У Провідну неділю на могили померлих родичі приносять крашанки та коливо (прим. поминальна кутя). Також спеціально для поминання печуть паски (або лишають з Великодня), пироги чи калачі. Загалом, більшість ритуалів цього тижня пов’язані з померлими.
Проводи ще називають Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, Радониця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя.
Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372). (На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. Назва Хомина (Томина) неділя походить від дня святого Хоми, який святкують у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.
Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу смерть-життя. Спочатку суворі ревнителі православ’я засуджували Проводи, вважаючи їх обрядом, що несе у собі рештки язичництва, і закликали викорінювати цей звичай. Але згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. Промовляли нехитрі приказки: «Їм лежать — земельку держать, а нам ходить — земельку будить»; «Нам нехай здоровиться, а їм легенько лежиться». У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того». Знавець стародавніх обрядів І. Снєгірьов писав наприкінці XVIII століття про Київ: «На гору Скавицю (Щекавицю) збиралися для поминання родичів найпочесніші києвоподільські городяни. Панахидні літургії відправлялися священиками над кожною могилою; потім кожна родина сідала навкруги могил своїх покійників і поминала їх тими стравами і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), часом скрипалі награвали сумні мелодії. Під час того частування були й найубогіші».
Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.
