Ту страшну ніч рівнянин Микола Сідоров пам’ятає ледве не похвилинно – тоді,
26 квітня 1986 року, о 1 годині 23 хвилини він був … за сто метрів від четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції, який вже за кілька секунд вибухнув буквально перед його очима.
«У Прип’яті було все для щасливого життя…»
Про побачене і пережите Микола Анатолійович дотепер не давав жодного інтерв’ю, подробиці знали лише друзі і рідні. І тільки нині, аж через 30 років після трагедії, він погодився розповісти про ту страшну ніч, бо ж буквально із кожним днем вона озивається в серці новим пронизливим болем і новими втратами, – друзів, знайомих, мужніх чоловіків, котрі, ризикуючи власним життям і здоров’ям, працювали на ліквідації Чорнобильської аварії, прикриваючи собою від ядерного монстра не лише рідну землю, а й усе людство. Керувались здебільшого одним принципом: «Треба – значить треба. Це наш обов’язок». І не залишали при цьому навіть шансу для себе, аби вагатися чи уникнути небезпеки, дивилися їй просто у вічі…
- Коля, а їдьмо у Прип’ять! Ти б побачив, яке там гарне місто будується, і природа яка довкола гарна. Молоді багато, весело… - спонукав товариш-односельчанин, коли зустрілися в рідному селі Коритище на Житомирщині. Тоді, у 1976-му, Микола Сідоров мав лише 22 роки і, відслуживши в армії, аж рвався, щоб побачити світ, тож із задоволенням пристав на привабливу пропозицію та долучився до молодих людей, котрі у Київській області поруч із Чорнобильською атомною електростанцією будували не просто місто атомників, а свою мрію.
- Річка, ліс, новобудови… Така краса навколо!.. Там тільки жити й радіти. Я був просто щасливий від того, що поїхав у Прип’ять, - розповідає Микола Сідоров про свій юний 1976-ий. – Тоді воно ще не мало статусу міста, тільки будувалося. Вже за рік і одружився там. Спершу працював на ДБК-3, а з 1982 року – водієм у відділі позавідомчої охорони Прип’ятського міського відділу внутрішніх справ. Квартиру одержали в новобудові, синочок і донька у нас народилися, плани будували, навколо було світле і мирне життя, місто розросталося з кожним днем…
«Небо вкрила фантастична гірлянда зі сріблястих куль…»
Та й та ніч 26 квітня 1986 року не передвіщала нічого лихого. Після вказівки мера міста посилити охорону водосховища та боротьбу із браконьєрами Микола Сідоров разом із керівником Прип’ятського міськвідділу ВС Миколою Антоновичем Тихим та інспекторами Олексієм Москаленком і Миколою Базильчуком вирушили о 24.00 на патрулювання. Спокійно собі їхали по бетонці, озеро ж кілометрів 14 у діаметрі, говорили про життя, жартували, щоправда, коли наблизилися до станції, звернули увагу, що якось незвично вона гула і дуже голосно скидала пару. Але тільки так, мимохідь, запримітили це, без жодної тривоги, та й поїхали далі.
