«Не дай, мати, заміж, де затикають, а де посередині тчуть…»
Якщо відверто, коли їхала знайомитися з Круповим, його неперевершеною культурною спадщиною та талановитими людьми, була начувана про них стільки, що, здавалося, навіть дорога до села мала бути вишиваною… Втім, зустріло воно мене спокійною і абсолютно типовою для більшості поліських сіл красою, що була трохи приглушена передзимовим смутком… Вишивані ж та пісенні скарби, як і годиться, треба було шукати за стінами чепурних і затишних осель місцевих людей. Саме там недоспаними ночами, у праці, терпінні і, водночас, у найсокровенніших мріях жінки й творили їх упродовж століть. Хоча визначення «творили» у минулому часі є абсолютно недоречним стосовно Крупового. Бо і тепер майже в кожній оселі є верстат, там і тчуть, і вишивають, дивуючи рідних та увесь світ своєю майстерністю. А найперше, звісно, унікальним серпанковим полотном. Це єдине село на теренах України, де зустрічається подібний вид ткацтва, секрет його сягає глибини віків. - Серпанок – це тонке й прозоре лляне полотно. Ось, подивіться – воно майже невагоме та білосніжне, зовсім не схоже на те, з якого зазвичай шили буденне вбрання наші діди-прадіди, - демонструє шедевр крупівських рукодільниць Заслужений майстер народної творчості України, директор сільського будинку культури Ніна Рабчевська. – Виготовлення серпанку – це праця і терпіння. Починалося ж усе з вирощування спеціальних сортів льону, в якого тонке й невисоке стебло, - лущику. Висушені на траві під сонцем стебла били прачами, щоб були м’якшими, обробляли на терниці, потім ще раз обробляли тріпачкою та вичісували спершу на гребені, а затим щіткою зі щетини дикого кабана. Для «серпанку» це треба було робити настільки ретельно, щоб пущене на воду волокно не залишало жодного сліду…
- І це, донечко, була навіть не половина роботи, - тепло додає найстарша жителька унікального села Уляна Іванівна Овчар. Народжена в 1918-му, жінка встигла на своєму віку навіть на пана попрацювати. – Вичесану жменьку «волочили», розправляли, робили куделю, яку пряли на веретені, підсушували… Щоб нитки не кошлатились, з веретена через «юрок» їх змотували в клубок. Із двох веретен або з двох клубків снували потім на снівницю, а тоді обливали «піспою» (запареним борошном) і сушили. Це для основи. Одночасно сукали цівки з витушки за допомогою сукала…
Дуже кропітким та відповідальним є і початок ткання. У Круповому ще й тепер живе прислів’я: «Не дай, мамо, заміж, де затикають, а де посередині тчуть…». Саме так, адже цей етап роботи є надзвичайно складним і потребує неабиякої майстерності, від нього залежить подальший результат. Для завивання і затикання кросен зазвичай запрошують лише найбільш досвідчених майстринь. - А потому, – продовжує відкривати таємницю серпанку Ніна Рабчевська, - ниточка до ниточки, делікатно-делікатно, щоб човник ходив легко, а дошка ледве притискала нитку одна до одної… Так і народжується це найтонше полотно, та ще й оздоблене дивовижним орнаментом, що поєднує в собі традиції та фантазії майстринь та теж тчеться на кроснах. Потому жінки полоскали це диво у воді кімнатної температури і сушили не менше трьох разів, а щоб нитки розправилися, по ще вологій тканині качали галу – скляну гулю. Коли ж, нарешті, пошивши вбрання, вбиралися в нього, були схожими на чарівних поліських фей… Здавалося, легким порухом руки підхопили вранці сріблястий серпанок, що так мальовничо і звабливо огортає літніми ранками напівсонні села, та й загорнулися в те білосніжне диво…
- Ох, і я ж попоткала, - подивившись на свої натруджені руки, мовить бабуся Уляна. – За зиму до десяти губ встигала надбати, а одна – це три-чотири метри. Все вміла – і сорочки, і фартухи і спідниці шила. Колись, коли дівчина заміж виходила, всього повинна була наткати – скатертину, щоб стола у свекрухи заслати, надіжницю – діжку накрити, рушники для всіх втиратися, на образи – намітку серпанкову… Та таке все білосніжне було – от, як ваша бумага в зошиті. Тепер той пральний порошок – то не вельми добре, а ми колись золою вибілювали.
