День пам’яті та примирення, День Перемоги – сонячний, теплий травневий час, коли неодмінно згадуєш тих, кого залишилися одиниці і хто на власні очі бачив жахіття Другої світової. Більшість її очевидців вже в інших, кращих світах. А живі тремтячими руками торкаються своїх нагород і згадують власну молодість, бойових товаришів, із якими пліч-о-пліч боронили рідний край, страшні воєнні події, які вже десятки мирних літ хочеться забути, а не вдається.
«Хліб їли рідко, біду бачили часто…»
Довгоочікуваний мир був здобутий тоді дорогою ціною, а тому мирне небо було найбільшою нагородою усім, хто пережив війну. Та війна на сході України змусила завмерти серця ветеранів і взятися до зброї їхніх внуків-правнуків. Скільки їх загинуло, боронячи рідну землю, тих, котрі хотіли жити?! Земле українська, скільки ти перенесла страждань! Чому ти така ласа для чужинців? Все, що було із тобою, пам’ятають ті, хто тебе любить.
Любив рідну українську землю й Іван Андрійович Коваль із Великої Омеляни, що в Рівненському районі, із яким мені пощастило познайомитися багато літ тому. Зараз він знайшов вічний спочинок на сільському цвинтарі. Поряд із ним супутниця його життя – дружина Марія Олександрівна Коваль.
Те, що розповів мені Іван Андрійович, запало в душу, і через роки я хочу передати його розповідь, аби в ці травневі дні згадати і про нього самого, й про тисячі його ровесників, на долю яких фатальною картою випала війна.
В ошатній оселі Івана Андрійовича ми зустрілися не випадково. І розмова наша була приємною, але водночас болючою, адже складалася з його спогадів про пережите. А згадати йому було про що, бо зберіг у пам’яті сторінки тієї безжальної війни. Слухаючи їх, здавалося, що ти читаєш книгу життя чоловіка, котрий пережив нелюдські випробування, але, на щастя, до схилу літ залишився людиною.
Розпочався життєвий шлях Івана Андрійовича на Хмельниччині, де він народився у 1924 році в багатодітній селянській родині, яка жила бідно: хліб їли рідко, біду бачили часто. Що таке цукор, маленький Іванко довго не знав, бо чай із трав та галузок солодив, як і всі – цукровим буряком. Батько помер рано, тож праці й біди побільшало. З дитинства й до 17 років тяжко працював у колгоспі, аж поки у його рідні краї не прийшла війна.
Бухенвальд, Заксенхаузен, Берген-Бельзен…
У тому ж селі, по сусідству, жив і двоюрідний брат Івана – Володимир. Він дуже добре знав німецьку мову, тож коли фашисти зайняли село, став працювати помічником гебітскомісара (керівника округи) – перекладачем. Всю ж молодь фашисти хотіли вивезти на примусові роботи до Німеччини – і робили це й наказами, й облавами, силоміць вантажачи молодих українців у вагони, що прямували на Захід.
Аби не потрапити в Німеччину, Іван попросив брата замовити за нього слівце у вищих німецьких чинів, для яких той перекладав. Володимир у своєму блокноті записав прізвище брата – Коваль, щоб при нагоді спробувати допомогти. Та згодом виявилося, що він співпрацював із партизанами, більше того, убив декількох німецьких офіцерів, але відступити у партизанський загін не встиг – його викрили й арештували. Під час обшуків забрали й той блокнот, де було записане прізвище брата. Тож Івана, не гаючи часу, теж затримали й відправили в Німеччину на роботу.
Хлопцю випало працювати в містечку Дортмунд на фірмі Германа Бруха. Це був військовий завод із виготовлення деталей до літаків «Фонкен вульф 190».
Молодому працівнику часто доводилося бувати в домівці у свого господаря-німця. Хлопець, звісно, навіть не здогадувався, що той німецький майстер був членом підпільної організації соціал-демократів «Червона капела», а за підпіллям вже пильно стежило Гестапо. Іван Коваль мимоволі був залучений до підпільної організації, став її зв’язковим, навіть не підозрюючи про це. Тим більше, хлопець й у страшному сні не міг собі уявити, що за ним, як і за іншими, стежить Гестапо.
Але доля й цього разу вирішила не милувати Івана - однієї ночі за ним прийшли, одягли кайданки й помістили у Дортландську тюрму, а вже звідти відправили в концтабір Бухенвальд. Вирок - смертна кара через шибеницю – був очевидний за те, що приписували хлопцю, але врятувало те, що був неповнолітнім. Смертну кару замінили довічним утриманням у концентраційних таборах Німеччини.
У Бухенвальді, де він перебував, знаходилися засуджені політичні в’язні та радянські офіцери. Там він бачив Ернста Тельмана, до якого приїжджали Гітлер, Кальтербруннер, Борман, Гіммлер.