- Аж тут бачимо - рибаки сіті ставлять, а далі в кущах і «запорожця» з київськими номерами помітили захованого, - пригадує Микола Анатолійович. - Поки мій керівник із Олексієм Москаленком залишилися оформляти адмінпротокол, я із Миколою Базильчуком поїхали у їдальню атомки, аби купити якихось котлет, води, щоб було перекусити усім, бо ж патрулювати треба було цілу ніч. Але двері «Еврики» виявилися зачиненими. Ми ще дуже здивувалися, бо їдальня на станції до другої години ночі мала працювати. Ще й годинники звірили – 1година 20 хвилин… «Не зрозумів… Чого це у них вихідний? – знизав плечима Микола Базильчук. Поміркуваши чи хвилину, чи кілька, ми сіли в автомобіль, розвернулися і, щойно порівнялися із огорожею четвертого енергоблоку… ледве не заніміли від побаченого. Реактор, що був просто перед очима, фактично за якихось сто метрів, вибухнув…
- Звук був схожий на хлопок, а в небо злетів незвичайний фейєрверк – фантастична гірлянда із сріблястих куль… - після невеликої паузи веде далі Микола Анатолійович. - Мов укопані, стояли і дивилися на них. Це пізніше я дізнався, що то не кулі, то – графіт сяяв… А потім здійнялася чорна хмара… «Це ж атомка, може, давай розвернемося назад…» - стривожено сказав Базильчук. «Та хмара високо…» - відповів йому, абсолютно не усвідомлюючи, що сталося насправді, бо подібного навіть уявити не могли, АЕС асоціювалася із чимось надзвичайно надійним і неприступним. Навіть таке слово, як аварія, не спало на думку. Думали, просто якась неполадка чи невелика пожежа. Одразу й пожежна машина поїхала через запасні ворота четвертого енергоблоку, якими вагони зазвичай заходили із промислового майданчика. Ми ще посигналили хлопцям, бо ж усі одне одного знали. Це була бригада Володимира Правика… Я тоді навіть уявити не міг, що ми більше не побачимо хлопців, що вони йдуть на вірну смерть… Поїхали собі далі до другої їдальні, де розгорталося будівництво 5 та 6 енергоблоків, взяли їжу, потім забрали Миколу Тихого з Олексієм Москаленком, затриманих браконьєрів із сітками та й повезли у міськвідділ… На все пішло десь півгодини, а тоді з допомогою внутрішньої радіостанції надійшов сигнал тривоги.
Фактично до четвертої години ранку Миколі Сідорову довелося вивозити людей від четвертого енергоблоку. Наприкінці, каже, коли виходив із машини неподалік смертельного реактора, повітря було таке важке й гаряче, «як ото лежиш на пляжі у розпеченому піску», але ніхто не звертав на це особливої уваги, не було й жодних захисних засобів.
- Пригадую, що за десять хвилин до другої ночі видзвонили майора Телятникова, котрий керував пожежною частиною, а потім відвезли його до реактора... Після екіпажу Володі Правика гасити те пекельне полум’я поїхав із Прип’яті Віктор Кібінок зі своїм екіпажем… Полізли на самий дах… Всі… Всі хлопці загинули… - немов вдивляючись у чорнобильську ніч, з болем говорить Микола Анатолійович. – Десь о третій ночі швидка їх уже повезла на Київ, потім літаком на Москву, а до 9 травня вже не було нікого з них на цьому світі… Хтозна, чим би закінчилася ця аварія, ця пожежа, якби не вони… Хлопці людство захистили собою…
26 квітня жителі міста пішли на роботу, діти гралися в пісочницях, молодята святкували весілля…
Але на той момент масштаби трагедії, яка сталася, практично ніхто зі звичайних мешканців Прип’яті, котрі не були обізнані з особливостями ядерної енергетики, не усвідомлював. Ніхто, як потім стало відомо, не вчив людей, як захиститися від ядерного монстра, ніхто навіть у випадку аварії не підняв тривоги. Тодішнє партійне керівництво воліло замовчувати трагедію. Хтозна, в скільки разів збільшилася б кількість чорнобильських жертв, якби крик розпачу не здійнявся за кордоном. Тоді вже влада просто змушена була відкрити людям правду і розпочати евакуацію. Хоча у фільмі «Розщеплені атомом», який днями вийшов на телеканалі 1+1, тодішній генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, даючи коментар журналістам, і нині заперечив, що влада СРСР знала про масштаби катастрофи. Крайніми, як відомо, тоді зробили керівництво ЧАЕС, а директор станції мусив відбути тюремне покарання навіть із променевою хворобою…
