Ігор Дейнека – відомий рівненський полярник, учасник 25-ї антарктичної експедиції рівненський лікар-анестезіолог. Чоловік вже місяць в Україні, але про своє перебування на станції «Академік Вернадський» і досі говорить у теперішньому часі. Не дивно, адже досвід, отриманий за час роботи в Антарктиці, – унікальний.
Джерело «Медичний вісник+».
Неля Заболотна
Ми спілкувалися з Ігорем Вікторовичем до початку експедиції. Настав час запитати про враження, які залишились після року перебування в цій відділеній точці землі.
– Насправді вражень дуже багато, – каже він. – Навіть важко виділити ті моменти, які запам’яталися найбільше. Насамперед – неймовірна природа. Те, що бачив на фотографіях і відео до прибуття на станцію, не можна навіть порівняти з побаченим на власні очі. Велич айсбергів, антарктичних гір, кількість снігу, тварини, птахів… А ще вразила віддаленість цього регіону від найближчих людських поселень, абсолютна ізоляція впродовж зими, яка триває там 8-9 місяців. Це довгий період, під час якого ми не могли розраховувати на допомогу з Великої Землі й мали покладатися тільки на власні сили та вміння. Ось такі основні враження.
– Тобто Ви задоволені своїм рішенням – поїхати в таку далеку експедицію?
– Однозначно, так. Для мене, напевно, – це поїздка всього життя. Переконаний, що краще жалкувати про те, що зробив, ніж про те, чого не зробив. Це неоціненний досвід.
– Що входило у коло ваших обов’язків під час роботи на станції?
– Насамперед надання медичної допомоги. На щастя, за весь період нашого перебування на станції великих операцій мені робити не доводилося. Для того, аби уникнути якихось суттєвих хірургічних втручань, усі учасники перед від’їздом проходять медичні огляди. Хоча, звичайно, від цього не застрахований ніхто.
Більшість маніпуляцій, які мені доводилося проводити, стосувалися стоматології та отоларингології. Це карієси, випадіння пломб, злами зубів, гайморити, фронтити. Без травм теж не обійшлося, але вони також були дрібні. Лікування перелому ребра обійшлося без будь-яких додаткових втручань. А так були подряпини, порізи, забруднені рани. Хірургія обмежилася лікуванням панарицію та розкриттям фурункулів.
Також у мої обов’язки входило стежити за чітким дотриманням правил безпечного перебування на станції та за її межами. Якраз над нами знаходиться славнозвісна озонова діра, і через низький рівень озону людина набагато швидше, ніж зазвичай, отримує серйозні сонячні опіки. Тому зимівники, аби не отримати опіки сітківки (особливо в зимовий період), постійно ходять у сонцезахисних окулярах із максимальним ультрафіолетовим захистом, використовують сонцезахисні креми. Коли розходиться крига і море навколо острова стає чистим, у нас починаються виходи на моторних човнах.
Справа в тому, що острів, де розміщена станція, входить у так званий Архіпелаг аргентинських островів і знаходиться за 10 кілометрів від Антарктичного півострова. Щоб добратися до самого материка, потрібно пливти морем на моторному човні, нерідко в складних умовах. Я ж мав стежити за безпекою і профілактувати будь-які нещасні випадки під час таких виходів. Перед цим проводив інструктажі, тренінги як поводитися у тих чи інших умовах.
Наприклад, зважаючи на ймовірність нещасних випадків і високу небезпеку застрягнути в льодах, пробивши моторний човен, усі учасники експедиції мали знати точки, де є рятувальне обладнання (на навколишніх островах були спеціальні ящики із запасом медикаментів, пального, їжі). Завдяки цьому полярники, яким не вдалося добратися до станції, могли протриматися там кілька днів до того часу, коли їх можна буде забрати на базу. Запаси в ящиках щороку перевіряють, якщо вийшов термін їхньої придатності – замінюють. От таким чином ми, наскільки це можливо, дбаємо про безпеку пересувань в умовах Південного океану.
– Чи були випадки, коли хтось не зміг добратися до станції?
– Були, і досить багато. Наприклад, у 1981 році, коли станція ще належала Британії, стався трагічний випадок: загинуло троє членів експедиції. Вони на лижах йшли до острова, який знаходився на відстані 12 кілометрів від станції. Але буря розламала кригу, і їм довелося два місяці жити на цьому острові в невеличкій хатинці. Дочекавшись, поки крига знову стане, люди вирушили у зворотний бік, але крига знову розламалася, і їх винесло у відкритий океан, і вони зникли безвісти.