У кожному дворі - якщо не ткаля чи вишивальниця, то різьбяр або художник
Серпанкові народні костюми, ткані рушники, рядна, настільники, серветки, домоткане полотно… Розмаїття виробів крупівських майстринь, їх талант та багатство традицій дивували людей не лише на Рівненщині, а й далеко за межами України. Їхні вироби є у музеях Києва, Львова, Палермо, Вашингтона, у приватних колекціях Росії, Білорусі, Польщі, Іспанії, Італії. Золоті руки мають Заслужені майстри народної творчості Уляна Кот, Ніна Рабчевська, Любов Стельмашук, народні майстри Зінаїда Придюк, Ніна Дем’янець, Ольга Придюк, та багато інших місцевих жінок. Почесні нагороди та відзнаки, які має кожна з них, годі навіть перелічити. - Знаєте, напев но, у нас в селі немає жодної родини, де б хоч хтось не ткав чи не вишивав, - продовжує розповідь Ніна Рабчевська, серпанкове полотно й рушники якої теж дивують світ. – Я колись по 1820 рушників ткала за зиму, зовсім зір стратила. Нас привчали до цього змалку. Щойно дівчина підросте і почне діставати до поножаїв верстата, так і садовили її до роботи. Це десь із 14-15 років. Мене свого часу мама теж навчила ткацтва, а тепер от я онучці Ірині передаю. - От тільки за узори я ще не наважуюся братися, - додає, ясно усміхаючись, юна крупівчанка (фото на 1-й стор.), вбрана у народний серпанковий стрій. – Це дуже складно. Може, колись і зможу так ткати, як бабуся. Навчає Ніна Михайлівна премудрощам народного мистецтва не лише онучку Ірину, а й дітей, котрі займаються у художній студії «Серпанок», що діє при місцевій школі. Вивченню народних звичаїв, обрядів в освітянському закладі приділяється надзвичайно велика увага, і діти сприймають все це дуже охоче. Та це й не дивно, адже увібрали вони ті цінності з молоком матері. От тільки, бідкається Ніна Михайлівна, ніде тепер на Поліссі не вирощується льон, тож тчуть крупівські майстрині зі старих запасів, що зберігають у скринях та пильнують як зіницю ока. А як варіант – із бавовняних ниток. Та останнє, зрозуміло, вже не є справжнім серпанком. До речі, подейкують, що жінки із села Крупове свого часу ткали це полотно навіть для королівського двору. Тим часом у дивовижному селі не лише жінки талановиті, а й чоловіки мають золоті руки і талант від Бога. Є там і чудові різьбярі, і художники, і бондарі. Будь-кого можуть подивувати своєю майстерністю Станіслав, Анатолій та Микола Стельмашуки, Олександр Мозоль, Олександр Рабчевський, Федір Герасимчук, Микола Мозоль, Василь Мозоль, Борис Бернацький, Михайло Придюк та багато інших обдарованих крупівчан. «Берегині» аплодували естрадні зірки і президенти Уже весна скресла, Що тим нам принесла?