- Під ранок я повернувся додому у тому ж одязі, в якому цілу ніч був біля атомної електростанції. Сказав дружині, щоб позакривала кватирки, бо щось таки незрозуміле на станції відбувається. Показав їй з вікна, як швидкі одна за одною мотаються містом. Але вона не зважила на те, вийшла ще на балкон, постояла, яблуко з’їла… - веде далі Микола Сідоров. – Ранок у місті почався як завжди. Дружина пішла на роботу в магазин, донька – в школу у нульовий клас, а син чотирирічний в пісочниці того дня бавився… Потім як згадував про це, то аж мороз по шкірі йшов… Та й усе місто жило звичайним життям, навіть весілля справляли… Коли ж прибув на роботу у відділ міліції, то якийсь високопоставлений генерал до нас приїхав, дізнавшись, що ми з Базильчуком, Москаленком та Тихим були вночі біля станції, усе нас розпитав, а тоді сказав поїхати у пункт швидкої допомоги перевіритися. «Хлопці, викиньте одяг увесь, помийтеся добре і випийте по 150…» - сказав нам лікар. Ми все це зробили, пообідали, помилися, відпочили трошки і - знову на роботу. Наступного ж ранку одержали доручення чергувати біля села Шепеличі – нікого ані впускати, ані випускати з Прип’яті. В обід неподалік атомної електростанції поїхали машини мити… Різні доручення виконували, мотаючись то по місту, то до атомної станції… І аж на третій день розпочалася евакуація – на першу годину дня оголосили по місцевому радіо зібратися всім біля під’їздів із найнеобхіднішими речами. Сказали, що це лише на три дні…
Та моторошна картина, яка творилася в місті, ті розгублені обличчя і довжелезні колони автобусів і людей, зізнається Микола Анатолійович, здається, і нині бачить перед очима, ніби це сталося вчора. «А як же дружина?.. Як діти? Тож маленькі ще – 4 і 6 рочків… - мов блискавкою проносилося в голові. – Куди ж їх повезуть?...» Йому ж доручено було чергувати біля «білого дому», аби бути під рукою у місцевого керівництва, відвезти куди треба. Та відпустили, лише на одну годину…
- Коли під’їхав до під’їзду, вже із сумками стояли люди біля входу, і автобуси заїжджали у кожен квартал. Бігом посадив дітей, жінку у цю ж машину, якою у ніч аварії біля реактора їздив (мабуть, вона аж світилася від радіації), та й повіз у Мартиновичі до тещі. Це за 30 кілометрів від Прип’яті. Коли повертався, включивши «мигалку», назустріч уже їхала колона автобусів. Люди навіть не підозрювали, що назавжди покидають свої домівки, не знали й те, якої страшної небезпеки зазнали у перші дні після аварії… Прип’ять завмерла буквально за півдня. Ми ж лишилися у місті – і навіть тоді у нас не було ані протигазів, ані распіраторів «Пелюстка». Лише 30 квітня було привезено ящики із засобами хімзахисту, але ми вже й не одягали їх. А з 1 травня у селі Луговики, що за 30 кілометрів, для ліквідаторів було обладнано школу під житло, тож ми вже звідти їздили на роботу у Прип’ять. І тоді, й пізніше, різну роботу виконували - власне, все, що доручалося. І сигналізацію на будинках та установах вже напівмертвого міста встановлювали, і перевезеннями займалися, дозиметричним контролем, патрулювали територію. І так безперервно аж до 7 травня…
Попросив сестру купити одяг – і назад у зону
Того дня в Іванкові, у так званій «ленінській кімнаті», зібрали увесь Прип’ятський міський відділ міліції, дали по сто рублів премії, потім лікарі оглянули всіх і одразу направили у госпіталь на Лук’янівці в Києві.