Зауважте, що є й альпіністські походи. Ми в повному альпіністському спорядженні піднімаємося в гори на материку. Це теж досить небезпечно через лавинонебезпечні райони. Трагічний випадок, пов’язаний з горами стався також із британцями у 1976 році. Група дослідників ще не дійшла до вершини, як різко змінилася погода, і вони замерзли на смерть. У нас також були випадки, коли зимівникам доводилося по тижню жити в укритті поза станцією через складну льодову обстановку.
– Усім відомо, що на початку вашої експедиції також сталася трагедія – один із її членів покінчив життя самогубством. Можливо, причина у депресії через ізоляцію від світу?
– Навряд чи. Це сталося на самому початку зимівлі, одразу по приїзді. Менш ніж два тижні минуло від того часу, коли ми ступили на острів, тому не можна сказати, що причиною була тривала ізоляція, скоріше, мали місце особисті причини. Це могло статися в будь-якій ситуації. Дуже сильні емоції, сказати важко.
– Вам довелося тоді виконувати функції судмедексперта ?
– Так, довелося шукати необхідну інформацію в спеціальній літературі, бо Інтернет тоді ще був поганим. Читав про проходження судово-медичної експертизи: як проводити огляд тіла, місця події, як описувати все це. Було нелегко і в іншому плані – психологічний, моральний стан усієї команди був важким. Уявіть, початок зимівлі – й одразу така подія. Спочатку навіть лячно було, тому що тіло знаходилося з нами до середини червня, тільки тоді американський криголам зміг до нас дістатися і забрати його. Це теж наклало свій психологічний відбиток на весь колектив.
– І тоді лікар мав перекваліфікуватися на психолога?
– Так. Однозначно. І навіть не через те, що потрібно було підходити до кожного, спілкуватися… Важливо було навчитися стримувати власні емоції для того, щоб краще розуміти тих, хто поряд. Надалі в мене теж виникали психологічні проблеми з деякими зимівниками. Це нормальний процес адаптації, але, на відміну від інших членів нашої групи, мені, як лікарю, потрібно було ці стани одразу гасити, не проявляти нічим власних емоцій. Важливо було вміти підлаштовуватись під інших, аби ефективно взаємодіяти з усіма.
Але згодом стало легше. Коли ти живеш із людьми тривалий час, то вже вивчаєш кожного, точніше, кожна людина розкривається повністю. Ти вже знаєш, що вона може зробити, а чого ні, як із нею спілкуватися, як взаємодіяти. І як зробити так, щоб всі спілкувалися між собою – це теж дуже важливо.
– Розкажіть про Вашу наукову роботу. В чому вона полягала?
– У мене було два технічних завдання від Національного антарктичного наукового центру. Щорічно туди подається звіт про профілактично-лікувальну роботу із зимівниками, стан їхнього імунітету. Я постійно знімав електрокардіограми, вимірював тиск і пульс кожного члена експедиції, стежив за температурними реакціями. Друге завдання полягало у вивченні можливих порушень сну зимівників в умовах тривалої ізоляції на антарктичній станції. Ми щомісяця проводили електроенцефалографію в певних режимах. Крім того, вивчали сон за допомогою спеціального обладнання: людина лягала спати з апаратом, надягнутим на голову, а я знімав дані, проводив первинну обробку, потім також надсилав результати в НАНЦ. В принципі, ось такі були мої основні наукові завдання.
– Поза станцією теж проводили дослідження?
– Так, звичайно. І на гірському масиві півострова, і в океані, й навіть під землею. У нас на острові є каскад льодових печер, який ми теж досліджуємо як справжні спелеологи. Там багато роботи для геофізиків і біологів. Я безпосередньо дослідженнями в печерах не займався, але теж спускався туди, ніс із собою спорядження (медичне в тому числі), щоб у разі виникнення якоїсь непередбачуваної ситуації надавати допомогу на місці.
– Вам вистачало обладнання, медикаментів?
– Медикаментів вистачало, тому що їхній запас перед від’їздом на станцію створював сам. Спочатку радився з учасниками минулих експедицій, зв’язувався із лікарем, який на той час перебував на станції. З’ясувавши обсяг ліків, що були в залишках, додав список препаратів, які, як вважав, будуть необхідні під час зимівлі. За списком закупили всі медикаменти. Щодо обладнання, то все необхідне там, звичайно, є. Це стоматологічна установка, УЗД, рентгенівський апарат, але під час роботи виникали деякі складнощі. Наприклад, через відсутність нормального освітлення стоматологічної установки доводилося навіть підсвічувати собі ліхтариком.
