– Їсти будеш? – намагалася говорити ласкаво.
– А як ти думаєш? – у відповідь похмуро відповів він.
Хотіла сказати, що відповідати запитанням на запитання – некрасиво, але промовчала.
– Чого ти стоїш з кислою міною? – почула роздратований окрик на мою адресу. – Природно, я голодний, раз повернувся з роботи! Іди, займися справою!
«Займися справою» – це звичний натяк на те, що я сиджу вдома. Вірніше, «на шиї» у свого чоловіка. Це теж його вираз. І нічого, що я в декреті, що дома купа роботи. І нічого, що старша дитина – першокласник, повністю на мені, з усіма гуртками, секціями та уроками. Я змовчала. Мовчу вже півроку ...
Мовчати? Не мовчати?
Диван. П’ять кроків. Вікно. Вікно – п’ять кроків – диван. Диван – п’ять кроків – вікно ... Погляд у дзеркало і розуміння неминучого – я стала йому нецікава. І ще – він зараз з Нею. А найголовніше – ВІН НЕ ЗНАЄ, ЩО Я ЗНАЮ.
Моя таємниця мене роз’їдає. Я живу з цим болем вже багато місяців і навіть звикла до цього. Звикла, – це, звичайно, голосно сказано. Звиклася – так.
Зрада Стаса вивернула мене навиворіт. Була сім’я. Спочатку народився син, потім донька, яка внесла в наше життя нові фарби. Стас з батька перетворився на тата, я стала мамою в квадраті, але за цим всім ми забули свої головні ролі – чоловіка і дружини. Продовжуючи виконувати прямі обов’язки, все рідше дарували одне одному банальну ніжність. І про любов майже не згадували.
Люблю? Не люблю?
В гості забігла сусідка. Зінуля – дівчина проста. Троє дітей від двох чоловіків. Останнього вигнала з тріском, не пробачивши інертності.
– Твої де? – з порогу запитала вона і відразу почала розповідати, як зустріла у ресторані свого колишнього чоловіка, і щоб йому насолити, «закадрила» його друга.
– Так просто? – зніяковіла я.
– Без проблем, – сусідка переможно глянула на мене. – А що? Ти в мені сумніваєшся? Я ж не ти – риба морожена. Ніяких пристрастей в твоєму житті немає. Чоловік, діти, будинок. Як так можна жити?
І я задала це ж питання, але подумки: «Як так можна жити? Чоловіки – тимчасові, життя – калейдоскоп подій, любов – універсальна, до кожного пристосовується. Ось діти – величина постійна, але Зіна постійно про них забуває». Але вголос сказала інше:
– Мені подобається моє життя. Я люблю свою родину і свій дім. Хіба всі повинні згоряти у вогні пристрасті? У мене інші цінності.
– Ну-ну, – скривилася Зінаїда. – Аби твоєму чоловіку не стало нудно від цих цінностей. Міняй себе, поки не пізно.
Сусідка пішла, а я мила чашки і плакала. Адже вона права! Права в тому, що я набридла Стасу. Інакше, як ще можна пояснити те повідомлення?
Набридла? Чи не набридла?
Я дивилася у вікно і згадувала. Мій маленький світ почав розвалюватися непомітно. Спочатку Стаса стала дратувати моя втома. Якщо раніше він поспішав допомогти, то потім знаходив тисячі причин, щоб уникнути домашніх справ. І ще коментував: «Від чого це ти втомилася? Цілий день вдома сидиш!». Далі з’явилися необгрунтовані затримки на роботі. Потім і зовсім не ночував іноді вдома. Я відчайдушно закривала очі на те, що відбувається. Головне – зберегти сім’ю.
Одного разу, поки Стас був у ванній, прийшло повідомлення на його телефон. Я в якомусь незрозумілому пориві схопила мобілку. «Коханий, – мене пересмикнуло, – не можу забути твої поцілунки. Чекаю зустрічі з нетерпінням!». Телефон випав з рук. Я остовпіло дивилась в одну точку. Стас увійшов до кімнати.
– Ти чого? – буркнув. – А, знову втомилася! – додав роздратовано.
Він взяв телефон і став читати повідомлення. Я нишком підглядала за його реакцією. Майнула задоволена посмішка і пропала.
– Ідем спати? – пролунало чи то питання, чи то пропозиція.
– Давай, – погодилася я.
«Поцілує чи ні? Обійме чи ні?», – змінювалися в моїй голові думки.
Поцілував. І обняв. І навіть більше. Коли Стас уже сопів уві сні, я думала.
Сказати? Не сказати?
З тих пір минуло півроку. Настрій чоловіка часто змінювався. Кожну секунду я була готова до того, що він вирішить піти. Але Стас не йшов. Були і причіпки до мене, і роздратування, але вони завжди змінювались ніжністю. Так, ніжністю! Як не дивно, подвійне життя принесло в наші відносини забуті почуття. Він став більше часу проводити з дітьми. Ми часто виїжджали сім’єю на прогулянки.
Піде? Не піде?
Можливо, я злякалася. Якби Зінуля була на моєму місці, то Стас уже давно вилетів би з валізами. Але я не Зіна, я – Катя. І моя правда в тому, що я вирішила почекати. Що може бути простіше, ніж розірвати, порвати, вигнати, розлучитися? Справа однієї хвилини! Нехай я буду здаватися слабкою, дозволяючи себе обманювати. Але в цій слабкості моя сила. Я витримаю, витерплю біль та образу. Тому що, створюючи сім’ю, ми взяли на себе зобов’язання. Якщо один оступився, то інший підставить плече. Я не тримала Стаса і не тримаю, але, видно, він сам тримається за нас. Інакше б давно пішов. Хто така ця Інша? Ну, вогонь пристрасті, як Зінуля. А після пристрасті? Випалене поле? А дім – не поле після пожежі, а комфортна оранжерея, де наші діти – квіти, а я – рівне освітлення і тепло. Стас вибере сім’ю, я впевнена. До того ж останнім часом він читає повідомлення з тим же роздратуванням, яке раніше було направлено на мене. А ось до мене ставиться, навпаки, з увагою. Значить, набридло Там. Я не буду нічого з’ясовувати. Я буду мовчати, терпіти і чекати. Тому, що люблю...
Мовчати - не мовчати? Люблю - не люблю? Набридла - не набридла?
Сказати не сказати? Піде не піде?
Годі гадати. Зможу!..
• Катерина Лісова