- «Куди ти їдеш?» - запитали дозиметристи на блок-посту, побачивши, що машина аж світиться. «У госпіталь. Та я взагалі-то з першого дня аварії на ній їжджу…» - пригадує Микола Анатолійович. – Помиють машину, побачать, що вже ніби не таку радіацію випромінює, та й їду далі. А на наступному блок-посту історія повторюється. Поки доїхав до Києва, навіть не знаю, скільки разів мити машину довелося. В госпіталі сказали викинути одяг, разів три порошками різними мився, почали нас лікувати. Давали також склянку червоного вина вранці і ввечері. Казали, що то треба обов’язково. Ми й потім у Прип’яті, і в’їжджаючи в зону, і виїжджаючи, обов’язково з керівником позавідомчої охорони Миколою Антоновичем Тихим випивали 150 грам горілки чи спирту. Це нам його дружина, медик за фахом, порадила… Може, це й врятувало… Ми ж бо у тій машині, яка вночі 26 квітня була біля 4 реактора, й ночували потім не раз. Її лише в червні на могильнику закопали. Нині ж не знаю, чи живий Микола Антонович. Востаннє з ним бачився у 1987 році. Потім ще привіт мені передавав через знайомих…
У госпіталі Микола Сідоров не затримався. Медики казали, що мусить хоч чотири місяці пройти реабілітацію. Та де там! «Та ви що?! Я молодий хлопець і буду стільки в лікарні лежати?» - обурився на пропозицію медиків. Попросив сестру, котра жила в Києві, купити одяг, взуття, бо крім лікарняного халата нічого не мав, все було спалене, і – назад у Прип’ять.
– Чому ж так ризикували? Невже не боялися? – запитую.
– Ні, – каже по-чоловічому стримано. – Чому бути, того, як кажуть, не обминути…
Дивлюся з недовірою…
– Розумієте – там всі товариші були, знайомі… Це ж почуття відповідальності. Чому я мав залишатися у безпеці, коли інші рятували нашу землю? Це було б неправильно.
Уже 21 травня Микола Сідоров знову був у Прип’яті. Як один із найважчих моментів згадує виселення людей із довколишніх сіл. Вони вже знали, що це не на три дні, знали, що рідні обійстя, в яких часто зростали кілька поколінь родини, покидають назавжди. Та й, зрозуміло, прив’язані вони були до цього краю значно міцніше, ніж міські люди, бо останні здебільшого приїхали у Прип’ять нещодавно. Їхнє зріднення з цим краєм було ще тремке й молоде, як і місто атомників.
- Плач, крик, розпач… Табуни домашніх тварин, коней, корів, поросят, котрі бродили всюди… Людей доводилося вивозити фактично силоміць – приїжджали вночі, бо вдень двері не відчиняли, а темної пори, почувши «сирену», мимохідь вмикали електрику в хаті, виявляли таким чином себе і мусили збиратися в дорогу… Вже й автобуси чекали на вулиці. Я і нині не можу без болю це згадувати, - каже Микола Анатолійович. – Як і темні вікна осиротілого міста, з яким було стільки надій пов’язано. Знаєте, оте оглядове колесо, яке всюди показують, коли розповідають про Чорнобильську катастрофу, його ж відкрити мали 1 травня… Не відкрили. А на порозі мого будинку виросли дерева… Вулиця Леніна, 7… Та хіба тільки мого?...
У зоні ліквідації Чорнобильської катастрофи Микола Сідоров фактично безперервно (окрім двох тижнів лікування у госпіталі) працював до вересня 1986-го. Тоді ж уперше із родиною побачився – на той час дружина з дітьми вже мешкали в Рівному, де постраждалим надали житло. У листопаді ж чоловік знову поїхав на ліквідацію аварії – вахтовим методом працював там аж до 1997 року. Хоча, як неохоче зізнався, добряче його підкосила хвороба ще у 1988 році, але не дався їй здолати себе. «Думаю собі – якщо вже я таке пережив і пройшов, то не страшно нічого… - мовить. - Хтось же мусить там працювати. До речі, дивна річ – тих хлопців, котрі приїжджали пізніше на місце аварії, дуже швидко підводило здоров’я. Я бачив, як вони на моїх очах непритомнілим. Ми ж, напевно, адаптувалися…»
- І не шкодували ніколи про це? – запитую, вже знаючи, що й нині чоловік потребує операції на щитоподібній залозі.
- Жодного разу, - відповідає без вагань. – Якби повернути час, вчинив би так само. От тільки боляче, що забуває наша держава про ті втрати і жертви. А що не день, то й ідуть із життя ліквідатори. Не можу їх без сліз згадувати, надто важкі ці спомини…
• Світлана Тубіна