Тобто за час роботи я переконався, що обладнання не завадить оновити. У першу чергу це необхідно для надання невідкладної, екстреної допомоги. Тому я й долучився до програми модернізації амбулаторії станції – написав пропозицію, склав списки обладнання, яке там повинно бути, і надіслав все це у звіті до Антарктичного центру. З цього питання ми продовжуємо взаємодіяти. Для того, щоб все зробити якісно, відповідно до світових стандартів, потрібно ще попрацювати.
– До початку експедиції ми говорили про небезпеку захворювання членів зимівлі на Covid-19. Все обійшлося?
– Обійшлося. Можливо, завдяки тому, що торік до нас заходило дуже мало людей. Як правило, станцію за час полярного літа відвідує величезна кількість туристів, але епідемія скасувала туристичний сезон. Його практично не було. Щоправда, до нас заїжддали наші друзі-британці, які доволі часто навідуються в гості, прямуючи на своєму науково-дослідницькому судні до своєї станції. Але задля безпеки вони попередньо направляли офіційні запити, щоб з’ясувати, чи немає у нас нікого із симптомами «ковіду» і коли ми останній раз контактували з іншими людьми. Ми відписали, що все у нас нормально, ми всі здорові, а останній контакт був вісім місяців тому. Тільки тоді вони приїхали.
Крім того, до нас заходила яхта, яку ми теж прийняли, дотримуючись міжнародних правил. Тобто від моменту, коли яхта відправилася з порту (її останнього контакту із зовнішнім світом), мало пройти не менше 14 днів і на час висадки на острів всі, хто перебував на судні, мали бути здоровими, без ознак застуди. Я це також проконтролював і тільки після цього дав дозвіл вийти на берег.
– Готуючись до поїздки, Ви мали певні сподівання. Чи виправдалися вони? Що виявилося важчим від очікуваного, а що, навпаки, пройшло набагато легше?
– Напевно, найважчим моментом була сама ізоляція. Цей період охоплював п’ятий-шостий місяці перебування на станції, коли ти досить довго там знаходишся і розумієш, що навіть половини терміну ще не відбув. Тоді психологічно я почувався найважче, чого аж ніяк не очікував. Це був не просто сум за родиною, за звичним життям, а втома від ізоляції. Тобі хочеться змінити обстановку, важко знаходитися на одному місці в колі одних і тих же людей. Втомлює одноманітність, відсутність нових вражень. Але друга половина зимівлі, на диво, проходила набагато легше. Це, напевне, пов’язано з тим, що настає антарктична весна і все оживає.
Ми всі дуже чекали першого емоційно-піднесеного етапу зимівлі – народження дитинчат тюленя Уедделла. Коли настає цей момент (десь на початку вересня), то відчуваєш, що весна вже скоро. Потім приходять пінгвіни – вони теж мігрують: пливуть на північ на початку зими до вільної води, не затягнутої кригою. А коли крига сходить у нас, повертаються. Після цього чекаємо, коли з’явиться перше пінгвіняче яйце. Навіть розмальовуємо таблицю, вивішуємо на стенді, й кожен ставить дату, коли, як вважає, станеться ця подія. Хто вгадає, той отримує приз.
Так само з нетерпінням очікуємо, коли проклюнеться перше пташеня пінгвіна, коли прилетить перший поморник антарктичний або як його ще називають – скуа. До речі, поморники надзвичайно розумні птахи. Вони не бояться людей, можуть навіть сісти на плече, випрошують їжу, яку навіть беруть з рук, люблять яскраві предмети, іноді крадуть шапку або необачно залишену десь рукавичку. Сидять поряд із тобою, практично під ногами, і пильно дивляться, що б забрати. Якщо побачать відчинені двері, можуть навіть зайти на станцію, аби пошукати щось їстівне. Цей вид птахів швидко адаптується до будь-яких обставин, що саме по собі свідчить про їхню високу ерудицію. А ще вони передвісники тепла. Вважається, якщо прилетів поморник, то вже розпочалася весна і скоро настане антарктичне літо. Це період, коли все повертається до життя. Приміром, якщо виходиш моторним човном в акваторію, то потрапляєш просто у вир існування посеред китів. Гігантські тварини до 30 тонн вагою спокійно пливуть поряд із човном, їх надзвичайно багато навколо наших островів, і ми їх також досліджуємо, як і інших морських ссавців.
