Крім трьох наших загиблих земляків, із охопленої терором Донеччини на Рівненщину двома військово-транспортними літаками Ан-26 привезли також співвітчизників із Волині, Львівщини, Івано-Франківщини та Хмельниччини, які загинули тої зловісної ночі від рук сеператистів.
Час прибуття двох спецрейсів Мін-оборони переносили чотири рази. Опів на першу обидва «борти» таки здійснили посадку у Рівненському аеропорту. Про те, що подальші події будуть оповиті величезним психоемоційним стресом, стало ясно вже на летовищі, коли серце комбрига Яцківа ледь не зупинилося після приземлення літака. Він так і не зміг віддати побратимам останню шану - його з літака донесли на ношах до «швидкої» і доправили в реанімацію. Ще більшої гіркоти процесу додавали плач та сльози рідних загиблих воїнів.
На полігоні в цей час було ще спекотніше в прямому і переносному значенні цього слова. Рідні та друзі загиблих на Донеччині і мобілізованих військових, які зібралися тут задовго до десятої години, почали гуртуватись під КПП Рівненського загальновійськового полігону. Мовчки на полігоні стояв мало хто. Важко було знайти того, хто не обурювався. Кажуть, їх рідні ще живими дзвонили зі сходу і скаржились на просто жахливий стан справ: не вистачало елементарного - від бронежилетів до звичайної води, ускладнювало ситуацію й те, що військові не мали ніяких чітких наказів від командування.
Через деякий час родичам загиблих дозволили зайти на територію полігону, журналістів натомість попросили почекати на жалобну процесію. Та приблизно за півгодини із території полігону почали лунати вигуки-запитання «Де журналісти? Чому їх не пускають? Нехай проходять, нехай все бачать!» По тому з’явилось кілька сотень військових, які кликали пресу на територію. Мовляв, через ЗМІ хочуть донести до керівництва усіх рівнів і «паркетних» генералів своє обурення. Офіцерів, які намагались зупинити натовп, просто відставляли у сторону, за висловлюваннями на їх адресу та за емоціями ніхто уже не стежив. Журналістів взяли у кільце і повели ближче до плацу, на якому мало відбутись прощання. Там уже батьки й матері, дружини загиблих і тих, хто нині перебуває на полігоні мобілізованих, влаштували іспит на нерви офіцерам, які потрапили їм на очі. Галасу піднялось чимало, адже кожен ставив військовим свої запитання. А вони були найрізноманітніші: «Доки ви триматимете тут мого чоловіка?», «Чому їх голих і босих відправили в ту кляту Волноваху?», «Хто відповість за смерть мого єдиного сина?».
На усі звинувачення офіцери, які потрапили під гарячу руку, виправдовувались, що вони, мовляв, виконували накази «згори» і це справа не їхньої компетенції. Звісно, стояти горою за своїх солдат - обов’язок будь-якого командира. Не стверджую про всіх, однак, на мою думку, рідні мобілізованих і справді взялись не за тих. А подекуди й самі вояки відтягували від офіцерів, котрі, як і мобілізовані, живуть у наметах на полігоні та їдять кашу з одного котла, батьків та близьких, що у розпачі готові були на місці покарати винних у смерті солдатів 51-ї бригади.
Після майже годинного напруженого спілкування ситуація потроху почала заспокоюватися. Всі, напевно, згадали, що незабаром буде прощання із загиблими. І ось на прямій, що веде до КПП, з’явилась колона «ЗІЛів», у яких в останню поїздку на полігон, з якого їх ще недавно відправляли на схід, вирушили 17 наших співвітчизників. Коли машини «вишикувались» у шеренгу, військові дістали з них «цинкові кораблі», обгорнуті синьо-жовтими стягами, готові до тихої подорожі бурхливим морем материнських сліз.
У супроводі Почесної варти, котра прибула зі Львова, аби вшанувати героїв, загиблих на сході, їх коридором слави несуть на плац. Уже там і військові, і священик оголошують імена усіх загиблих. Дехто з батьків і військовослужбовців не витримують і непритомніють. Після всього обряду прощання труни несуть до автомобілів, які кожного доставлять на малу батьківщину. Під вигуки «Героям слава!» військові проводжають загиблих побратимів з почестями. Батьки, рідні та друзі до останнього не вірили, що в трунах привезуть їх хлопців, дехто уже в автомобілі, що повезе сина додому, ще раз відкриває кришку домовини, аби пересвідчитись, що доля не зіграла у злий жарт.
Уже після прощання ті резервісти, що донині залишалися на полігоні, запросили на гостини до військових наметів пресу, аби показати, в яких умовах вони виконують почесний обов’язок перед Батьківщиною. Зазначу, що ще перед прощальною процесією немало мобілізованих висловлювали своє обурення умовами і терміном їхнього перебування тут. Кажуть, за півтора місяця до них так ніхто і не прислухався. Скільки не вимагали - з Міноборони ніхто так і не приїхав. Якщо так піде й далі, кажуть вояки, то передягнуться в цивільне і просто сидітимуть у наметах. Нехай, мовляв, тепер генеральські синки воюють. Вони ж не виконуватимуть ніяких наказів. Тут, щоправда, погляди розділились - не всі підтримали таку ініціативу. Загалом же ті з мобілізованих, з ким мені довелось поспілкуватися, кажуть, що умови облаштування військового наметового містечка більш-менш нормальні і нині куди кращі, ніж на початку оголошення мобілізації. Основна причина невдоволення вояків - термін їхнього перебування, адже, як їм зазначали у військкоматах, призивають на два-три тижні. А вдома - дружини, діти, кредити, робота, місце на якій дехто вже й не надіється зберегти. Серед інших скарг - дефіцит води та електроенергії.
Військове керівництво, як і очікувалося, каже, що проблем із забезпеченням мобілізованих необхідним ніяких нема. Щоправда, говорять про проблеми, коли згадують не лише про харчі, а й про бронежилети, оптичні приціли тощо. Як зазначив заступник командувача - начальник управління по роботі з особовим складом ОК «Північ» Володимир Яцентюк, головна проблема - неперелаштована на військовий час психологія мобілізованих (дарма, що у хлопців нема бронежилетів, касок та взуття! - авт.) та низького рівня патріотичне виховання. Він також зазначив, що в основному мобілізація себе не виправдала, адже більшість довелось мобілізовувати примусово і 20 відсотків добровольців відправили на схід.
Загалом із Рівненського загальновійськового полігону на охоплені терором Донеччину та Луганщину відправили майже 40 військовозобов’язаних. Всім, хто брав участь в АТО, буде надано статус учасника бойових дій. А сім’ям, загиблих, з якими сьогодні прощалися, держава обіцяє виплатити по 609 тисяч гривень.
Нині на полігоні перебуває майже півтори тисячі мобілізованих. Більшість - із Волині, Львівщини, є з Черкащини. Олександр Прокопчук, наприклад, прибув із Шацька (Волинь). Як і більшість, він перебуває тут уже понад 45 діб. Каже, умови на полігоні більш-менш нормальні, а його дружина, хоч і зачекалася чоловіка, проте на довгий термін перебування на Рівненщині реагує з розумінням. Настрій, зізнається Олександр, бойовий. Аби підбадьорюватись, влаштовують бої спортивні - футбол, волейбол. Вояки навіть город невеличкий мають - поки що на ньому посадили тільки цибулю, більше насіння ніякого не мали, взагалі готові хоч свиней вирощувати. Уже й хліб самі пекли. Як і більшість, Олександр надіється, що плац полігону буде використовуватись тільки для проведення урочистих подій, а не таких як сьогодні…
• Анатолій Андрієвський