Згодом Івана Коваля переміщають у табір Заксенхаузен. У цьому таборі розповідали, як загинув радянський генерал Карбишев, якого взимку прив’язали до стовпа і поливали водою. Наступним місцем, де судилося поневірятися Іванові Андрійовичу, став табір Берген-Бельзен. І це вже був не трудовий табір - тут відбувалося масове знищення людей.
«Мене поклали спалювати, але почався дощ…»
Зі спогадів Івана Андрійовича Коваля:
«В усьому світі Берген-Бельзен став символом підступних злочинів, які звершувалися нацистами і їхніми спільниками, принісши незміряне горе мільйонам жителів Європи.
Коли за людьми зачинялася брама цього табору, то вони опинялися ми поза межею життя і часу. Нам не було на що орієнтуватися і ні за кого триматися. Ті, хто потрапляв у Берген-Бельзен, потрапляв у хаос, у пекло на землі.
У перші місяці 1945 р. тут загинуло 35 тисяч людей. 15 квітня 1945 року англійські солдати, звільняючи цей табір, зіткнулися з дійсністю, від якої самі впали ступор, бо не можна було повірити, що це реальність.
У цьому таборі з літа 1943 року знаходилися і радянські військовополонені, серед який було чимало українців. Нехтуючи міжнародними конвенціями, в'язнів табору піддавали нелюдським тортурам.
У перші тижні після звільнення в таборі померло майже 13 тисяч осіб, оскільки люди були дуже знесилені, виснажені від голоду, спраги, хвороб, горя. Багато померло від того, що в перші години звільнення з голоду наїлися.
Лише із плином часу ті, кому судилося вижити, знаходять слова, щоб повідати усім живим на землі про те, що там було. У підвалах табору у в’язнів зціджували кров, знімали з людей шкіру. Із неї – з людської шкіри(!) - наші кати виготовляли дамські сумочки, одяг для есесівців. М’ясо йшло на мило, а кістки – на добриво, яке продавали розфасованим по 5-10 кг. Важко згадувати про пережите, але про це повинні знати люди.
Нацисти у таборі Берген-Бельзен не могли знищити усіх полонених відразу. І не через якісь гуманні мотиви, а просто через те, що крематорій на його території був невеликий. Тож тих, хто не рухався й за табірними законами підлягав знищенню, перекладали дровами у так звані штабелі, висота яких сягала до двох метрів – на довжину людини. У ряд клали по 7-8 осіб. Потім поливали соляркою й відправляли в піч. Далі бульдозер згортав у ями попіл, його засипали землею й садили на тому місці квіти.
В один із таких штабелів потрапив і я. Добре, що у верхньому ряду. Але мене не спалили. Бо якраз почався великий дощ, і це завадило знищити нас. У цей час на територію табору увійшли англійські війська, й почалося наше звільнення. На момент звільнення в таборі перебувало майже 53 тисячі в’язнів».
Для Івана Андрійовича ці спогади дуже важкі й болючі. Однак йому судилося дивом вижити й повернутися додому. Після війни він закінчив Омський інститут інженерів залізничного транспорту. Деякий час працював головним інженером з будівництва елеваторів, начальником ПМК, начальником спеціалізованого монтажно-будівельного управління. В останні роки проживав у селі Велика Омеляна. Душа прагнула тиші й спокою.
Із часом на території його особистого пекла – на місці табору смерті Берген-Бельзен - звели європейський меморіал жертвам фашизму в Нижній Саксонії, де є стіна з іменами загиблих там людей. Серед тисяч прізвищ Іван Адрійович Коваль відшукав і своє!
Колись страшний табір смерті нині є музеєм. Збираючи матеріал для нього, представники Німеччини побували і в Україні. Разом із службою розшуку людей вони віднаходили родичів колишніх в'язнів. Через сестру Івана Андрійовича Марію Калашникову розшукали серед живих і його й були дуже здивовані, адже ім’я чоловіка викарбуване на пам’ятнику загиблим, що знаходиться на території концтабору.
У 1960 році на території табору відкрито архів. Його історія висвітлена на постійно діючій виставці музею-пам’ятника Берген-Бельзен. У 2000 році Іван Андрійович Коваль був запрошений у Нижню Саксонію на святкування Дня Перемоги.
Історія людини-легенди Івана Коваля надзвичайно цікава і страшна в його найкращі -юні роки. В’язневі Бухенвальду за номером 2889 та Берген-Бельзену за номером 68366 судилося пройти всі кола пекла і вижити. Вижити, аби розповісти нащадкам про те, якими жахливими можуть бути воєнні будні, і яким безцінним є мир. Пам’ятаймо про це і про мільйони тих, чию долю обпалили воєнні лихоліття – і тих, котрим вже понад сім десятків літ, і нинішніх.
• Лариса Гловацька