– А як щодо змін клімату? Ви, мабуть, помітили ознаки потепління і в тих широтах?
– Так, зміни клімату відчуваються. Ознаки глобального потепління спостерігаються і в зміні міграції тварин, і в ареалах їхнього розповсюдження. Наприклад, вивчення популяції субантарктичних пінгвінів (так званих пінгвінів Дженту), яких багато поруч із нашою станцією, довело, що років 20 тому їх тут не було взагалі, бо клімат у цих широтах для них був захолодним. На той час вони гніздилися набагато північніше. А зараз спостерігаємо експансію пінгвінів Дженту далі на південь. Це означає, що клімат теплішає, і цей підвид заміщає більш холодолюбних пінгвінів Аделі, які до того населяли наш острів. Зараз пінгвінів Аделі, які люблять холод, тут майже немає, вони всі мігрували на південь.
Щодо танення льодовиків, то воно значно прискорилося, хоча танення криги – безперервний процес, причому льодовики сповзають в океан із гуркотом, який нагадує розкати грому. Якщо вийти в теплу погоду, у штиль на берег, то з материка добре чути такі звуки. Це льодовик розколюється на айсберги і сповзає в море.
– Як відбувалася Ваша адаптація до звичайного життя після повернення?
– Думаю, що за місяць я вже адаптувався. Втім, одразу після повернення здавалося, що я нікуди й не літав, а от наступного тижня, коли стикнувся з побутовими дрібницями, від яких вже відвик за рік, це почало викликати якийсь дискомфорт. Та буквально за два тижні все прийшло до норми.
– А як зустріла родина?
– Дуже тепло, зі сльозами. Це була, напевно, найемоційніша зустріч у моєму житті. Навіть для того, щоб мати такі емоції, варто було на рік їхати в експедицію. Важко коментувати повернення. Діти виросли, стали серйозніші. Старший син вже взагалі дорослий, такий як я на зріст, донька теж підросла. Змінилося дуже багато, але основне залишилося – тепло і затишок домівки та любов рідних людей.
– Серед ваших друзів і знайомих є люди, які також готові поїхати працювати на антарктичну станцію? І чи радили б Ви їм це взагалі?
– Є. Їх мало, але вони є. А щодо порад, то можу сказати одне: якщо відчуваєш, що хочеш їхати, треба це робити. Але якщо є думки: «Ні, я, напевно, цього не витримаю», то не варто. У мене теж свого часу були сумніви, але я їхав, бо знав, що витримаю, що це мені потрібно. Тобто в мене була внутрішня готовність здобути такий досвід. Якщо це є – однозначно варто їхати.
– Тобто є шанс, що хтось із рівненських лікарів потрапить в одну з наступних антарктичних експедицій?
– Сподіваюся, що є.
– А Ви поїхали б удруге?
– Ні, думаю, моя «полярна кар’єра» вже в минулому. Принаймні поки що я точно не збираюся їхати в таку далеку експедицію. Та й дружина погрожувала спалити паспорт і прикувати наручниками до батареї.
– На Вашу думку, чи знадобиться досвід, який отримали під час зимівлі, у повсякденній практичній роботі?
– Напевно, що так. Будь-який досвід має сенс. Хоча в плані моєї основної роботи – це Down Shifting, бо я впродовж року не мав досвіду анестезіологічної роботи, інтенсивної терапії, й зараз мені доведеться все надолужувати. Але що стосується психологічної, моральної стійкості, то це я, однозначно, здобув, і в моїй основній спеціальності це дуже високо цінується. Не дивно, адже реаніматологи працюють в умовах постійного стресу. Тому досвід, який я здобув, однозначно буде на користь моїй подальшій практиці.
Додамо, що на цей час наш герой вже повернувся до своєї основної роботи. Він знову працює лікарем-анестезіологом у відділенні АІТ Рівненського центральної міської лікарні.
А ще Ігоря Дейнеку визнали переможцем регіонального конкурсу на здобуття відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона» у номінації «Взірець служіння суспільству».
«Здійснилася мрія всього мого життя – надання лікарської допомоги в екстемальних умовах», – написав Ігор Вікторович у презентації, яку готував, перебуваючи на полюсі. Тому бажаємо йому подальших перемог, а також нових мрій, задумок, планів, які обов’язково будуть реалізовані у майбутньому. Адже життя не тільки цікаве, а й несподіване. І люди, які це розуміють, проживають його на повну. Таким є Ігор Дейнека, приклад якого не просто надихає інших, а й допомагає їм краще зрозуміти себе.
