляв, коли ж то молоду сусідку знесло, що вже встигла попрати.
І словом, і власним прикладом Любов Сергіївна та Опанас Никифорович привчали і дітей до праці. А ще – очевидною річчю для синів та доньок змалку були доброта, щирість, порядність. Повиростали діти батькам та людям на радість – і гарні, і розумні, і хазяйновиті. Тішать бабусю та дідуся своїми успіхами вже й онуки. Є з-поміж них лікар, викладач, священики... І, в якій би сфері не працювали, роблять це на совість і успішно – точнісінько так, як їхні дідусь, бабуся та батьки.
Зігріває серце Любові Сергіївні та Опанасу Никифоровичу те, що всі п’ятеро синів залишилися на рідній землі – у мальовничому селі Зелень. Найменший же, Володимир, й узагалі мешкає в одній хаті з батьками. До речі, кожен із синів, коли одружувався, вже мав власну оселю. Збудувати для них хати було принциповим питанням для батьків.
Коли вся велика дружна родина Вишневських збирається разом, радісно на душі стає навіть стороннім. У них справді варто повчитися тому, як правильно жити, як вибудовувати власну долю і ставитися до інших. Можливо, це звучатиме занадто пишномовно, але на таких родинах дійсно тримається суспільство та держава.
В усміхнених добрих обличчях синів і доньок, онуків і правнуків Любові Вишневської – щастя жінки, матері, берегині. Можливо, завдячує вона цим і тому, що в родині завжди сповідували відвічні людські цінності. Якби такого простого і, водночас, осяйного материнського щастя на нашій землі було більше, безперечно, й доля держави змінилася б до невпізнання.
• Світлана Тубіна