Коробочку з веретюнцями,
А другую із червунцями,
Старим бабкам по куділечці,
Молодицям да й по чіпчику,
Дівчатам по серпаночку,
А хлопчикам дай по дудочці,
Щоб іграли да й по вулиці…
Цим рядкам із веснянки, що з прадавніх часів звеселяла люд та зігрівала нелегкі селянські будні, не злічити літ. Як і десяткам інших обрядово-звичаєвих і родинно-побутових пісень, які ентузіасти записали в Круповому та зберегли для нащадків, і схожі на які годі шукати деінде. Вони абсолютно автентичні, з корінням у глибині віків. А збереглися завдяки співучості місцевих людей та, як і у випадку з серпанком, ревному ставленню до духовних надбань предків. У цих піснях – їхнє життя, їхні надії, все найдорожче і найсокровенніше. Ця багата фольклорна спадщина і спонукала свого часу до створення ще однієї перлини Крупового – народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Берегиня», який теж дивує Україну та світ. - Починалося все аж у 1979 році зі створення колективу при сільському клубі, - пригадує незмінна керівниця уславленої «Берегині» Ніна Рабчевська. – Ініціатором цього, як і створення всіх фольклорних колективів району, був Петро Степанюк. А вже через три роки нам було присвоєно звання «народний». Першою солісткою колективу була Наталка Придюк, а потім упродовж понад двадцяти літ наша легенда – Заслужений майстер народної творчості України Уляна Петрівна Кот. Вона була переможцем телетурніру «Сонячні кларнети», радіоконкурсу «Золоті ключі», багатьох обласних і республіканських конкурсів народної творчості. І з її пам’яті «записано» майже тисяча пісень, на запрошення Смітсонівського інституту, що у Вашингтоні, Уляна Кот свого часу представляла Україну на фольклорному фестивалі національних меншин Америки. Нині ж у нас, як це називають у народі, «виводить» Олена Герасимчук та Ніна Іванівна Рабчевська. Як одні з найяскравіших сторінок в багатющій історії «Берегині» Ніна Рабчевська пригадує перший фестиваль «Червона рута», участь у передачах «Сонячні кларнети», «Спадщина», «Перлини душі народної», фестиваль етноукраїнців у Білорусі, участь в акції «Мистецтво одного села» в музеї Тараса Шевченка в Києві… Тричі колектив брав участь у передачі «Запрашаєм на в’ячорки» у столиці сусідньої Білорусі, він незмінно належить до числа колективів, що представляють творче обличчя Рівненщини на найпрестиж ніших мистецьких заходах. «Берегині» аплодували президенти України, зірки естради, переповнені глядацькі зали проводжали зі сцени цих простих сільських жінок стоячи. - І це при тому, що жоден із учасників колективу не має музичної освіти, - усміхається Ніна Рабчевська. - Все від Бога. Професійним у нас є лише музичний супровід. У цьому випадку не ми до нього підлаштовуємося, а він до нас. Це акомпаніатор Юрій Воробей, скрипалька Любов Конончук, барабанщик Володимир Малафей, котрий є директором Дубровицького районного будинку культури, сопілкар - Ірина Плескач. Стосовно ж вокалу нам допомагає викладач музичної школи Петро Пасько.
Загалом учасниками «Берегині» є майже 30 чоловік. Це представники чотирьох поколінь крупівчан. Батьки приводять туди своїх дітей, потім – онуків…
- У мене, наприклад, теж і донька співає в колективі, і зять, і онучка, – тепло додає Ніна Михайлівна. – І так з багатьох родин. Ми просто не уявляємо свого життя без пісні. До речі, коли їздимо на різні мистецькі фестивалі та конкурси, часто чуємо наші мелодії – виконує їх, зокрема, колектив «Бобровиця» з Київської області. Інколи люди навіть не здогадуються, де народилася та чи інша пісня, думаючи, що вона з їхнього села, але вона наша – крупівська. Поширилася творча спадщина наших дідів і прадідів, зокрема, і завдяки численним етнографічним експедиціям, які у нас працювали. Ген на північному Поліссі
Село ошатне на узліссі,
Віддавна Круповим зовуть.
Там до молитви хвойний ліс,
До танцю зве березове узлісся…
Коли чуєш піснеспіви талановитих крупівчан, слова, як кажуть, зайві. Про це унікальне село варто не читати, а просто приїхати і зачерпнути й собі пригорщу світла з цієї багатющої народної скарбниці, подивитися на ті вишивки і серпанки, заслухатися голосистим народним співом, що і веселить, і зігріває, і торкається найглибших сердечних струн, вільно линучи ген понад озерами та лісами – із минулого у сьогодення, із сьогодення - у майбутнє.
• Світлана Тубіна
